Минулого тижня в Кабінеті міністрів України відбувся дивовижний кіноперегляд. Члени Урядового комітету з питань соціальної та гуманітарної політики дивилися фільми "Хостел 2" та "Пила 6".

Завдяки безпрецедентному творчому хисту кабмінівських монтажерів обидва півторагодинні фільми урядовці подивилися упродовж чотирьох хвилин. Тож не дивно, що, за свідченням присутніх, далеко не всі змогли витримати до кінця перегляду "навіть такого короткого уривку фільмів" (за лаконічним визначенням прес-служби Івана Васюника).

Та все ж побаченого вистачило, щоб розпочати службове розслідування проти посадовців із Держкіно, що видали прокатні посвідчення вищезазначеним фільмам.

Чому ж під гарячу руку чиновників потрапили саме "Хостел 2" і "Пила 6"? Адже не секрет, що практично будь-який фільм під вправними ножицями маніпуляторів може перетворитися на цілковито нестерпне чотирихвилинне видовище.

А такі стрічки як "Апокаліпсис сьогодні", "Таксист" чи "Список Шиндлера" ще й буде легко звинуватити в "надмірі реалістичних та відверто брутальних сцен насилля, епізодів з проявами садизму, тортур, катування, смакуванням страждань жертви, саморозчленувань, безжальності, зокрема стосовно дітей та жінок" (цитата з тієї ж прес-служби).

Причин зненавидіти "Хостел 2" і "Пилу 6" у посадовців Кабміну принаймні дві.

По-перше, ці фільми, як і кожна вдала стрічка в жанрі горрор, втілюють страхи й тривоги наших сучасників. Тим часом деякі категорії людей, нездатні опинитися віч-на-віч із власним страхом, схильні гамувати його прояви глибоко всередині власної психіки, що й може призводити до екстремальних ситуацій, зображених у фільмах на кшталт "Пили".

Друга причина куди прозаїчніша. З неї й почнемо.

Битва цензорів

Зростання моральної паніки в українському суспільстві підготувало ґрунт для конфлікту інстанцій, наділених правом вирішувати, що українцям дивитися можна, а що - зась.

Адже комісій, відповідальних за моральну чистоту вітчизняних екранів, в Україні цілих дві. Одна з них вже багато років функціонує при Державній службі кінематографії Міністерства культури і туризму України.

Другу - Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі - було створено порівняно нещодавно, але вона вже встигла перетворитися на одіозний цензорський орган. Суперечки між цими двома комісіями можна було сподіватися.

Одна з них - сумнозвісний НЕК - має дедалі більше медійної ваги, але практично жодних юридичних повноважень: її рішення мають суто дорадчий характер, що, втім, не заважає багатьом учасникам процесу слухняно виконувати їх, неначе цензорські розпорядження.

Натомість друга - експертна комісія з питань розповсюдження і ліцензування фільмів при Мінкультуризму - має абсурдне, за всіма міжнародними стандартами, право не допускати до українського прокату фільми, які їй не подобаються.

Її основна "вада" в тому, що поряд із одіозними моральними панікерами на кшталт голови Телеасоціації батьків України Ростоцького, до її складу входять цілком притомні й освічені кінознавці на кшталт Володимира Войтенка, Аксіньї Куріної та Аліка Шпилюка, чиї голоси незрідка змушують комісію функціонувати за її прямим призначенням - розставляти вікові обмеження при видачі прокатних посвідчень.

Зовсім не дивно, що НЕК із захисту суспільної моралі не проти заволодіти таким дієвим і випробуваним механізмом боротьби за моральне здоров'я нації. Дочекавшись вигідного моменту, один бюрократичний апарат здійснив лобову атаку на інший. Як не дивно, виграти від цього можуть усі українські глядачі - тільки за умови, якщо обидва апарати з абсолютно нецивілізованими повноваженнями взаємознищаться під час зіткнення.

Найбільш абсурдною в цій ситуації виглядає, як не дивно, позиція ображених експертів із Держкіно, що дістали привід оголосити себе борцями з цензурою та взагалі ледь не останнім бастіоном демократії. Адже саме діяльність комісії при Держкіно, що час від часу піддавала забороні не якийсь там треш, а соціально значущі, непересічні фільми на кшталт "Землі мерців" Джорджа Ромеро чи "Бруно" Лері Чарльза, підготувала ґрунт для законодавчого закріплення паростків цензури у вигляді закону "Про захист суспільної моралі" та створення відповідного НЕКу.

Прецедент заборони того чи іншого культурного продукту на підставі "експертного" рішення було створено саме цією комісією. Навіть ті з її членів, що беруть участь в її діяльності з принципу, аби своїми голосами запобігти ще більшим цензурним обмеженням, опинилися в незавидному становищі - бо щодо деяких із фільмів (наприклад, порнографічних) вони просто змушені - за законом! - голосувати "проти" випуску в прокат. Ще більше питань викликає позиція декого з експертів тепер, коли вони пожинають плоди власної діяльності.

Під час прес-конференції, присвяченій нинішньому цензурному скандалу, голова Спілки кінематографістів (і член комісії при Держкіно) Сергій Тримбач без тіні іронії заявив: "Якщо ви вже боретесь за мораль, давайте може поставимо питання про заборону телевізійних програм, де очільники нашої нації регулярно демонструють зразки брехні, облуди, цинізму?".

Виходить, якщо посадовці брешуть та інтригують - достатньо просто відрізати їх від ефіру? Про їхню збочену любов до дітей взагалі говорити годі - не дай боже, постраждає "суспільна мораль"! Цензорська свідомість міцно в'їлася навіть до голів найбільш прогресивних із посадовців.

Той самий Сергій Тримбач улітку цього року голосував за заборону фільму "Бруно", чим суттєво підмочив свою репутацію. Інший учасник прес-конференції - кінорежисер Олег Фіалко - взагалі відзначився фантастичною заявою в кращих традиціях національного мазохізму: мовляв, якщо Тимошенко на вимогу кінематографістів не звільнить Васюника, вони звернуться "до європейських інституцій про виключення України з ЮНЕСКО", бо "ми не маємо права там бути".

Поки ж усе зводиться до підкилимних ігор. Справжньою метою атаки на Держкіно є, безумовно, відсторонення від посади її очільниці Ганни Чміль, що регулярно стає на заваді остаточному дерибану решток кіногалузі. Кінематографісти у відповідь не придумали нічого кращого, ніж відсторонити від посади Івана Васюника.

Та поки триває ця "битва цензорів", варто перевести дискусію в іншу площину й вимагати повного позбавлення будь-яких комісій права забороняти фільми. Зрозуміло, що право ліцензувати фільми й надавати їм вікові обмеження має залишитись за Держкіно (НЕК з суспільної моралі - взагалі правовий казус, що не має права на існування: мораль не може бути юридичною категорією).

Але норма про можливість недопуску фільму в український прокат має бути вилучена з усіх нормативних документів.

"Це не Україна"

Не секрет, що усі ці війни за "суспільну мораль" чи "проти цензури" є суто перформативними. Рішення будь-якої з експертних комісій мають суто символічне значення: єдине, на що вони можуть вплинути - це прокатна доля фільму в кінотеатрах, що, як відомо, становить мізерну частку порівняно з поширенням фільму на піратському ринку та в інтернеті.

Також зрозуміло, що будь-яка спроба обмежити будь-яку форму поширення будь-якого фільму є найкращим із можливих способів його розрекламувати. Цікаво інше - які саме фільми найбільше дратують українських моральних посадовців, змушуючи їх реагувати подібно до шекспірівських Клавдія та Гертруди, що бачать на сцені виставу про власні минулі гріхи? Щоб простежити їхні фобії, достатньо короткого огляду історії української цензури останніх років.

2005-го року комісія при Держкіно заборонила вихід у прокат фільму "Земля мерців", Джорджа Ромеро, класика нонконформістського кіно, що критикує сучасну цивілізацію не через прямолінійні образи пригноблених робітників, а крізь метафоричний ряд фільмів про зомбі, людей, які фактично вже мертві, хоча про це ще не знають - приголомшливий художній образ сучасного пролетаріату, класу, позбавленого символічної репрезентації, а отже, у певному сенсі, "мертвого".

"Земля мерців" містила запаморочливі, як на 2005-й рік, епізоди політичного повстання живих мерців, що своєю фактурою не могли не нагадувати помаранчевий Майдан. Звісно, ця алюзія була несвідомою - Ромеро, як завжди, вдалося вхопити дух часу, що й підтверджує хвороблива реакція українських чиновників.

Варто також нагадати вигадливе формулювання, з яким було заборонено "Землю мертвих": "сцени людожерства неприпустимі в суспільстві, що пережило Голодомор". Нас дійсно сприймають за таких собі зомбі, котрі, як собаки Павлова, кинуться поїдати одне одного, побачивши пожирання людей на екрані?

2006-го року та сама комісія не пустила в прокат "Хостел" Елі Рота, де йшлося про підпільну групу багатіїв, що тамують свої садистські пристрасті, знущаючись із відвідувачів хостела в невеличкому словацькому містечку. Саме тут міститься непристойне ядро фільму: по-перше, зловмисниками було зображено не якихось безнадійних терористів, а пристойних, заможних людей - садист всередині морального експерта не міг цього стерпіти.

По-друге, місцем дії цього горрору було обрано східноєвропейську державу, де квітне сексуальний туризм - себто на місці Словаччини легко могла б опинитися Україна. А це вже удар по туристичній галузі, якої, втім, і так не існує.

Переконавшись у зворотній дії власних заборон, експерти вирішили трохи перепочити - аж поки 2009-го не з'явився "Бруно" з блискучим Сашею Бароном Коеном, що, зокрема, у витончений спосіб продемонстрував зв'язок між гомофобією та латентним гомосексуалізмом - адже перша є нічим іншим, як симптомом останнього.

Цього експерти (що не менш симптоматично) вже не змогли стерпіти. Крім того, "Бруно" каменя на камені не залишив від сучасної лицемірної ідеології толерантності та зіркових спроб нажитися на жертвах із Третього світу, що гарантувало цьому фільму статус найбільш радикального взірця політичної сатири останнього десятиріччя.

Нарешті, "Хостел 2" і "Пила 6" стали каменем спотикання між двома цензурними органами зовсім невипадково.

Якби Васюник і компанія не полінилися переглянути ці фільми повністю, вони б знайшли там багато цікавого для себе. Адже друга частина "Хостелу" Елі Рота ще детальніше зупиняється на образах можновладців із садистичними нахилами, схильних боротися з фрустрацією шляхом катування невинних жертв.

Після недавніх скандалів, що струснули український політикум, ці теми мають остаточно підпасти під табу - у цьому Іван Васюник, либонь, солідарний з Сергієм Тримбачем. Та найбільш непристойний момент фільму "Хостел 2" полягає в раптовому перетворенні жертви на ката - обидва садисти зрештою гинуть. Цікаво, що на початку фільму одна з майбутніх жертв у телефонній розмові з батьком заспокоює його щодо своєї поїздки до Словаччини: "Та все буде гаразд, це ж не Україна!".

Тим часом "Пила 6" - це фільм, який для профілактики годилося б показувати усім працівникам фармацевтичної галузі України. Адже ця стрічка є однією з реакцій на хаос в американській системі охорони здоров'я - жертвами маніяка цього разу стають недобросовісні страхові агенти, що відмовляли хворим американцям у медичному страхуванні.

"Пила 6" - це відігрування притаманної численним американцям фантазії про помсту лихим соціальним силам. Сходивши до кінотеатру, вони можуть випустити пар і повернутися до сумлінного виконання службових обов'язків.

Фільм жахів не є заохочуванням насильства, як думають малоосвічені українські чиновники. Фільм жахів - це терапевтичний засіб, що сприяє уявній реалізації ницих фантазій та допомагає уникнути їх реального здійснення.

Позбавити українців такої терапії означає штовхнути суспільство у вир побутового садизму. Відповідальними за це будуть усі без винятку борці за "суспільну мораль".

Автор - Олексій Радинський