Сьогодні зранку я зовсім забула, що саме нині, 10 грудня, весь цивілізований світ відзначає Міжнародний день прав людини та 61-у річницю ухвалення Загальної декларації прав людини.

Зранечку вийшла на зупинку, щоб поїхати по справах. Запримітила молоду маму з дуже гарною дитинкою.

Транспорт у Львові зранку і ввечері - це притча во язицех, яку знають всі і яку ніхто не вирішує. Тож у першу маршрутку мамі з дитям зайти не вдалося, до неї одразу підбігло з десяток людей і наввипередки повтіснялися у транспорт так, що тільки обличчя поприліпали до скла.

Наступна маршрутка №57 спочатку була не така "забита". Мама з дитям побігла на передні двері, я - на задні. Перед цим гукнула мамі: "Йдіть сюди!" Хотіла їх пропустити, але чоловік позаду мене кинув: "Ти заходиш чи ні, стала й стоїть!". Я зайшла, потім він.

І тут почула крик жінки до водія. Виявляється, водій зачиняв двері і вже рушав, а мама, піднісши дівчинку, залишилася однією ногою на вулиці (зі мною теж так одного разу було в самому центрі міста: мене просто затиснули двері, водій це побачив, я вийшла, так і не зайшовши, а він спокійно поїхав).

Чоловік же, який зайшов за мною, завівся на жінку: "Чого кричиш з самого ранку, тобі що, недобре?"

- Я що, маю бігти за маршруткою? І взагалі, я до тебе не зверталась!

- Чого ти на мене тикаєш? Я що, з тобою свині пас? (а сам же почав з "тикання"!)

- Воно видно, що пас. Ви взагалі поперлися переді мною, навіть не пропустивши мене з дитиною!

- Я не бачив.

Тут втрутилася я: "Бачив, тому що ще підігнав мене, щоб я швидше заходила, а я хотіла маму з дочкою пропустити!"

- До тебе взагалі не говорять, - сказав хамовитий чоловік старшого віку.

- А ще й обручка на руці - і не соромно, - промовила жінка.

Маршрутка була переповнена. Ніхто нічого більше не сказав. Ми поїхали далі. Моєму обуренню не було меж, тому що все частіше стаю свідком неймовірного хамства з боку чоловіків (можна собі уявити, як цей мужик - інакше не назвеш - поводиться зі своєю дружиною і які в нього діти!) І це в "культурному Львові"!

Насправді людей культури тут не так і багато - це міф. За вісім років проживання тут я це побачила так яскраво, як ніхто інший. І, повірте, маю з чим порівняти свій досвід. До речі, у Києві теж хамовито ставляться до людей з інших міст (наприклад, вимагають за таксі втричі вищу суму, бо "вы же не наша девушка"). Виявляється, дві великі "культурні" столиці України зовсім такими насправді не є...

Але історія з сьогоднішньою маршруткою так просто не закінчилася. Їхали ми довго, людей було море, настрій був зіпсований у багатьох: штовханина, чхання і кашляння, неможливість вийти і зайти і т.д.

На одній із зупинок зайшли жіночки і почали: "Зранку всі люди поспішають, місця нема, а вона сидить і не реагує".

"Справді, не має совісті, всім же важко".

Очевидно, малися на увазі згадані уже мама з дочкою, які сиділи на двох сидіннях (!)

Мама за словом у кишеню не полізла: "Коли вчора цілу дорогу з центру до Наукової моя донька зі мною стояла, всі люди (в основному, молоді дівчата) сиділи і дивились на нас. Я думаю, що моя маленька донечка має право іноді посидіти".

"Треба було попросити", - прозвучало у відповідь.

Я знову не витримала і обернулась (одна з обурених - огрядна дама - до речі, і так сиділа, просто її подрузі не стало місця): "Та облиште вже ви ту нещасну маму. Мало того, що її спочатку притиснули двері маршрутки, потім мужчина-хам діставав, то ще й ви тут сорому не маєте!"

- Ніхто її не чіпає!

- Ну тоді тримайте свої думки і слова при собі!

Знову мовчання - їдемо далі. Мабуть, багатьом справді стало соромно...

Коли "головні героїні" маршрутної пригоди виходили, мама дівчинки сказала мені: "Дякую вам, хоч одна нормальна людина..."

"Нормальних багато, - відповіла я. - Просто не всі вміють це виявляти".

Якщо чесно, на душі стало так тепло від слів молодої мами! Жіночка, яка обурювалась, хоч їй і дісталося "місце", потім на півмаршрутки говорила по телефону, що все-таки "сидить". Було смішно.

І скажіть після цього, що всі наші біди не від бідності! Ну ніколи не буде моральною людина, якщо їй так попсують нерви з самого ранку, а їй же ще працювати цілий день, і, крім роботи, має і так море клопотів...

Після цього всього я точно знаю, що не хочу свою дитину народжувати у Львові. Хіба що матиму власне авто або житиму поруч з місцем роботи.

Автор - Ольга Солодуха, для УП