Після святкування "Дня геофаку", який традиційно проходив у Виженці, нас понесло за перевал. Товариство зібралось веселе та саме пістряве. Власне географів було лише двоє, ще було четверо нас - фізиків, і, не знати звідки, приблудили до гурту троє медиків.

Хоча з медиками університет традиційно конфліктував, але у хлопців з медінституту був спирт, було свято, і дівчата з нами не пішли. Ото ж бесіда у нас була проста, не амбітна і всі почували себе добре.

За перевалом ми ще йшли якийсь час, а потім вирішили, що досить. Біля стежки стояла якась стодола, через пліт нас з цікавістю розглядав старий гуцул, і ми вирішили, що саме час зробити привал.

Дід радо нас запросив до себе, показав, звідки можна принести воду, помитись та й спробувати щось випити та закусити. Так як мета у нас була зрозуміла і проста, вже за якихось десять хвилин ми сиділи коло діда за довгим столом під навісом у тіньочку.

Випити і закусити ми запропонували і дідові, а він не відмовився, та поставився до всього відчутно прихильно, але стримано. Дід взагалі був цікавий. Поки ми їли-пили, він якось непомітно про все нас розпитав, а ми взнали, що його звуть Нектарій, і діти його давно закінчили наш університет та десь працюють у Чернівцях.

Коли ми закурили, аж тут виступили медики (мабуть, за це ми їх і не любимо). Кожен з нас розумів і відчував всю красу оточуючого нас фантастичного простору. Але й кожен розумів той тяжкий повсякденний труд, яким діду і його родині дається бодай якийсь мізерний затишок облаштованого життя тут у горах.

Тому, хоча дід майже нічого не говорив, а лише посміхався у вуса і підкладав нам то огірок, то кусок бринзи, кожен усвідомлював, що нам з дідом не тягатись, що ми порівняно з ним - пуцвіріньки. І ось тут заговорили майбутні ескулапи.

Щоб якось виявити свою значимість, вони вирішили проявити себе на своєму професійному полі. Мова зайшла про харчі, ми спитали в діда чим краще закушувати, і поки ще дід не встиг сказати й слова, один з медиків зазначив, чим шкодить жирне.

Другий завів бесіду про те, чим шкодить гостра їжа: можлива язва, а це - смертельно. Третій почав пояснювати чим шкодять шашлики, особливо, якщо м'ясо буде сирим, і якщо в ньому виявиться ботулізм. Хлопці так захопились, що кожен з них вже по третьому колу розповідав про все нові і нові загрози для життя від необережного та легковажного споживання їжі.

Нарешті запанувала тиша: кожен з нас почав прислухатись до можливих симптомів і уявляти наглу смерть від цирозу чи язви. Ми мовчали, їсти перехотілось, аж тут дід сказав: "Діти, найтяжча - це голодна смерть. Їжте, закушуйте".

Медикам стало ніяково, а всі решта глузливо позирали на них. Дід це помітив і, щоб залагодити конфуз, розповів нам стару карпатську легенду.

Дуже полюбляють у Карпатах грейпфрут. Особливої популярності він набув, коли стало відомо, що від нього люди худнуть. Але, хоч буковинці взялися його активно споживати, ніхто особливо не змінився. Проте, всі мовчали, бо було шкода витрачених грошей. Це все тривало аж поки старші люди, що живуть далеко в горах, не пояснили: по-перше, від грейпфрута дійсно худнуть, але лише жінки, і, по-друге, грейпфрут мусять їсти чоловіки, бо від цього в них піднімається настрій, і вони так завзято кохають своїх жінок, що ті худнуть просто на очах. Все благополучно з'ясувалося, грейпфрут почали їсти чоловіки, і з тієї пори про буковинок кажуть, що у них смерековий стан.

Повертаючись назад, ми реготали всю дорогу аж до Виженки і біля кожної смереки пропонували нашим товаришам з медінституту пошукати на ній грейпфрут, але стиглий.

Разом з Бодею ми п'ємо каву, і він розповідає мені, що сьогодні повинен залагодити ще одне питання. Його син має відзначати своє двадцятиліття, і з рестораном виникли якісь проблеми. А я подумав, що якби мені було зараз двадцять років, то у мене не було б жодних проблем.