Три історії

Година пік.

...зрозумівши, що таксі в місце призначення довезе мене десь тоді, як я діжду подовженого пенсійного віку, а пішки я помру молодою від вихлопних газів, спустилася в метро. Придумала собі навіть пост для facebook в стилі юного поета-мізантропа в плетеному шалику: "Їздила в метро, робила антропологічні нотатки". Ага. Якраз. До фейсбука не долізти — нотаток на фестиваль арт-хаусного кіна вистачить.

Історія перша.

Перехід між "Майданом" і "Хрещатиком". Всі чотири ескалатори працюють нагору (неймовірно, а факт!), не створюючи улюбленого верховним богом київського метрополітену ефекту м'ясорубки (це коли з чотирьох ескалаторів працює два, або з трьох один, як при системі трипілля, тільки тут не земля "під пар" лишається, щоб не виснажуватися, а електричні сходи).

Так от. Дарма що з протилежного боку, на платформі "Хрещатика" дяпан-пішохід горить червоний — зосереджений натовп суне назустріч зосередженому натовпу, в надії натрапити бодай на один ескалатор, котрий перенесе їх у кращий світ — на станцію метро "Майдан Незалежності", порятувавши від скрушного й безкінечного переходу пішки.

(Той понурий перехід ще в студентські роки асоціювався у мене з псаломним проходом долиною тіней, коли не бачиш лиць, а самі лише потилиці, що обганяєш, і безліч сірих, коричневих, чорних спин, таких безіменних і байдужих, а лиш укінці, вже перед самим світлом на виході з тунелю, до тебе з узбіч махають трусами бабусі-спекулянтки, майорять хіроманти і стовбичать пекельні кінологи з їх дзявкотливими китайськими харонами на батарейках).

Ну, якщо вже вдаряти по мітах, то в цей день мені пощастило бачити самого Прометея. Йдучи в тому ж напрямку, що й я, хлопчина раптом вигадав собі порятувати всіх, хто йшов нам навперейми, аби заощадити час і трапити в пастку власної ж хитрості.

Він махав руками, заговорював, як той Діоген, що шукав людину, не просто до натовпу, а до вирваних із натовпу індивідів (тьотя в кашеміровому пальті подарувала йому особливий порожній погляд — цікаво, яка туш такий створює?), і я вже точно готувалася почути щось типу "Схаменіться, добрі люди, бо лихо вам буде!" (а таки буде, коли телепні досунуть до невблаганних ескалаторів), але раптом він здався.

Розгублений, розчарований людською тупістю прометей вже десь внизу, на платформі Хрещатика, безсило пояснив двом жіночкам із торбами, чого не варто туди йти, й розчинився у вагонній анонімності...

П.С. Дуже сподіваюся, він не стане після цього масовим вбивцею чи вчителем фізкультури.

Історія друга.

Таксі. Шансон. Класика.

Всю дорогу ми мовчимо, а коли заговорюємо з Норманом, то хіба дуже коротко й українською — мій імпортний чоловік готується до урочистої події отримання дозволу на постійне перебування в нашій гордій державі. (Насправді брешу — нема такої вимоги, щоби володіти українською. Просто він взяв і вивчив цю мову. Логічним це йому здалося, знаєте).

Місце призначення.

Поки Норман рахує гроші, таксист пильно дивиться на мене. Я цей його погляд наче боковим зором перехоплюю. Та ще й чується щось...

- Сі ю! - дуже чітко, з притиском повторює таксист, і до мене доходить: та то ж він англійською! Мамо рідна! До "Євро" готується, чи що?..

- Сі ю, бай! - вдячно відповіла я своїй "нєчаяннай радасті" і аж надворі задумалася, чого то він англійською попрощався зі мною, а не з питомим американцем, що сидів коло нього.

Викладачку іноземних мов в мені розгледів, певно. Ну що ж, сідай, п'ять.

Історія третя:

На вулиці Мазепи обганяємо бездомного. Милиця, довге волосся, все ще кремезна статура і, хоч добряче підмочений, але повноцінний костюм-"трійка" під довгим плащем. Нестарий наче.

- Рєбята, - каже, - дайтє пару капєєк.

Розуміючи суть евфемізму, намацую в кишені папірець і, вже суттєво віддалившись від пияка, таки повертаюся до нього, відтак знову наздоганяю Нормана.

- Ну от, якби в мене зара почалася якась "валчанка", доктор Хаус знав би, від якого контакту я її підчепила.

- Ну, принаймні, консерватори на тебе б наїхали за те, що ти заохочуєш такий спосіб його існування.

- Угу.

Я задумалася.

- ... і що якби ніхто не підтримував його так, може, він би й змінив своє життя, в нього був би шанс.

Отут, якби я була героєм Буковскі, то розсміялася б. Невесело, щоправда. Шанс? Шанс...

Не буде він уже ніколи нічого міняти. Навряд чи такий спосіб життя був його свідомим вибором, але ясно одне: він прямо каже, що йому від тебе треба. І це вже твій свідомий вибір: дати йому щось чи пройти повз. І те, що він твої кровні грошики піде проп'є, а не витратить на пиріжок чи лупу для розглядання гербарію — його особиста справа. Як би там не було, чувак з тобою чесний.

Чого, нажаль, не скажеш про тих, кого в цей момент провозять поряд в дорогих авто у напрямку вулиці Грушевського, прямісінько до їх обнесеної епічним двометровим парканом кімнати для челяді (слуги ж -бо вони народні, ге?) Теж живуть на ваші й мої інвестиції пацанчики. Тільки костюмчики в них не обісцяні. Поки що.