"Приїздіть подивіться Україну до того, як вона зникне"
Мої знайомі каталанські поети, перекладені українською, восени мали тур нашою ненькою. Поети класні, переклад високоякісний, публіка вдячна – щастя від відвідин теренів "У" повні наплічники.
Всі ті, хто з ними не був, але світло заздрив, забачивши живого жителя прекрасної України (мене) починають прискіпливо допитуватися, що і коли їм слід відвідати в цій досі небаченій країні. Я щось звично мимрю про Карпати-Львів-Одесу-Чернівці, а відтак, від гріха подалі, просто кажу: "Приїздіть у травні".
Ну та бо нашо їм наші превеселі політичні реалії, цим друзям каталонських поетів? Були б художниками – розказала би бодай про монохроматику столиці України. Щоби роздрукувати фото Київського пейзажу, вашому принтеру навіть градієнтів не знадобилося б – просто трьох відтінків сірого достатньо для правдивого зображення...
А відтак мене раптом пробило на плагіат. Причому, як і більшість плагіаторів, я спершу про це й не здогадалася. Лише потім дійшло. Ну, гаразд. Памятаєте Гемінгвеївські "Сніги Кіліманджаро"?.. Ні, я не оповідання красти зібралася. Просто ці самі сніги минулого року мусили вже вщент розтанути, і на високу африканську гору милилися натовпи туристів, аби помацати загребущими руцями останні сніги Кіліманджаро, після чого спуститися вниз у свої комфортні готелі й зі спокійною душею долучитися до глобального потепління...
Так от, вже серйозно мудруючи над тим, чим же заманити бодай трохи зацікавлених у нашій екзотичній країні потенційних туристів, я дійшла такого слогану:
"Приїздіть подивіться Україну до того, як вона зникне".
Без коментарів.
Хай вже там кожен інтерпретує собі, як захоче: від затоплення невидимим океаном до Чорнобиля-2, (3, 4) і цілковитого провалу нашої держави в тоталітарне недороблене середньовіччя (ой, мамо, згадалося смішне: один жовтий сайтик переклав був у моєму фейс-бук-пості про Тимошенко, політвзня 2012 року алюзію на "middle ages" як "у середині століття"...
Але давайте про прекрасне. Мій знайомий музикант Чаві виконує твори Баха для дітей. Така у них передріздвяна програма для звичайних школярів та діток з особливими потребами. Увагу малечі втримати дуже важко – тож усі ці 50 хвилин музиканти творять на сцені божевільне шоу: від грання на швабрах (Чаві вміє грати навіть на поліцейській загородці для блокування дороги) до стрибання по гойдалках на сцені, пританцьовок і залучення дітей до співу всім відомих пісеньок в новітньому аранжуванні – аби не остогидла класика.
Коли вже концерт закінчився, і дітей святі великомученики-вчителі почали шикувати у колони по одному (вони тут тримаються за спеціальну мотузку з деревяними колечками-ручками, аби не погубитися), Норман зауважив, що школярі таки не з найбідніших районів – дуже мало серед діток азіатів, арабів і чорношкірих. Не знаю – як на мене, пропорція була витримана...
Кожна зала велетенської музичної установи названа іменем каталонського композитора. Тут дуже добре розуміють роль промоції свого, рідного: якщо про себе не подбаємо самі, все затопчеться у конформістському болоті метрополії...
Але спершу всю цю національно-музичну велич треба було віднайти нам із нашим візком для крикливих двійнят:
- Пробачте, шукаємо "Аудіторіо де Барселона"... – питаю коло метро у трьох веселих бабусь: стильних, кучерявих, в капелюшках – чисто тобі "тріо з Бельвіля".
Після вступу до ЄС Румунії тут традиційно всі спершу висаджуються на вигляд людини з дітьом у руках, котра свій спіч починає словом "вибачте". Видно, далі мало би слідувати "самі ми нє мєсниє" і "феліз навідад а устедес", але, почувши про пошук академічної установи (музею, парку, вулиці) корінний житель старої Європи заспокоюється. Нам, як би це не дивно було для "панаєхавших" зі Сходу, бабусячих кревних копійок не треба, ми вже самі інвестували у їх музеї-виставки-музику-книжки-презентації більше, ніж пересічний порєдний каталонець.
Бабусі радо показують дорогу і ледь не самі вже пориваються з нами йти.
- Отуди тобі, красуню, отуди, любов моя!
Відтак я собі це все діло транспоную на пост-радянські простори. Іду собі і думаю, хто би мені коли із незнайомих сказав "красуню"? Ну, хіба би продавець хурми і мандаринів на базарі – "падхади, красавіца, вибирай, да?" Я вже мовчу про "любов мою". Її навіть гопнік в іронічно-гопниківському порядку не ризикне озвучити, максимум його стане на "дєвушка" чи "женщіна", слово "пані" в нас на теренах усюди, крім кількох західних областей, викликає якийсь ревний пролетарський супротив (один дядько навіть віршами колись був зашарив у відповідь на моє "перепрошую, пане...": - "Ага, ми тєпєрь пани - на дваїх адні штани..."
А от ніде інде у світі я якраз не можу собі уявити цього звертання за ознакою прямої статі: "мухер!" чи "вумен!" звучало хіба би у текстах маргінальних реперів чи у домашній сварці.
А однак за ті останні 13 років, що я живу в Києві, дискурс пролетаріату таки встиг змінитися. Приміром, ще у 2000-му твоя україномовність для пересічного бидлюка (пардон, гомо пост-совєтікуса) значила, що ти звідкілясь із села. При чому сам бидлюк вдома спілкувався на дикому суржі, а от у маси вже ніс те, що йому самому видавалося вєлікім і могучім.
Тепер же, зовсім недавно, коли до моєї подруги в супермаркеті клеївся представник зазначеного виду, а вона ввічливо відшила його українською, озвучена була наступна реакція:
- Ого. Так ти із етіх, шолі, да?... із арістакратав?!
Ну і потім, у відповідь на незгоду дівчини провести решту вечора в його розкішному ланосі, взагалі якийсь апогей гопниківського неокласицизму:
- Ах ти ж сучка арістакратічная!
Я ридала...
Порівняно з цим "женихом" макеєвський таксист на київських заробітках, що підвозив ту ж саму подругу, відмовляючись вимкнути відомого жанру музику й припинити курити в машині, у відповідь на звертання українською волав "так ти шо, із етіх, із ентілєктуалав?!" якось трохи програє. Хоча теж непогано ілюструє Ніцше.
(Ой же ж ти Боже ж мій, яка я неполіткоректна. А я і не претендувала, якшо шо).
І взагалі я тут про Барселону пишу...
Так от, сьогодні в метро мені якогось дива поступився місцем один зі зграйки мароканських підлітків. А в мене навіть дитини у руках не було, як не було вагітного живота, милиць чи коштура. (Здається, більше тут нікого пікторгами не зображають у метро на предмет звільнення місця під дупу?)
Я вже було прикусила собі язика з приводу того, що характерно виклична зовнішність завжди тягне за собою відповідну поведінку (вчора одягнуті, як реп-зірки хлопець і дівчина харкались одне в одного з протилежних кінців вагону, а влітку якийсь мачо виліз, як півень на жердину, на спинку крісла, і курив просто в лице красивій сеньйоріті, поки та не встала і не вшилася – і ніхто йому ата-та не сказав, настільки явно писалося в пацана на лиці бажання спровокувати хоч когось! Лиш я тоді, озброєна пузякою на 9-му місяці, зробила щиро співчутливу педагогічну міну в його бік – біда ж якась у хлопця в екзистенції!..), як мароканський підліток, доївши свої чіпси, кинув пачку у куток вагону.
А відтак його дружбан, з котрим вони вже встигли розпрощатися, ризикуючи своїм життям і нервами інших пасажирів, цілу платформу їхав, учепившись зовні за ручки дверей.
Пор діос... - тихо цикнула порядна сеньйора, що сиділа поруч зі мною. "Не дивно, - хотіла я сказати Норману, - що тут в останніх виборах праві перемогли..."
Але сеньйора вийшла, і на її місце біля мене сів інший, чорношкірий підліток... На нашій станції жіночки у джільбабах розпаковували по калясках своє незліченне потомство. Працювати їм не дозволяє релігійний розклад – чом би не врятувати Європу від демографічної кризи?..
- І все-таки я не розумію, - каже мій американський чоловік, - нащо Європі стільки емігрантів. Штати - вони від початку були такими, на те вони й Штати. Невже тут хочуть повторити ту ж модель?.. Думають, спрацює?
Гадаю, що не думають. Того, повторюся, на виборах і перемогли праві.
Чи то просто, як і в нас, все вирішили ретроградні "божі-одуванчики", бо прогресивний молодняк не пішов голосувати, надихнувшись закликами анархістів "Голосуй Сюди!", розпилених фарбою на великих пластмасових смітниках у себе на районі... Хто зна.
Але навряд чи надто велику кількість людей тут зараз тішить, приміром, перспектива приватизації соціального сектору. Може бути бунт. Тоді я зможу виповнити одну зі своїх мрій дитинтства – буду вашим спецкором із гарячої точки, хе-хе. А поки тут всього 8 градусів.