Русскій нада учіть

...Позавчора Прикордонник аеропорту Жірони сказав нам "дякую", українською, уявляєте?.. Після цього доведеться покохати Каталонію назавжди, видно. Бо як мінімум каталонцям не треба, як багатьом іншим, пояснювати на пальцях наші мовні питання. Просто кажеш, що українська в нас то наче каталонська, а російська - як імперська іспанська. З тією маленькою різницею, що наша Незалежність зійшла на нас з небес вже двадцять років тому.

Чудово розуміючи, що навіть автомобільні форуми перетворюються на сотні сторінок тролінгу і флуду, варто там торкнутися мовного питання, таки не можу не розказати вам кілька життєвих історій.

Барселона. На станцію метро прибуває потяг. До дверей одночасно підходимо ми з нашим візком для немовлят і характерного, як з енциклопедії юного антрополога, вигляду інша сімейка: білява тьотя на підборах, бритоголовий дядя розміру два на два (обидва в шкірянках), хлопчик-підліток у спортивному костюмі і кросівках.

Двері відчиняються, тьотя з сином проскакують углиб порожнього вагону, дядя залишається, поки мій чоловік не заштовхує всередину наші 30 кг транспорту з нащадками.

- А чьо ета ти іх прапустіл?! - вистрілює праведним гнівом і московським акцентом білявка в бік свого чоловіка.

- А чьо мнє, впєрєді каляскі, чьо лі, пригать?.. - огризнувся її галантний мен.

Ми як могли душили сміх. Отакої. Це ж треба примудритися відчути приниження в тому, що просто зайшов не перший! Нагадаю, вагон був порожній... бідні, бідні совки.

Які ж невиліковні проблеми із почуттям власної гідності. Пропустити візок із грудними дітьми не тому, що це візок з грудними дітьми, а тільки тому, що перед ним нєудобно пригать! Ти ба, а на вигляд колишній спортсмен...

Відтак маємо епічну сцену в дитячому ж магазині з одягом. Я розмовляю по телефону українською, водночас намагаючись утримати мою півторарічну доньку від наведення порядку на полицях і вішаках.

Врешті решт ми потрапляємо в глибину крамнички, і там, як суперпризи в коробці, нас чекають двійко красенів: у гостроносих лакових туфлях, джинсах і куртках з такими промовистими ( і широкоформатними) лейбами, що ні в кого не лишається і тіні сумніву в кредитоспроможності пацанчиків. На той момент я вже говорю до Кори англо-українським суржиком, бо ж бодай якийсь "кам бек" поцілить в центр її послуху.

- А чьо ет ти с нєй па-англійскі?.. - відкриває рота Мєчта-любой-дєвушкі 1.

Хоч і не зобов'язана, я відповідаю русо-мачо, з лінгвістичного інтересу, ану ж-бо як зайде йому моя українська.

- В неї тато американець.

Чути, як у хлопця починають крутитися гвинти в голові.

- Папа у нєйо с Амєрікі. - не дає гвинтам шансу Мєчта-любой-дєвушкі 2.

- Ти сматрі. - Цикає перший. - Так ви чьо, двумя язикамі с нєй?

- Та на чотирьох, - знизую плечима я, - ще каталонська й іспанська потроху.

- Русскій нада учіть, русскій! - голосом моєї шкільної вчительки російської літератури віщав апологет дрес-коду кінця девяностих.

- Це ж чого? - поцікавилася я. - Бо ним разгаварівал Лєнін? Мама з України, тато з Каліфорнії, зараз вона в Каталонії. Нащо їй, скажи будь-ласочка, російська мова?..

Обоє русо мачо впалають у ступор. Ні, зовсім не у гнівний, а в такий, щирий шовіністичний ступор когнітивного дисонансу: - ну ніяк не сполучається в голові логічність мого меседжу з постулатом "русскій - нада". Чи справді аж так кожному і конче нада, вони навряд чи до сьогодні задумувалися...

Як завжди, діти збивають дорослих із серйозних речей:

- Слиш, малая, брасай сваю мать, пашлі с намі!

- Ого, какіє рєсніци, відєл?

- Ага. Чіста амєріканскіє. Ат Барбі.

Розраховуючись на касі, цікавлюся в продавщиці, чи ці два чікос русос тут працюють, бо поводяться доволі по-хазяйськи. Мого експрес-знання іспанської вистачає на розуміння з її швидкого шепотіння, що ці хлопці представляють арендодавців їх крамнички, і що, чесно кажучи, особливим щастям з їхнього приводу тут ніхто похвалитись не може. Але це вже так, плітки, до справи не стосуються.

Щоб уже історій було три, нагадаю одну, що трапилася мені в горах у Непалі. Я, наївна романтична дурепа й мізантроп за сумісництвом, на останньому етапі роботи над книгою спускалася з дикого Верхнього Мустангу в більш зіпсутий цивілізацією Нижній.

Мала надію зупинитися на шляху в готелику поза жорстко платною зоною (додатковий день перебування у Верхньому Мустангу коштував додаткових 50 доларів просто за право потоптати землю), попрацювати в тиші з видом на гори.

Дійшли нарешті до запланованого готелика з його терасами і панорамами, а там... сила-силенна російських туристів сушить свої шкарпетки, п'є для согрєва водачьку і голосно обговорює новини останнього сувенірного шопінгу.

Вся моя робітнича ерекція, самі розумієте, куди поділася. Справа, звісно, не в моєму радикальному націоналізмі - я ж уже відкрито заявила про свою неприязнь до більшості представників людської раси, тож толерантності у мене й кіт не напалакав.

Тільки от навряд чи який-небудь таджик, індонезієць чи перуанець, зайшовши в загальний ресторанчик і привітавшись своєю мовою, так щиро б здивувався тому, що йому не відповіли іноземці:

- А чьо, па-рускі нє панімают, што лі?!

Гарна, ввічлива дівчинка, побажала ж усім доброго ранку, дай їй боже здоровля, але ж вот е фак? ;)

Але насправді ви ж розумієте, що мені просто заздрісно? Бо ж навіть уявити собі не можу, як почувається той, хто живе з такою сильною презумпцією власної універсальності, як у французів, американців чи росіян: тебе просто мусять розуміти, де би ти не потикнувся. Українці же навіть у снах не мають цього мікрочіпу імені "ля борщ". Ех...

(Хоча, якщо по-чесному розібратися, найбільше, згідно кількісного показника, права говорити по-своєму й незворушно чекати, аби тебе зрозуміли і почали шуршати, мають китайці. Піду-но куплю самовчитель).