Життя в інтернатних закладах: аскетизм із примусу

В Україні нараховується більше 5 тисяч місць несвободи. Серед них – тюрми, ізолятори тимчасового тримання, дитячі будинки-інтернати, психоневрологічні інтернати тощо. В багатьох із них люди перебувають значну частину свого життя.

Проте якщо для закладів пенітенціарної системи в українському законодавстві чітко прописані стандарти утримання, то для установ соціального захисту, де люди можуть перебувати практично усе життя, таких стандартів або немає взагалі, або вони застарілі та неадекватні.

У місцях несвободи Міністерства соціальної політики знаходяться люди похилого віку, неповносправні, ветерани війни та праці, психічно хворі та інші. Ці люди, зазвичай, не мають близьких родичів, не можуть самостійно себе обслуговувати і через це повністю залежать від державної опіки.

Що ж надає держава таким людям? Чим вона їх має забезпечувати і чим врешті-решт забезпечує? Для того, щоб відповісти на ці питання, не обов’язково їхати до того чи іншого інтернатного закладу. Достатньо просто подивитися на нормативні документи.

Чи змогли б ви повноцінно харчуватися, витрачаючи 20 гривень на день? Це 5-7 гривень на обід чи вечерю. Ні? Але саме така сума виділяється в середньому на одного підопічного в зазначених інтернатних закладах!

Якщо піти ще далі, то треба констатувати, що насправді лише 2 гривні з цих 20 покриваються з державного бюджету, решта вираховується з пенсій самих підопічних. (Для порівняння: обід депутата Верховної Ради України обходиться державному бюджету у 25 грн, а депутатське меню містить більше 2 тисяч страв).

Яким чином може забезпечуватись збалансоване харчування в інтернатах, якщо установа, наприклад, не має власного підсобного господарства – не зрозуміло. На які кошти готувати м’ясні страви чи купувати взимку дорогі овочі та фрукти? Я вже мовчу про підопічних, які через хвороби мають забезпечуватись особливим, дієтичним харчуванням.

[L]Окрім того, видається дивним, що в різних типах закладів при Міністерстві соціальної політики і на годування дитини, і на годування дорослого втрачається приблизно однакова сума.

Загалом для всіх інтернатних закладів прописані добові норми харчування. Оцінити їхню адекватність сторонньому спостерігачеві досить складно і, зрештою, їхня деталізація видається цілком справедливою: хліб, крупи, овочі, фрукти, м’ясо, риба, сир, молочні продукти, яйця, чай, кава, кондитерські вироби і багато іншого. Начебто підопічні забезпечуються усіма необхідними продуктами, тож їхній раціон має бути досить різноманітним.

Але чи насправді це так?

Беручи до уваги досвід моніторингових візитів, здійснений ГО "Харківський інститут соціальних досліджень" до інтернатних установ Міністерства соціальної політики, можна впевнено казати, що там недоотримають певні продукти харчування, зокрема фрукти та овочі. Так висловлювалися самі підопічні, це підтверджує і персонал закладів, посилаючись на труднощі у фінансуванні. Причому, зі слів клієнтів, така ситуація є характерною для останніх кількох років, раніше харчування в інтернатах було кращим.

Наступною потребою, яку має задовольняти держава, є потреба в одязі. Тут знову ж доречно звернутися до нормативів. Норми про мінімальне забезпечення одягом, взуттям, м’яким інвентарем для більшості інтернатних установ навіть не розроблені. А там, де ці норми розроблені, вони викликають, щонайменше, здивування і занепокоєння.

Для прикладу можна розглянути наказ Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України від 22.01.2001 № 120 "Про мінімальні норми забезпечення вихованців притулків для дітей одягом, білизною, взуттям та предметами особистої гігієни".

Тільки вдумайтеся: дитині віком від 3 до 6 років належить мати одну зимову шубу або пальто терміном використання на 2 роки. При цьому урядовців не цікавить, що діти в цьому віці дуже швидко ростуть, і шуба, яку носила трирічна дитина просто буде замалою для чотирирічної.

У чому ж має ходити дитина цього віку влітку? Наявність блузки та спідниці для дівчат взагалі не передбачена, але держава забезпечує їх двома напіввовняними сукнями терміном носіння 3,5 роки!

З дітьми старшого віку ситуація ще більш парадоксальна. Замисліться, наприклад, чи можуть декілька дітей віком від 6 до 18 років три роки поспіль ходити в одному светрі (звісно, мається на увазі, що він узагалі один). Чи два роки доношувати три пари шкарпеток? А дівчата за цими стандартами мають чотири роки носити одну спідницю і три роки одну блузку, звісно позмінно, вибуваючи з закладу кожні три місяці.

Чи не є це абсурдом?! На щастя, є небайдужі люди, які готові допомогти нужденним. І якби не благодійники, волонтери, місцеві чиновники, бізнесмени та прості люди, підопічні Міністерства соціальної політики дійсно жили б за прописаними державою стандартами.

Утім, на жаль, допомога громадськості найчастіше надходить лише до дитячих інтернатних закладів, а доля дорослих людей, які не можуть себе забезпечити, населення хвилює набагато менше. Особливо коли заклади розташовані далеко від обласного центру, не мають налагодженого транспортного зв’язку, інформаційно ізольовані від суспільства. Так, моніторинг психоневрологічних інтернатів показав, що їхнім підопічним бракує одягу та взуття.

Як висловилась директор одного з цих закладів, "ми нікому не потрібні, шаш інтернат існує в селі як окрема держава, навіть не всі мешканці знають, що десь на окраїні є такий заклад".

Не слід забувати і про те, що перераховані заклади є медико-соціальними за своїм призначенням. І проблем із медичним обслуговуванням тут не менше, ніж проблем із одягом чи харчуванням. Норми витрат на придбання медикаментів у будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів (дорослих), у профтехучилищах-інтернатах для інвалідів і технікумах-інтернатах для інвалідів діють ще з 1989 року і становлять 26 копійок на людину на день.

Чи можна на ці кошти забезпечити хоча б підтримуючу терапію для людей з особливими потребами? Відповідь очевидна. За словами медичних сестер, гроші в основному йдуть на придбання вітамінів. Що вже казати про сучасне реабілітаційне обладнання, коли в багатьох інтернатних закладах підопічні не знають, що таке допоміжні засоби пересування (прогулянкові ходунки, тростини з квадратними опорами тощо) або коли заклад не обладнаний навіть пандусами.

Проблемою є і те, що процедура забезпечення інтернатних закладів медикаментами від сторонніх осіб (доброчинних організацій, волонтерів, представників місцевої громади), тобто не від держави, є дуже складною і бюрократизованою. Якщо держава не може забезпечити клієнтів інтернатів одягом та взуттям і вони можуть розраховувати на благодійників, то у випадку з медикаментами подібна схема, на жаль, не працює.

Погане харчування, недоотримання медичної допомоги, проблеми забезпечення одягом та взуттям, недостатній рівень реабілітаційної та соціалізаційної допомоги (в багатьох закладах немає психологів, реабілітологів, соціальних працівників, юристів) – це лише невелика частина айсберга. Багато проблем замовчуються, директори, якщо ситуація не критична, роблять вигляд, що заклад стабільно функціонує, і можуть роками миритися з труднощами.

Чиновники та депутати зазвичай узагалі не цікавляться проблемами інтернатних установ, це підтверджує той факт, що депутати Верховної Ради, закріплені за кожним таким закладом, часто ігнорують прохання директорів, можуть узагалі жодного разу не навідатися до "свого" закладу.

На сьогодні видається очевидним, що штатні нормативи, нормативи харчування та проживання в інтернатних закладах потребують невідкладного перегляду. Ці норми мають бути реальними, вони повинні враховувати усі потреби підопічних, забезпечувати їм гідне життя, а не доживання.

Марія Колоколова, Харківський інститут соціальних досліджень, спільно з Центром інформації про права людини, спеціально для УП.Життя