Ти за суспільство шмар і пацанів?

Не вірте, коли вам кажуть: в Україні тепер влада, якої не мало б бути. Ні, в Україні тепер саме та влада, на яку всі ми без винятку заслуговуємо, за яку кожен із нас несе персональну відповідальність. Ця влада є наслідком нашого з вами ставлення до життя, до світу й до себе.

Передусім ми, а не підступні вороги ззовні – хоча й таких чимало, – винні в тому, що ця влада є, і вона така.

Чому? "Бо українська ментальність паскудна", – скаже хтось.

Хай так, але чому ми не квапимося обговорювати, у чому ж ця паскудність проявляється конкретно? Я вважаю, що в егоїзмі. Хоча один із колишніх наших міністрів і переконував, що українцям криза не страшна з огляду на те, що вони не такі егоїстичні, як західні люди – він помилився.

Совдепівське й постсовдепівське суспільство – це суспільства скрайнього, загостреного егоїзму, що виник внаслідок тотального дефіциту й відсутності елементарної свободи. Саме тому ми такі злиденні, саме тому кожен із нас так завзято гребе або гріб би, якби міг, під себе, дбає про своїх безцінних діточок, і нічого не бачить далі власного носа.

Тут усяк ненавидить владу, яка періодично добряче гріє руки на своїх громадянах, а потім безжально вимагає від нещасних чергової жертви в ім'я світлих ідеалів, які на практиці – "чорніші чорної землі".

Українці ліниві, але живуть за принципом: більшого вимагай! У нас відсутня елементарна солідарність. Були ми паралітиками, за словами класика, ними й лишилися.

Нарешті, нас косить поганий смак.

Колись мали гарний національний одяг, тепер – п'ялимо якесь фуфло типу Армянє, і торчимо від таких речей, як "порш" на розбитій дорозі чи золотий ланц на дубовій шиї. Колись мали непоганий музичний слух, тепер врубаємо шансон. Як бере нас за душу неповторний Андрєй Бандера. Був іще й Петлюра, але той до Бандери усе-таки не дотягував.

Про наші мовні здібності я взагалі мовчу. Тому цілком логічно, що мат перетворився на найпростіший і, головне, – усім доступний "язик общєнія".

Звичайно, усім би кортіло спихнути вину на старшого брата. Однак "русскій мір" теж не квітне, розколюючись буквально на наших очах. Одна його частина залишається авторитарною, у ній заправляють спецслужби. Інша ж, в умовах демократичного українського суспільства – дала дивовижний ефект, коли пацани й шмари серйозно піднялися, посівши чільні місця серед урядовців найвищого рангу й в управлінському апараті держави.

Результат цього підйому кожен українець відчуває на власній шкурі й душі.

Помилкою є вважати, що гоголівська галерея чічікових-собакевичів-коробочок-манілових-плюшкіних вичерпала людські характери в нашій частині світу назавжди. Нічого вічного, як відомо, немає під сонцем.

Тепер найкраще місце під світилом належить пацанам, про яких у наших книжках – майже повна мовчанка. Виняток – роман Анатолія Дністрового... Зате шмарами й пацанами – і в масовому, і в глянцевому, і, звичайно, у державницькому варіанті – забитий інтернет, вони серйозно підім'яли під себе телебачення, яке вже просто несила дивитися.

Шмарам і пацанам із народу присвячують цілі сайти, з них стібуться, пацанами-державниками переважно захоплюються, проте часом і їх критикують – в'їдливо й дотепно.

Опір пацанячій експансії незначний. Саме тому пацанізм успішно просувається з так званого нашого сходу, захоплюючи український центр і захід.

Найвище в сучасному українському суспільстві піднялися реальні пацани – державницький, глянцевий варіант. Цей вид присмоктався до бюджетних коштів, любить розкіш. Він позбавлений елементарного смаку, такту й почуття міри. Раніше реальні пацани купували "мерси", тепер подавай їм "бентлі". Але й цього мало – пацани пересідають на вертольоти, освоюють повітряний простір.

Освіти в пацанчиків-державників – жодної, зате вони мають куплені дипломи, перевагу віддають, звичайно, юридичним й економічним наукам. Люблять корпоративи, їдять суші, одягаються підкреслено шикарно – туфлі із крокодила-страуса, блискучі костюми – ну, просто тобі джидаї з "Зоряних воєн"!

[L]Вершиною їхніх естетичних устремлінь залишаються світломузичні фонтани. Феномен, що свідчить про "тєжолоє дєтство".

Поведінка пацанів-державників виклична – підшофе полюбляють битися хоча б з охороною німецьких аеропортів, а не підшофе, начебто з ідеологічних міркувань – у Верховній Раді. Ці бійки лоскочуть нерви й дуже дорого коштують виборцям.

Окремі реальні пацани навіть опанували державну мову – граються в державотворців, і ходять до церкви РП, як на корпоратив, з охороною. У РП їм раді, тут за "рєальниє дєньгі" відпускають реальні гріхи.

Зрозуміло, пацанам ніяк не обійтися без шмар, частина яких, не поділяючи феміністичних поглядів, віддає перевагу не політиці, а бані й фітнесу.

Вони скромно їздять на ролс-ройсах у гастроном –на власні очі бачила під "Чумаком" на вулиці Коцюбинського! Водій запобігливо відкриває перед шмарою дверцята машини, а вона вся така "нєзємная" випливає в плюшевому спортивному костюмі зі стразами, тримаючи під пахвою свій оберіг – волохату собачку – просто "прєлєсть".

Інша ж навпаки – прагне керувати країною залізною рукою, хоче контролювати газові, грошові потоки, і побіжно, як добра фея із прозорими крильцями, зробити чимало доброго для простих людей, не заторкаючи при цьому устоїв пацанізму.

Одначе глянцевий, тим паче державницький пацанізм був би неможливий без підтримки найширших народних мас.

"Ровниє" пацанчікі в спортивках "адідас", що танцюють "гард бас в школє колбаси" – це новий, "зажігатєльний" естетичний проект, з яким можна ознайомитися в інтернеті. Пацанчики, що "за ровность свою інтєрєсуются", – найпопулярніший нетівський типаж. Якщо ж говорити про шмар, то неперевершеними – передусім,звичайно, у плані сексуальному – залишаються колекції їхніх фоток під кодовою назвою "Із коврами".

Зрозуміло, пацани й шмари з народу ніколи не матимуть у кращих російських традиціях "ні шиша", житимуть у жахливих умовах, задовольняючись водкою й воблою.

Їх, звичайно, має бути шкода. По ідеї їм треба було б допомогти – іти в народ, як народники. Але цього робити не варто, про що й свідчить досвід Латвії.

Латиші потерпіли повний крах у перевихованні своїх пацанчиків, які краще вже залишаться "нєгражданамі" – скорочено "нєграмі", – аніж наступлять на "горло собствєнной пєснє", тобто складуть елементарний іспит із латиської мови й вивчать латиський гімн. У коментах вони захлинаються від ненависті до держави, у якій їм випало народитися й жити, дивуючись, з яких лісових нетрів повилазили ці латиші.

В Україні ситуація ще гірша, бо пацанізм захопив й етнічних українців – галицькі пацани поводять себе не краще від луганських. Тому існує загроза, що через 50 років Львів не тільки заговорить російською, як сказано на одному з постерів, а вже тепер масово й "с огоньком" танцюватиме "гард бас в спортівках адідас".

Якщо колись треба було видушувати із себе раба – інша справа, наскільки успішно це робилося, – то тепер час вичавлювати шмару й пацана.

Роксана Харчук, спеціально для УП