Чи такої України ви хотіли?

Рівно два роки тому, ще працюючи журналістом, мені вдалося провернути один абсолютно божевільний проект. За три дні проїхати Україною більше двох тисяч кілометрів і на своєму шляху питати у випадкових людей одне і те ж: "Чи такої України ви хотіли?".

Автором цього вже легендарного у певних колах запитання є один добрий івано-франківський журналіст, щоправда, його варіант починається не з "чи", а з "хіба", і відповіді не вимагає.

Проект мені частково вдався, частково ні, сюжет потонув у лабіринтах ефірів, присвячених черговій річниці незалежності, під акомпанемент моторошного басу "Кому Вниз". Але я ніяк не можу забути ту подорож і, особливо, гримаси людей, коли вони чули моє запитання. Всі з кількох десятків опитаних тоді, жодної секунди не вагаючись, казали, що ні, не такої.

Ніхто не сказав, що такої.

Дехто сказав: ви насміхаєтесь?!

Один старий дід в селі Медвин, тому, де колись місяць протривала незалежна Медвинська Республіка, косячи худобі сіно, сказав: "А її в нас як не було, так і нема. Анархісти і злодії всі – більш нічого. Складав собі копійку на смерть – і ту забрали". Про Медвинську Республіку він або не знав, або не хотів говорити. Він був втомлений і злий. Йому вже не треба було України, йому треба було накосити худобі сіна.

Дві жіночки з острова Хортиця, потопаючи в купах сміття біля кількох тамтешніх древніх п’ятиповерхівок кричали (вже тепер своєю регіональною мовою): "Ми взагалі ніякої України не хотіли! Ми голосували проти! А ви з ЖЕКом будете говорити?".

В селі Суботові, в самому центрі, навпроти пам’ятника Богдану Хмельницькому дві бабці з готовністю підтвердили, що голосували за незалежність, бо думали, що добре буде, "а воно так було добре, що єлі витерпіли". Коли я запитала, чий це пам’ятник, бабці перезирнулася між собою: "Ти з якого року? З 48-го. А я з 28-го". І до мене разом: "Ні, ми не знаємо, хто це. Нас тоді ще, мабуть, і на світі не було".

Тут, за задумом, якраз і повинно загриміти комувнизівське шевченкове "Мир душі твоїй, Богдане!". І молоденький набожний хлопець з Богданової церкви каже мені майже пошепки: "Ми перебуваємо в тілі, нам дано життя тимчасове. Але коли ми вийдемо з тіла, то вже будемо у вічному житті". "А у вічному житті є Україна?" – питаю. "Ні, бо Україна є в тимчасовому житті".

У Галичі мені був трапився хитромудрий дідок, з тих дідків, які ніколи не бувають серйозними і на кожне запитання відповідають жартом чи байкою. Він розповів про останнього українського короля Данила з роду Рюриковичів і, звичайно, про його далекого нащадка Олелька Третього, який живе дотепер, але ніхто не знає, де. "Так що Україна ще може стати монархією!". Також він розповів про останнього бандерівця Ілька Оберишина, який у 91-му році вийшов з лісів, здав свій давно без патронів автомат зі словами: "Україна незалежна, я припиняю боротьбу!".

Дідок не назвався і відвертався від камери. Але все говорив і говорив. Наостанок повідав ще свою історію керівників України не в трьох, до чого вже звиклося, а в десяти літерах. Теорія десяти літер "Те". Я її передаю без змін.

"Ленін – теоретик, Сталін – тиран, Хрущов – тріпло, Брежнєв – турист, Андропов-Черненко – трупи, і став Горбачов – трєзвєннік. Потім прийшли наші. Кравчук – торгаш: два колеса і ручка – виходить "кравчучка". Після Кравчука став Кучма – темник. Після нього Ющенко – тюхтій. А тепер Янукович – тюремщик".

Що сказали би всі ці люди тепер? Напевно, те саме. Хоча за два роки багато що змінилося. Так багато, що аж не віриться, що зміни можуть відбуватися так швидко. Лише дата 24-го серпня ще поки позначена червоним в календарі і з цієї нагоди ефіри знову заполонять святкові сюжети.

І вона, тимчасова, спекотна, серпнева, де знищена і захаращена, з гуртиком п’яних підлітків на порозі єдиної місцевої забігайлівки, де – навпаки урочисто прибрана, в білій хустині, у затінку верб, доброзичливо всміхається чужинцям беззубим ротом. Ліси плавно переходять у степи, рівнини – в пагорби, міста – у села і присілки, поля пшениці – в соняшник і рапс.

Але всюди вона – Україна, якої ми не чекали. Така неочікувана Україна. Така – вибачте мені за ліричний настрій – зовсім не винна в тому, що ми її не хочемо.