Як я не стала донором
Я писала цей текст не для того, аби образити медиків у державних лікарнях. Знаю, що серед них є дуже багато порядних і професійних, але трапляються й інші випадки. На жаль, я стала свідком одного такого.
Обдумавши пережите, вирішила, що мовчати не варто. Адже мова йде про життя хворих, які через таку поведінку медперсоналу потерпають, бо не мають критично необхідної для них крові.
Мені досі незрозуміло, чому звичайна процедура здачі крові у нашій країні стає героїчним вчинком. Не менш непосильним завданням для волонтерів часом є знайти необхідного донора. А коли він нарешті з’являється, крові хворий не отримує через ще одну перешкоду – медиків…
"Хто тут донори – здавайте паспорта! Я шо, маю повторять, ЗДАВАЙТЕ ПАСПОРТА СЮДА!!!"
Це перші слова медсестри в пункті прийому крові в Інституті раку. 10-та ранку, початок роботи лабораторії. В коридорчику вже назбиралося людей 15. Це і потенційні донори, і родичі хворих. Дехто займає чергу з восьмої ранку.
Ранок починається з конфлікту. Відмовляються брати кров в дівчини-донора. Причина – як з театру абсурду. Мінімальна перерва між здаванням крові 60 днів, і вони якраз спливли.
Але – "сьогодні ми не візьмемо у вас кров, бо сьогодні рівно 60 днів. Приходьте завтра, коли буде 61 день". Завтра дівчина їде з міста. "Нічим допомогти не можемо".
Бабуся хворої дівчинки, для якої потрібна кров, – плаче. Підключаються люди з черги, всі рахують в календарику – виходить, що день все-таки 61-й. Ще півгодини переговорів, і дівчину таки пускають здавати кров.
Ще година і черга доходить до мене. Жіночка, яка заповнює папери, на моє питання відповідає як в анекдоті: "Дєвушка, вас тут много, а я одна!"
Доходить в анкеті до пункту "посада", читає – журналіст, різко переходить на українську і стає ввічливою.
Папери в порядку, тиск в нормі, можна здавати. Я видихаю – здається, перешкоди позаду. Ага, рано раділа! Медсестра колупається в одній руці, потім в іншій. Сердиться.
"Дєвушка, чого ви взагалі сюди прийшли з такими вєнами! Яке донорство!"
Від моїх переконувань, що в мене не раз брали кров з вени і завжди потрапляли з першого разу (щоправда в платних лабораторіях), попробуйте ще раз, – нуль ефекту. Вердикт – ви не підходите як донор…
Паралельно у них розриваються телефони: "Шо? Четверта мінус? Нема і не буде!"
Мені не шкода витраченого часу, бог з ним. Мені шкода хлопчика, якому терміново треба кров рідкісної групи, і він її не отримав. Я і раніше чула розповіді про "суворі нрави" в пунктах переливання крові, що потенційних донорів спеціально бракують і залякують, але сподівалася, що тут є доля художнього перебільшення.
Так, я давно не стикалася з державною медициною, а тут потрапила в совок в його найогиднішому варіанті.
І це – в Інституті раку, де кров людям потрібна часто і терміново. Мабуть, у персоналу тяжке життя і маленькі зарплати, і все ж я не розумію, чому система працює за принципом "нє пущать" і "каби чєго не вийшло"?
Як професійна медсестра може не потрапляти в вени? Чому лабораторія працює лічені години і кілька днів на тиждень? І чому донорство в нашій країні – героїзм?