Безпечний метод
Коли я була у дев’ятому класі, мою маму, як і батьків багатьох моїх ровесників, раптом опосіла глобальна тривога "ким ти хочеш бути?". До подання документів на вступ і складання іспитів було ще далеко, тож я легковажно відповіла, що хочу бути психологом. Хоча все, що в мене тоді асоціювалось із цією професією – лібідо, підсвідоме, канапа, Юнґ і Фройд.
Дещо збентежена моїм вибором, мама відвела мене на консультативну зустріч із психологинею. Психологиня розмовляла зі мною про мої цілі, цінності й уподобання, а на прощання дала почитати дві психологинські книги: про здорову психіку й про дитинство Фройда. Повернула я їх недочитаними за два роки. Пам’ятаю, було пекуче соромно. По закінченні школи я вступила на історичний факультет.
Із власної волі я пішла на психологічну консультацію у дев’ятнадцять років. Перехідний вік дещо затягнувся, його перебіг був ускладненим, і дедалі частіше мене накривало відчуття "сама не впораюсь, рятуйте!".
Та сама знайома психологиня, забувши старі образи з книжками, провела зі мною чотири зустрічі. Користь від них полягала почасти в можливості багато розповідати про себе без небезпеки бути критикованою, засудженою або знехтуваною, при цьому отримуючи інтерпретацію моїх переживань і стороннє бачення. Проте я не знала, чого хочу від цих зустрічей, і досі не розумію, що я тоді від них отримала.
Наступний захід до психолога був глибшим і тривалішим. Я приходила на психотерапію щотижня протягом дев’яти місяців. Дуже довго збиралася, але пішла лише тоді, коли зовсім припекло. На той час у мене вичерпалися способи давати раду собі й своєму життю. Раніше їх було два: звертатись до друзів або рефлексувати.
Друзі могли бути поруч і заспокоювати мене розмовами, але не могли ані гоїти мої рани, ані заповнювати внутрішню пустку. Що ж до рефлексування, то ця стратегія провалилась із тріском.
Відкривати свої глибинні емоції було не завжди приємно та легко. Я не витримувала зустрічі з сильними переживаннями та болем, і психіка, наче хитрий звір, намагалась їх уникати. До того ж, сильні переживання унеможливлювали одночасний аналіз, і десь на півдорозі до інсайту я шпорталась об внутрішні установки-паразити "сама винна", "так тобі і треба", "ти це заслужила".
Насправді набридливий сварливий голос внутрішнього критика дуже рідко промовляє істину, але сприймався мною саме так і приносив чимало прикрощів. Самокопання закручувалось у спіраль самоїдства та самозвинувачення, з якої я виходила порубана своєю ж зброєю на криваві кавалки.
Спочатку було важко зізнаватись комусь, що відвідую психолога. Та за кілька місяців я вже набридала всім розповідями про свій новий захопливий досвід розкривання й дослідження себе. Казала подрузі: "Можу зараз говорити тільки про терапію або про сесію", а та відповідала: "Давай про сесію".
Я досі отримую різну реакцію: скептичну та саркастичну, стриману або зацікавлену. Крайній варіант: "Нащо тобі це, ти ж нормальна!?".
Ми посміюємось із міфічної звички американців за найменшої потреби бігати до терапевтів, але, відверто кажучи, самі настільки не відчуваємо себе, що не знаємо, коли нам потрібна психологічна допомога.
Нещодавно я опитала своїх одногрупників: виявилось, що третина за жодних обставин не звернеться до психолога, бо не хоче розкривати свої проблеми "чужій людині".
У процесі терапії психолог перестає бути чужим. Мій терапевт була й залишається теплою і прекрасною жінкою, яка давала мені необхідну підтримку в дуже складних ситуаціях та вчила не боятись просити цієї підтримки у близьких людей. Я поважаю її як наставницю і люблю як подругу. Але, не применшуючи її компетентності, думаю, що наше зближення не було б можливим, якби я не наважилась відкритись і бути відвертою з нею. Все дуже просто: нагородою за подолання страху близькості є радість близькості.
На запитання "що дає терапія?" неможливо дати універсальну відповідь. Кожен отримує те, по що приходить, і стільки, скільки готовий отримати. Мені вона дала досвід підтримки, співчуття, тепла, схвалення, рівних відносин, а ще здатність краще відчувати себе, усвідомлювати свої емоції та давати собі раду самотужки. Допомогла зализати рани й відкласти вбік особливо набридлі граблі.
Все, що я тренувалась робити в безпечних умовах із терапевтом, згодом було значно легше відтворювати в житті: говорити про свої потреби та бажання, відмовляти, виражати злість, переживати сором і вину, вимагати до себе увагу. Перестати боятись відкритись "чужій" людині, щоб не поранитись. Перестати боятись визнати, що мені потрібна близькість.
Я йшла, щоб вирішити одну поверхову проблему, а отримала глибокий захопливий тріп. Інколи хочеться повернутись туди й продовжити дослідження. Але я дочекаюся, коли знов припече.