Свіже горе

"Тут так людно", - каже водій Віталій, ми заїжджаємо на територію Лісового цвинтаря. Людей не дуже багато, я йому про це зауважую, бо ж вихідний день, ранок, всі відпочивають, сплять.

"Я в смислє – могильно, давно тут не був, могил побільшало", - пояснює він, цвинтар дійсно розрісся. Біля ділянки з могилами військових хтось поставив тачку з піском. Не об’їхати. "От люди", - каже мені Віталій.

Висовується з вікна: "Приберіть це! Ви ж не самі тут, тут не всі під землею, знаєте лі". Тривалий час ніхто не рухається, Віталій підбирає словам, чим би пройняти поминальників, аж тут хтось вивільняє шлях, прибирає свою машину.

"От блін! Не подякував!" - хлопає себе по коліну Віталій. "На зворотному шляху подякуєш, якщо вони не з’їдуть".

"Ти бачила? В них ящик водкі. Ти свої квіти швидше посадиш, ніж вони це вип’ють. Хоча, як то кажуть, можуть бути варіанти. Свіже горе в людей".

Свіже горе. Тут люди не поспішають, економлять сили, голос, рухи. Навіть зозулі видають короткі "ку-ку", очікуючи, певне, що за більше куку-років будуть доплачувати. Місце зобов’язує. Когось лякає, когось заспокоює.

Великі птахи влаштовують гнізда на високих соснах, як вони серед гілок не калічать свої міцні крила? Мене налякала білка. Несподівано щось, що видалося мені велетенським, гепнулося мені під ноги. Волохате, хвостате, руде. Звірятко вирішило зістрибнути з сосни фактично біля мене. Я тихесенько завила. Таке враження було, наче серце проштрикнули дироколом: кує-ееек. Мабуть, тільки на цвинтарі тебе може перелякати білка.

До мене підходить сивочолий дядечко, мургикаючи щось під ніс. Потім тикає в бік бутилів для води. "Вам ручки хулігани повідривали". "Що? Доброго ранку". "Та яке там. Доброго. Я кажу, ви ж тут ховаєте ці пляшки, щоб не тягатися, ага? А вони знаходять і спеціально ручки відривають. Шкідники. Ви туди не йдіть". "Куди?" "Туди. За водою. Води нема". "Кхм. Наче ж не єврейський цвинтар", - спробувала жартувати я.

"Ви що не з Києва?" - цікавиться дядечко. Я не знаю, як реагувати на це питання, тому роблю спеціальне "київське обличчя". Дядечко киває.

"У вас тут лілейник, я бачу". В мене тут дійсно лілейник.

"Він задавить і живих, і мертвих, як розростеться, от побачите. Можна мені кущик?" Я викопую два кущика лілейника, котрий наступного року задавить мене, Віталія, два ящика горілки, бабусю, білку, дядечка, якщо він буде необачним та припхається сюди знову. Мій лілейник задавить всіх! Віддаю рослини дядечку. "Будь нам всім здоровенька!" - дякує він. Я подумки обіцяю, що саме такою заради "всіх" і буду. За півгодини він приносить мені два бутлі з водою. Знайшов. "Він любить воду". Дядечко турбується за наш лілейник. Лілейник має над ним владу.

До нас підбігає пудель. Він полохливий та нишпорливий. Йому подобається невеличка пластикова пляшка, що нею гучно хлопає, пуделем незадоволені всі поминальники. "Уберите это у него", - каже мені набурмосена жіночка в хустці. "Перепрошую, це не мій". "Так а бутылка же ваша? Уберите". Поки я розмірковую над тим: убирати чи не убирати, якщо убирати, тоді як, хтось гукає пуделя: "Яша, чертова блоха, сюда!" Яша зітхає, випускає з пащі пляшку, трусить геть. До голосу.

Неподалік крутяться двійко пацанів з татом, який щось п’є з фляжки і зображає з себе Тараса Григоровича Шевченка, себто – дивиться у небо; і бабуся, котра вовтузиться, стоїть раком, дзьобає качиним носом землю. Вона гукає до одного малого:

- Ты куда это пошел с цветами? Ты чего, втыкаешь цветы в другие могилы?
- Да!
- А ну, собирай и неси сюда. К нашей могилке.
- А тут все втыкают эти цветы! Смотри! (щось витягує з однієї, другої могили, поспішає до бабусі з пластиковим букетом)
- Только своим втыкают, а не кому попало. У этих свои родственники есть.
- (другий малюк) А ты ещё во-оон туда бегал! Бабушка, он и там втыкнул!
- Я там не втыкал, я там писал.
- Ты дурак что ли? На мертвяка?
- Я рядом с могилой, не на мертвяка
- На него попадет.
- Нет, я не на могилу. И все равно у него гроб с крышкой.
- Оно просочится! И он к тебе придет ночью! Сожрет!

Перший малюк починає ревіти.

- (Бабуся) Пасти позакрывали оба! Николай!

Чоловік віддирає погляд від неба, дивиться на бабу, дивиться на малих, зітхає:
- Все-таки на кладбище нужно ехать без живых. Заканчивайте вы тут.

"Ку", - докірливо промовляє економна та стримана зозуля. Вона знає, що всі коли-небудь "заканчівают".