Три з половиною паркові історії в хронологічному порядку

Перша

Десь із тиждень тому парк Слави, в який ми прийшли погуляти з подругою і трьома дітьми, було оточено армією. Веселою такою, з оркестром і в парадових формах. На алею до стели-посібника з забороненої яєшні нас не пустили.

- А що тут відбувається? - поцікавилися ми в одного з солдатів.
- Приїхав англійський принц. - відповів хлопець у червоному береті.
- А котрий? - не вгавала я. - Вільям чи Гарі?
- Ой... - знітився призовник. - А я їх і не знаю.

І попросив нас напровсяк вийти за периметр і обійти місце дії дальною алеєю парку. Нас розбирала цікавість: один із синів Леді Ді ще ж неодружений. А у нас тут три дівки на виданні. А раптом це доля? Підійде до котроїсь, гляне їй в очі і скаже (чистою українською): "Кохана, нехай тобі зараз лише три роки, я почекаю ще тих нещасних чотирнадцять, у вас же досі жіночий шлюбний вік - сімнадцять?"

Коротше, пішли ми з'ясовувати, що за принц.

- Вільям! - заявив солдат на іншому імпровізованому КПП.
- О... - ми засмутилися, бо ж він свіжоодружений.

І подруга перейшла в контр-наступ:
- Ну і шо це - англійський принц боїться українських дітей, що так огородився?
- Та ні, - солдатикові явно стає соромно за таке припущення щодо принца. - Він не боїться. Але там ще буде... Янукович.

Нас, звісно ж, порвало. Так он якого "принца" захищають від українських громадян у парку! При цьому периметр огороджено було характерно - від початку алеї до стели, від стели до оглядового майданчика, що під меморіалом жертв Голодомору. Звісно ж, куди іще можна вести англійського принца покладати квіти, як не до ника героям вєлікой-отєчєствєнной, більше в Україні жодних подій не відбувалося.

- Щось вони неякісно Януковича від вдячного народу огородили, - голосно кажу я на оглядовому майданчику, звідки запросто оглядається і делегація, і солдати. - Снайпер би його легко дістав.

Моніторинг суспільних інтересів відбувається миттєво: мами з дітьми, пенсіонерки і студенти солідарно регочуть. І лише якийсь дядюн бурмоче щось про те, що я "плохо васпітана".

Щоправда, принца ми так і не видивилися, дарма що якийсь шмат делегацій сунув просто нам на зустріч відтак в одній з алей парку. "Принц там, принц там!" - не вгавали наші діти, в надії, очевидно, побачити синьоокого білявчика на баскому коні і з короною на голові. Але там ішли самі старі дядьки - наші військові - кругленькі й ткоротенькі, і англійські - цибаті, в широких піджаках із явно закороткими рукавами.

Друга

Позавчора виступали з QARPA на фестивалі "Рурисько" в Бережанах. Гарні люди роблять фестиваль, ентузіасти, патріоти. Буквально власноруч зварюють сцену, надіючись, що її не розпиляють хазяйновиті мешканці довколишніх домів на металобрухт. Волонтери відповідальні - всі люблять і пишаються краєм, архітектурою Бережан, природою, джерелами...

- Покажу вам село Рай, - каже дівчинка-волонтер після того, як ми оглянули дещо занедбаний, колись красивий замок 16-го століття.
- В селі розбили ландштафтний парк ще Потоцькі, - хвалиться вона. - Мисливський будиночок віддали для реабілітаційного центру діток із вадами розвитку.

Старий будинок, парк, місточки через ставки, різноманітні дерева й кущі - все в декадантському стані закинутої краси. Доволі звичний стан для більшості українських ландшафтних парків, окрім декількох, найбільш "розкручених", та й то лише в центральних їх частинах, де традиційно фотографуються весілля та випускні.

Звісно ж, на адекватне утримання парку потрібна не одна тисяча гривень із бюджету. Версалем в Україні ще не скоро буде пахнути (ах, так, пардон - забула про виняток - Межигір'я!)

Я зараз не про це. Я про той брак адекватності на рівні місцевого жителя, котрому на роду написано пишатися тим небагатим, що бодай пережило руйнацію совка, і мати бодай трохи адекватності.

Просто на полянці пікнікує родина, рівномірно обіклавшись вже порожними пластиковими тарілками (біліють - як ті квіти на тлі зелені!), машина заїхала в кущі, поламавши не одну гілку, зате компенсуючи атмосферу "пєснєй за жизнь" з магнітофона. В ставку - порожня пляшка від горілки. Ото хтось молодець - далеко кинув, шкода, не лишив послання наступникам.

Нам стало якось сумно гуляти в тому Раю. А особисто мені шкода, що не мала при собі пластикового пакету: час від часу в якості терапії вже власної карми я підбираю сміття, залишене моїми двоногими ближніми на природі чи коло історичних пам’яток.

Таке враження, що місцю, яке ти прибрав, стає хоч трохи легше дихати. А тобі з ним за компанію.

Третя

Вчора гуляла зі своїми екс-земляками з Галичини, а тепер жителями Сан-Франциско. Показувала їм київську гордість - Пейзажну Алею. Починала, звісно ж, із найважливішого й найулюбленішого - місця зародження Київської Русі, порослих травою валів довкола Історичного музею.

Ще зі студенства зародилася у нас із друзями традиція обіймати скіфських баб, що стоять попід стінами музею. Вони навіть взимку якісь теплі. Шкода, не підписано, котра звідки і до якого належить часу, та й чи скіфські вони взагалі - бо там і половецькі є, і доскіфські, з мене кепський історичний експерт.

Зате з дітей виходять чудові експерти-інтуїти: одних статуй вони бояться і навіть не наважуються підійти, до інших самі, без будь-якого прикладу з мого боку, біжать обійматися. Хтось зі знайомих, що "знається на енергетиках", сказав, що це тому, що одні ідоли були зняті з могильників, а інші просто завезені зі степу.

Так чи інакше, вони унікальні, і перш ніж годувати іноземців салом, варто деколи показати їм те, що стояло на наших теренах тисячі років тому.

- Та й взагалі, - хвалюся я, - це ледь не єдине місце в столиці, де приходять на не-жлобські пікніки: з дітьми, з барабанами, з фрісбі, і ніхто не вмикає "шансон" із відчиненої автівки.

І тут же стоп-кадр. Зум ін, так би мовити. Зелена коротка трава під ногами, живий килим "європейської тусовки" альтернативної молоді... густо всіяна недопалками і кришками від пива. Ви їх можете й не помітити до того моменту, як ваша дитина не потягне одну з таких "цяць" до рук. А я тут грішу на щасливих власників "деу" з їх шансоном... М-да.

Альтернативна молодь, на жаль, що називається в народі, "не досрала": на траву сіли, в небо замріяно дивилися, застільних пісень не співали, пластикових пачок і тарілок не кидали, а от недопалок і корок чогось лишили там, де сиділи.

Ну який, скажіть мені, кодекс гопницької честі не дозволяє навіть вже не середньостатистичному українцеві залишити місце свого відпочинку в первозданному вигляді?.. Де система виховання Нормальної Людини дала збій? Ну всі ж ходили у садок і в школу, всі вчилися за стандартною програмою, де про збереження довкілля йшлося неодноразово.

Чи, може, воно сталося ще раніше? На етапі "кинь, сина, каку"? Не тримай ту гидоту в руках, кинь на землю? Чи "мама всьо забере, ти ж у мене принц"?

Бо мої діти, наприклад, дуже радісно, наввипередки бігають до сміттєвого баку в парку, аби викинути серветку, пачку від морозива чи вже підібраний за якимось парковим гедоністом корок від пляшки. І нічо - корони не падають, серветки і санітайзер для рук у мене завжди з собою. І навіть не маючи двох років, моя дитина може претендувати на звання відповідального, чи бодай притомного громадянина.

Їй навіть не треба особливо пояснювати, чого так треба робити - найлегше все закладається на рівні гри. А потім вже виконується на рівні рефлексу.

... І половинка

Сьогодні зранку. Підходимо до меморіалу жертв Голодомору. Моїх дітей завжди цікавила статуя худенької дівчинки з довгими кісками і великими сумними очима. Колись я їм раз пояснила, що тут і до чого, і що дівчинка плаче не тому, що була нечемна і її насварили. Виявляється, діти все добре пам’ятають:

- Паче дівчинка, - каже Кора, обійшовши памятник довкола. - Дівчинці не дали їсти. Забали сіпчик... ("Сіпчик" - це хлібчик. Інші особливості дитячої фонетики в поясненні потреби не мають).

Відтак дітей цікавить, хто саме забрав і чого. Намагаюся доступно пояснити про комуністів, дядю-каку Сталіна і дядю-каку Леніна. Діти роблять висновок, що комуністи - це такі нахабні жирні голуби, як ми щойно годували тут же в парку, і що скільки їм хліба не дай, прийдуть за новим.
Що ж, для свідомості дворічної дитини хай вся ця гидота нашого минулого буде не страшніша за "крилатого щура"...