Про що говорять тітушки

На станції метро "Арсенальна" сидять ті, хто мітингує за… Не знаю за що, в них щодня інші гасла, ну але в Маріїнському. Тітушки, такі собі втомлені хлопці в темних куртках і в’язаних сірих шапках, деякі зав’язані футбольними шарфами, деякі – ні. Сидять по-тюремному, навприсядки, під стіною.

Я вийшла з метро, іду до Маріїнського парку. Четверта година. В парку повно людей - декілька тисяч. Деякі мітингують у "клітці" біля Верховної Ради – обгородженому дворі, але більшість бродить по парку, по всій тій частині, що від парламенту до метро Арсенальна.

Дві третини з них – оті самі "тітушки", хлопці від 16 до 30-ти. Решту давайте назвемо "тушками" – жіночки в куртках, "дворовые девочки отпетые" і старі дядьки з пакетами. Буйні дві третини жваво вештаються по парку, ганяють із чогось скручений м’яч, кидаються пляшками зі снігом, грають у квадрат. Якраз там, де діти любили гуляти в мирний час, де дитячий майданчик.

"Ну шо – пошлі?" - командує один хлоп невеликому гурточку в джинсах, що ганяють у футбола.

"Уже домой?" - радіє один.

"Та яке домой – на Хрещатик!" - командує командир і накривається українським прапором.

Ті, хто "на Хрещатик", мають на обличчі ознаки якоїсь думки – студенти, чи що.

Тим часом на сцені біля Верховної Ради кричать, що "Украина – в Європу!!!", і розказують, що опозиція тільки вчиняє погроми, кричить "Ганьба!", і не має ніякого плану дій, веде людей на смуту. Часом вмикають українські пісні. Я не хочу цього слухати, я теж іду на Хрещатик за тими, що з прапором.

Пропускають їх за барикади спокійно, ніхто нічого не питає, скоро вони десь губляться серед людей, я їх більш не бачу. На Майдані людей набагато більше, прослідкувати за кимось тут важко.

Повертаюсь на мітинг до парку, але там уже все, кінець. П’ята година, робочий день закінчився, з парку масово йдуть організовані колони. Я теж стаю в колону і йду з ними. Мене з ними фотографують якісь люди з бічних вулиць, а ті, хто йдуть назустріч, притискаються до стінок, щоб нас пропустити. Я – тушка.

"Ух ти! – каже хлоп поруч, – А ти, дєвушка, тоже з Запарожжя?"

Я ігнорую хлопа, і він заводить розмову з сусідом.

"Еще день, ночь и день – и все, домой совсем. Так устал…" - каже сусід.

"Ночью тяжело будет…" - зітхає інший.

"Та ничего. Тебя привезут где-то в 11, а после трех-четырех заберут…"

"Да… ну ночь только пережить…."

І вони переходять на обговорення невідомого мені директора якоїсь автомийки, і своїх з ним справ.

Біля метро "Арсенальна" колона розділяється. Ті, хто під табличками "Одеса" і "Житомир", ідуть по вулиці Московській, ті, хто під вивісками районів Київської і Житомирської області – в метро. А ті, хто без всяких табличок – кудись до Лаври.

Ходили чутки, що ніби-то в Лаврі вони і живуть. Мені печерські бабушки розказували і бідкались, що скоро їх сюди 20 тисяч навезуть – і що ж тоді буде? Що буде?

Я йду за ними, глянути, чи ж правда.

Вони йдуть, тримаючи колону, часом чекаючи на тих, хто відстав. Минають монумент Голодомору, минають головний вхід до Лаври, одна жіночка з них – хреститься. Минають інший вхід до Лаври, йдуть до Музею війни і там, за протитанковими їжаками, які тут стоять в ряд – багато-багато темних автобусів…