Шукаємо ефективних менеджерів. Робота пекельна. Безкоштовно
Спостереження за процесом утворення ВО "Майдан" не залишає сумнівів, що з громадськими активістами опозиційні партійці боротимуться запекліше, ніж із чинною владою. До того ж, в цій боротьбі сила явно на їхньому боці. Принаймні поки що.
Неприємний інцидент стався 22 грудня, коли Юрія Макарова та Ольгу Богомолець не пустили на сцену з відкритою заявою Громадської ради Майдану. Ради, утворення якої передувало утворенню ВО "Майдан" і було громадською ініціативою.
Неприємні речі про процес заснування львівського осередку ВО "Майдан" повідомив у своєму блозі Тарас Возняк.
Неприємна ситуація склалася при спробі донести до ради ВО "Майдан" у Києві заяву громадськості з критичними зауваженнями щодо підходів до створення цієї самої ради. Замість почути конструктивну відповідь на критику, громадські активісти почули зливу звинувачень у провокаціях.
Сергій Лещенко у своїй статті взагалі озвучив такі неприємні речі, аж я вперше засподівалася, що в нього якісь дуже ненадійні джерела.
Особливо мене вразило в ній оце: "У свою чергу, в керівництві "Удару" не готові ділитися найдорогоціннішим – повноваженнями, натомість пропонують Яценюку варіант не чіпати розподіл влади, а почергово обиратися президентом: Кличко – в 2015, Яценюк – в 2020 роках". Це про повернення до Конституції зразка 2004 року, якого так прагне громадськість.
Пропонують "почергово обиратися президентом"… Якщо джерела Лещенка все-таки гідні довіри, то це просто не уміщається в голові. Кличко та Яценюк ще не зійшли з барикад, а вже приміряють на себе ролі Путіна з Медвєдєвим?
В якій це демократичній державі політики розподіляють, хто стане президентом через 6 років?
В цих умовах доводиться з сумом констатувати, що спроби громадськості налагодити серйозний діалог з опозиційними політиками навряд чи будуть успішними. І єдине, що залишається громадському рухові — це покладатися на себе і готуватися до того, що після поразки чинного режиму боротьба не закінчиться.
В принципі, ми вже знаємо про це давно. Вже дев’ять років нам відомо, що саме після перемоги починається справжня і найскладніша боротьба. Бо боротися зі "своїми" завжди складніше.
І в нас є майже все для ефективної боротьби за те, щоб нова влада або стала справді дієвою і чесною, або звільнила місце для наступників. І для наступників. І знов для наступників. Поки ми терпляче не знайдемо тих, хто справді матиме політичну волю змінити країну.
В нас є спільне уявлення про те, яким має стати наше суспільство. Чесне слово, я ніколи не чула стільки однакових — і однаково розумних! — думок з вуст різних, не пов’язаних між собою людей, як за останній місяць.
У нас є громадські експерти з усіх питань: економічних, юридичних, освіти, культури, свободи слова, гендерної політики. Вже остаточно сформувався прошарок громадських активістів, які є не просто палкими прихильниками стратегії "треба щось робити", а вміють робити конкретне "щось", є фахівцями у своїй сфері.
У нас є вагомі моральні авторитети — люди від науки та культури, які викликають довіру і ніколи не заплямували себе включеністю в політичні ігри, продажністю чи брехливістю.
Чого в нас, здається, поки бракує, так це менеджерів. Усі знають, що треба робити, — більшість не розуміє, як. Бракує людей, які спроможні сісти і у виснажливому брейнстормі народити конкретну послідовність кроків, яка може призвести до конкретного результату.
В лавах опозиційних партій таких людей теж, схоже, бракує. Інакше б останній місяць не був таким бідним на конструктивне використання настільки масового протесту. Але щось мені підказує, що громадськість знайде цих менеджерів швидше.
Адже вони вже є там, серед громадськості. Просто ще не остаточно об’єднали свої зусилля. Не виробили спільної стратегії. Але цей процес іде — і йтиме всупереч як варварським атакам влади, так і егоїстичним страхам опозиції.
Шукаємо ефективних менеджерів. Робота пекельна. Безкоштовно. Ну хіба не спокуслива пропозиція?