Додати до імені ще одне: Українець

Я не політик. Я кінорежисер. Мені легше висловити свої погляди через екран, а не з трибуни, але важко утриматися від прямої розмови в ті дні, коли суспільство гуде і не збирається чекати, поки відреагує кіно, театр, література, живопис, балет.

Можливо, саме інертність, відстороненість, вальяжність нашого творчого ресурсу тепер, коли час прискорився, продовжує збільшувати дистанцію між суспільством та художником.

Політики, не виходячи за межи власної аргументації, також демонструють свою одноногість, нехтуючи нашим величезним творчим потенціалом.

Встигає і навіть випереджає це прискорення часу, хіба, сучасна молода музика. Саме вона органічно знаходить своє місце на Майдані.

Стоячі на сцені перед Майданом в ту мить, коли громадою опановує тиша, не так легко сконцентруватися і не розсипати слова, які хотілося сказати. Кілька разів я виходив на цю сцену і кожного разу - хоч вертайся: щось забув, не згадав, не сказав! Пригадуючи свої виступи на Майдані, хочу доповнити їх словами, які від хвилювання не встиг сказати тоді.

26.11.2013 Європейський майдан

Дивлячись на те, що відбувається останніми днями і ночами, я дуже часто звертаюся до героя свого фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь".

Я звертаюся до Івана Додоки не випадково. Він пройшов унікальний шлях, - був час, коли у нього не залишилося ані минулого, ані майбутнього, - сама, здається, душа.

І тоді він крок за кроком почав будувати себе навколо своєї душі.

Україна також неодноразово опинялась в цій ситуації: з ампутованим минулим і забороненим майбутнім.

У фільмі є епізод, де Івана Додоку в Канаді випадково, я би сказав, зненацька зустрічає НКВДист, який протягом фільму на нього полював. Від розгубленості він не знає, що спитати у Івана, бо Іван для нього - привид. Що можна спитати у привида? І звучить абсурдне запитання - російською мовою, бо іншої НКВДист не знає: "Товарищ! Товарищ индеец, вы местный?" Іван на той час вже міг відповісти йому індіанською і англійською, і російською. Відповів рідною: "Тутешній".

Кожний майдан, - що б там не казали скептики, - від найменшого, що збирає, бодай, двох або одного протестувальника і не потрапляє в телерепортажі - до найбільшого, який транслюється у всесвітніх новинах, робить дуже важливу справу: змінює статус суспільства, перетворює місцевих (местных) на тутешніх.

Без цієї важкої роботи нам не загоїти рани, нанесені генофонду України, починаючи, взяти хоча б, з вісімнадцятого року минулого століття, бо місцеві (местные), нетутешні, поки що залишаються найбільшою проблемою України.

Кожний майдан, якого б року народження він не був і де б не народився, збільшує кількість тутешніх. Я не маю інструменту, яким можна виміряти критичну масу тутешніх, але тільки через майдани її можна сформувати.

Як закінчиться цей майдан, ці майдани – не знаю. Знаю одне: критична маса дозріває, саме цього боїться влада.

Тут і на інших майданах - сьогодні, вчора, позавчора - відбувається ще один важливий перехід зі статусу - у статус. Але для цього я ще раз згадаю Івана Додоку.

В останньому епізоді фільму Іван починає будувати в індіанському поселенні свій вігвам, власне, свою хату - так, як будували "вігвами" в його рідному селі - толокою. Для індіанців він вже тутешній, але поки що не свій.

Вождь попереджає про його небезпеку: "Май на увазі, Іване - цю землю, де ти ставиш свій вігвам, у нас хочуть забрати".

Іван подумав і відповів Вождю: "Хай, блядь, спробують!" Не затримався Іван і з перекладом на індіанську мову. І тоді Вождь повернувся до своїх: "Ідіанці! Прийшов час дати Івану наше ім'я".

Іван перестав бути просто тутешнім, але став Своїм, і з того часу його почали називати індіанським іменем: ТойХтоПройшовКрізьВогонь.

Кожному, хто вийшов на Майдан і став проти Беркута, можна додати до його власного імені ще одне: Українець.

03.12.13 Майдан Незалежності

Кіно має справу з дивом, воно створено дивувати не лише результатом на екрані, але й своєю підготовкою до Дива. Не дарма знімальний майданчик так приваблює випадкових перехожих. Маю сказати, що такого знімального майданчика, такого Дива, такої декорації, як сьогодні на Майдані, я ніколи не бачив ані у себе на зйомках, ані у колег. Таке за гроші не організуєш.

Сьогодні тут уночі, після чергової атаки "Беркута" всі ми чекаємо на світанок. І "Беркут" також, бо вдень їх не кинуть виконувати злочинний наказ.

Сьогодні тисячі людей творять Біблійне Диво - Світло відокремлюється від Темряви. Всі фізично відчувають, як сонце спішить подолати кордон обрію. Або, як називали його чумаки - виднокруг, круглозір.

В кіно тут не обійтися без комп' ютерної графіки, а на Майдані схід сонця робиться ручним робом.

Мабуть, всі українські яхтсмени знають, як в одному яхт-клубі в роки перебудови вирішили поставити капличку покровителю моряків Миколі Чудотворцю. Знаю цю історію і я: шляхетна ідея несподівано наштовхнулася на проблему - виявилося, що конфесій в клубі, хіба що не більше, ніж яхтсменів.

На загальних зборах між православними і мусульманами виникла полеміка, до якої додалися аргументи католиків, представників Московського патріархату, автокефальної церкви, баптистів, прибічників Філарета; свою думку мали греко-католики, ортодоксальні Іудеї, буддисти, свідки Ієгови, трясуни-п'ятдесятники, адвентисти Сьомого Дня, кришнаїти і навіть, кажуть, білі брати, які також відстоювали свою кандидатуру на покровителя.

Полеміка сунула у бік силового протистояння і тоді ситуацію вирішили врятувати комуністи. У напружені тиші зненацька пролунало: "Бога немає!"

І раптом сумно стало присутнім... Холодно і самотньо – немає Бога! Як жити далі?

Капличку в клубі поставили.

Тепер до неї підходять всі, хто перед далеким походом хоче обмінятися поглядами з покровителем моряків.

Так і Україна: як її не ділять, а кожний Майдан об’єднує - перетворює місцевих на тутешніх, тутешніх на Своїх...

Своїх більшає.

Коли Михайлівський Золотоверхий відкрив двері для гнаних, кожному, мабуть, згадалося те, що пам’ятати не дано, так само, як не дано й забути - навала Орди.

Кажуть, між Ордою і захисниками Києва відбувся цікавий діалог:

- Нас орда. А вас?

- А нас рать.

- Не треба з нами жартувати! Бо нас орда!

- А нас рать.

- Вибирайте вислови - нас орда!

- А нас рать.

Лунає уночі набат Михайлівського - суне орда.

А нас рать.

17.12.2013 Майдан Незалежності

Знаєте, скільки коштує один українець?

Порахувати дуже легко: беремо 15 мільярдів російського кредиту і ділимо на 45 мільйонів українців. Виходить 333 долари за штуку.

Я не хочу коштувати 333 долари. Тим більше, у якості кредитної застави.

Втім є і такі, які не лише хочуть, але й оцінюють себе ще дешевше: не 333, а 200, 100 за один свій голос. І не у доларах, а у гривнях.

З цього і починається те, що перетворюється на Майдан, на майдани.

Виглядає безнадійно, якби не таємна українська зброя - імунітет проти лиха. Цей імунітет українці одержали не у подарунок і не одразу - ми вирощували його протягом віків. Він вже давно є частиною нашого генетичного коду. Перевірено: яка б не була біда, наш український код переробляє її на свою перемогу.

Цей генетичний код має назву - цілком конкретну і офіційну. Код називається "Толока".

Вперше я побачив толоку у дитинстві в Черкасах у діда Тараса і баби Наді. Потім я бачив інші толоки, сам місив і мазав разом з усіма. Сьогодні я знімаю фільм, який називається "Толока".

Віками толока формувала свої закони і заслужила статус, вищий, ніж статус технологічного процесу. Є в толоці щось сакральне: кожний, кого збирала толока, бачив Диво Воскресіння хати на руїні, на згарищі, на місці, несумісному з життям. Є в толоці і випробування гріхом: навіть якщо ви полаялися з сусідом, він прийде до вас на толоку, бо відмовитися від толоки - гріх.

Жодна хата в Україні ніколи не була "з краю" - завжди у центрі громади.

Війна, навала, революція, пожежа, потоп, переселення... Знову немає хати. Біда!

Але збираються сусіди і родичі, - так, як ми збираємося в ці дні і ночі, - і знову піднімається хата.

Тут на Майдані наша толока. Вона не така швидка, як хотілося б, але й хата наша - наш спільний український дім не порівняти з маленькою сільською хатинкою у два віконці.

Нічого! Втовчемо!

12.01.2014 Майдан Незалежності

Цього разу на сцені я говорив мало, в руках тримав ліхтарик, яким надсилав сигнали у бік Майдану. Сигнали миттєво поверталися назад. Це не була шифровка, то була репетиція перед зйомкою.

Захотілося відтворити на екрані те, що звучить з усіх боків: "Майдан - Серце України".

Для когось кардіограма цього серця відлунює надією, а хтось дослухається - чи не починається, нарешті, аритмія, чи немає ознак наближення інфаркту?

Зі сцени я звернувся до громади і попросив синхронно зі мною спалахами ліхтариків підхопити ритм Державного Гімну України.

Вже під час першої зйомки стало очевидно: всі, у кого в руках є ліхтарики, приєднуються до спільного серцебиття, керуючись ритмом Гімну, буквально з другого такту. Гімн допомагає ліхтарикам, ліхтарики – Гімну.

Перед кожною зйомкою я хвилююсь. Хвилювався і перед цією – адже такої кількості людей в кадрі я ніколи не знімав. Заспокоївся лише тоді, коли побачив на Майдані море ліхтариків, бо згадав Вінні-Пуха Ламачеського.

Є такий персонаж у фільмі "Толока": з одного боку Вінні-Пух, з іншого Донкіхот Ламанчеський. З великою симпатією я виписував його біографію в сценарії. З великою симпатією його грає Богдан Бенюк. З не меншою симпатією ми з Богданом ставимося один до одного.

У Вінні-Пуха Ламанчеського є місія - з ризиком для життя, він ловить кульові блискавки і використовує їх на потребу людству з лікувальною метою. Коли я побачив перед сценою тисячі Бенюків з кульовими блискавками в руках, мені попустило, я посміхнувся.

Як перетворити ці спалахи на серцебиття за допомогою кіно - було ясно. Залишалося питання з назвою. Документальний фільм, хоч і двохвилинний, повинен мати назву.

Назвати "Пульс"? Це щось медицинське.

Назвати "Серце України"? Надто пафосно.

Назва виникла перед самою зйомкою за сценою: "ДАЛІ БУДЕ".

Я попросив Майдан підхопити ці два слова уголос на всю Україну - було ясно, що саме Майдан наповнить їх стверджувальною інтонацією, закреслить знак запитання, який час від часу іронічно звучить в розмовах: "А що далі?"

Далі буде.

Буде і героїчне, і драматичне, буде і романтичне, і забавне. Буде заплановане і несподіване, будуть відступи і перемоги.

Скептиків просимо не турбуватися.

Ніхто, крім Бога, не знає всіх поворотів сюжету, який ми складаємо разом, але погоджуюся - так хочеться дива як в рекламі: "Все і одразу!"

Але життя - не реклама і не кіно.

Далі буде.

Фото на титулі - "Телекритики"