Піратський оффтоп
Як і більшість мешканців цієї країни, я регулярно займаюся інтернет-піратством. Роблю це переважно на російських ресурсах. Чому? З міркувань прагматичних – вибір там більший, якість перекладів часто краща, та і з моральної точки зору якось легше красти не у своїх. Але іноді заходжу на україномовні ресурси, аби, скажімо, стягнути книгу, задану в школі дітям на позакласне читання, чи поповнити електронні бібліотечки комусь із родини.
Нещодавно під час такого сеансу на одному україномовному піратському сайті випадково натрапила не лише на старі свої книги, а і на найновішу, яка вийшла щойно півроку тому.
Подиву гідна оперативність, але значно більше мене здивувала щира переконаність авторів цього проекту в тому, що саме вони створюють "першоджерело українсього в інтернеті", а також не менш непохитна їхня впевненість у тому, що саме таким чином вони просувають українську культуру. Тобто, згідно їхніх переконань, красти слід якраз у своїх.
Я не витримала і написала коментар до релізу, у якому подякувала за увагу, але нагадала, що такий спосіб поширення текстів навряд чи можна назвати підтримкою української культури, це радше прискорює її знищення і що аби справді підтримувати українське, треба підтримувати ліцензійне, а не піратське.
Почалася дискусія. Почалася, звичайно ж, наїздом – ви ж самі у нас скачали книгу Шеклі, то чому хочете для себе вибіркові права? В принципі, подумала я собі, якби усі ті, хто безкоштовно скачав мої книги, скинулися за це хоча би по гривні, вистачило би розрахуватися не лише з Шеклі, а і з тими, кого я скачала раніше. Але про це я піратам, ясна річ, не писала, бо не випадає говорити про такі дріб'язкові речі з людьми, які роблять високу справу.
Написала ж я їм таке: "Я справді скачую піратське, але називаю це саме піратством, а не просування україномовного, тому пропоную і вам називати речі своїми іменами".
"А я можу назвати все це просуванням українського. Саме на цьому сайті я дізнався про Вас, а до того взагалі не знав що є така письменниця", - прочитала я у відповідь і подумала, що може і справді всі ці видавництва, літературні менеджери, фестивалі, книжкові ярмарки, критичні рецензії у ЗМІ – фікція, нічого такого ніколи і не існувало? Може, взагалі немає ніяких авторів і всі ці книги придумують модератори безкоштовних піратських сайтів?
Далі пішло традиційне: "якщо існують бібліотеки, то чому не можна викладати тексти у мережу", - обурювалися пірати. "Та можна", -- відповіла я їм, - "але робити це слід з дозволу правовласника. Підпишіть угоду і розповсюджуйте".
"Яку угоду? Ми – некомерційний проект і не збираємося таким ставати", - ще більше обурилися вони.
Ну хто б сумнівався. Це ж видавництво робить комерційний проект, коли платить автору, редактору, коректору, художнику, верстальнику, гуртівні паперу, друкарні, книгарні, бухгалтеру та водію, який розвозить наклад, а потім ще має нахабство сподіватися, що встигне за лічені дні до викладення книги на піратський сайт повернути із продажу книги хоча б частину цих коштів.
Не менш комерційним є і проект автора, який за кілька років праці над книгою отримує від видавництва еквівалент місячної платні вчителя середньої школи, але не хоче відмовитися від цього шаленого прибутку на користь культуртрегерів, готових безкоштовно розповсюджувати чужі тексти, нічим при цьому не ризикуючи.
Тепер я буду іншими очима дивитися на тих, хто краде книги у книгарнях. Адже вони у порівнянні з інтернет-розповсюджувачами – справжні герої, ризикують бути зловленими, оштрафованими, осоромленими, а може навіть потрапити до в'язниці, і все це з чистої любові до мистецтва. Десь у мене лежить диплом від мережі книгарень за те, що мої книги особливо часто викрадали з цих книгарень. Треба буде його повісити кудись на видне місце, раз уже у нас тепер так модно пишатися крадіжками.
"Пірати – це ті, хто читає російську попсу, а ми ж просуваємо інтелектуальну українську літературу, то які ж ми пірати, ми – культуртрегери" - продовжували обурюватися пірати, пардон, культуртрегери. І справді зручно, - подумала я, - якщо крадеш не російську попсу, то яка ж це крадіжка – це культуртрегерство. Тепер буду знати. Може, до елітної парфумерії це теж можна застосовувати?
"Перш ніж викласти книгу на торрент, я купив паперовий примірник", - з гордістю писали мені. Справді, які тут можуть бути претензії, адже купивши паперовий примірник, кожен може вважати себе відразу якщо не автором, то як мінімум власником власності автора, якою може розпоряджатися, як йому зручно.
До роздачі цієї моєї книги (тільки цієї) додали напис: "Дана книга викладена виключно з метою ознайомлення. Якщо ви справді бажаєте підтримати українське книговидання, купуйте ліцензійне видання". Цікаво було б провести схожий експеримент, наприклад, у ресторані. Доївши десерт, оголосити офіціанту, що дане замовлення було здійснене з метою ознайомлення, а якщо у майбутньому я і справді вирішу відвідувати даний заклад, то обов'язково розрахуюся.
"Нещодавно в своєму рідному місті в одному з книжкових магазинів я купив ЄДИНУ на прилавку українську книжку", - написали мені. – "Зате наш та інші сайти надають мені практично необмежений вибір. То хіби ми не робимо українську літературу ближчою до пересічного громадянина?"
Я згідна, українські видавництва, як і українські книгарні, справді не допрацьовують, надаючи українським піратам надто мало книг для наближення до пересічного громадянина. Українським авторам також слід було би бути більш вдячними за безкоштовне поширення їхніх творів проти їхньої волі, писати більше, краще, комерційніше. Або хоча би доплачувати авторам сайта за зусилля, докладені до промоції їхніх книг. Пропоную тим, хто заливає файли, додавати ще номери рахунків, на які автори та видавці могли би перераховувати благодійні пожертвування.
Ще я вдячна коментаторам за розширення мого понятійного апарата. Раніше я наївно вважала, що книгу, музичний диск, DVD з фільмом, квиток у кіно можна купити або вкрасти – третього не дано. Тепер же я знаю, що все це стосується буквально книги, диску чи квитка, а коли мова йде про файл із відповідним контентом, то його запросто можна "робити ближчим до пересічного громадянина" - і це вже зовсім не крадіжка, навпаки, потрібна і благородна справа.
Незрозумілим залишається тільки одне – що викладатимуть на сайт мої шановні опоненти після того, як завдяки зокрема і їхнім старанням із прилавка книжкової крамниці їхнього рідного міста зникне і та єдина українська книга, яка досі там чомусь залежалася?
Невже справді кинуться розшукувати невідомі таланти, редагувати їхні рукописи, розкручувати імена, писати рецензії, організовувати творчі зустрічі та промотури в Україні та за кордоном, звертатися до вже відомих авторів із проханнями написати ще щось для своїх спраглих читачів, скинуться на рахунки за світло, газ і питну воду для авторів та коректорів на момент роботи над текстами, чи врешті-решт самі наповнюватимуть файли контентом – подумаєш, що тут складного. Сів – і пиши.
Ну і виправдання наостанок. Як влучно висловилася нещодавно у приватному листуванні одна знайома київська авторка: "Тепер навіть їсти незручно". Бо як тут спокійно їсти, коли в країні таке робиться.
Писати колонки незручно тим більше, я вже не кажу про колонки, у яких ідеться не про нашу головну сьогоднішню тему. Оскільки ця колонка – мій дебют на "Українській правді", то почуваюся я тим більше незручно, але смію сподіватися, що правова самосвідомость – це також одна з тих речей, задля яких люди мерзнуть зараз на вулицях.