Не тривожна колонка або зіграймо ворогам на зло
До Вільнюса на зустріч з приводу організації Дня Вуличної Музики ми вибиралися не без пригод, достойних старих французьких комедій. То тричі паспорт до посольства носили, то папка з документами на дереві застрягала (не питайте мене як), то моя валіза на повній швидкості з багажника вилітала дорогою до аеропорту, слава богу, нікого не прибивши.
Нам уже страшно було подумати, що чекатиме в самому Вільнюсі, якщо такі "знаки" по цій поїздочці.
А виявилося, що нічого страшного. Не знаю, надихають чи ображають гідів радісні вигуки вдячного візитера штибу: "О! Та це ж як у нас в Кременці! О, а тут наче в Кам’янці! Нє, ну Львів, він, звісно, більшим сприймається, Львів – то космополітична столиця… Та й взагалі за кордоном тут не почуваєшся".
І це щира правда – у всій Литві людей живе менше, ніж в самому Києві. В тебе постійне відчуття дежа-вю, наче ти вже тут був, ходив, їв, чув мову, що лягає на слух підозріло, не по-іноземному.
Хтозна, раптом таке камерне сприйняття нам генетично передалося – тут же і ТГШ в юності жив, і Хмельницький та інша козацька еліта. Подейкують, легко говорили з поляками й литовцями на їх мовах, а от для розуміння московського діалекту вже треба було брати перекладача…
Власне, супер-ідея в нас дуже смілива, якщо не занадто: відтворити в свідомості українців розуміння іншого спільного культурно-історичного простору, ніж той, котрий нам мусолився останні кілька століть. Ну, ви зрозуміли, про що я.
Про всю цю "общую історію і культуру" з братнім народом, що нещодавно відкусив у нас шматок земельки і далі планує по-братськи ділитися нашим Сходом і Півднем. Так от, якщо зазирнути в історію, то математика видається простою: у зв’язці з Литвою й Польщею, Україна була довше, ніж з Росією і Совком, як її виродком.
Так, можливо, історик із мене кепський, я не враховую різних нюансів зрад, загарбань, договорів, альянсів, тощо. Ясно мені одне – на помилках вчаться. Якщо тебе прокидували 300 років поспіль, то сенсу дружити більше нема.
І якщо вже є в людей така потреба – відчувати себе частиною спільноти, не втрачаючи при цьому індивідуального лиця, то українці дуже чітко показали за останні місяці, яке наше лице і до якої спільноти ми належимо. Показали це й Литва з Польщею, бо, поміж інших європейських країн, були першими, хто допомагав нам і під час Майдану, і з лікуванням поранених у їхніх клініках.
- Дякую, - каже моя подруга в вільнюській крамничці, і здивована продавчиня починає говорити з нею литовською. Тут вже доводиться переходити на зніяковілу англійську й пояснювати, що просто це слово в нас співзвучне.
Нею, англійською, тут досить добре розмовляє молодняк, а старше покоління ще пам’ятає, як говорити "по-совєцкі". Що теж, об’єктивно кажучи, рятує, бо навіть литовці з естонцями, як от наш знайомий режисер і акторка головної ролі в його виставі, між собою говорять російською, з дуже милим акцентом.
Вміння говорити "по-совєцкі" рятує мене часто, коли йдеться про літніх людей – в Грузії, у Вірменії, в інших країнах екс-Совка. Але то міф, що нею з вами легко говоритимуть в інших країнах соцтабору. В Угорщині там, у Чехії чи в Польщі. Здебільшого забули, як старий страшний сон, а молоде покоління і в екс-Совку, якщо й розумітиме п’яте через десяте слово, то у відповідь нічого вже не скаже.
Є у Вільнюсі така республіка Ужупіс – звідси почався і День Вуличної Музики, і купа інших альтернативних культурних ініціатив. Це така собі автономна територія свободи, символічна держава в державі.
Десь усередині наших непростих останніх місяців хтось був написав на мурі "Слава Україні!", а відтак хтось із "сочуствующіх вєлікой странє" одразу ж після кримського "референдуму" замазав слова фарбою.
Український посол теж відомий перформер. В Ужупісі з його галереями, графіті, культурними просторами, розкиданими арт-об’єктами і терасами кав’ярень на березі ріки, я й взагалі себе почувала як вдома.
Окрім загальної архітектурної спорідненості (тих частин урбаністичної культури, котру не розвалив совок, заставивши високо естетичними бараками), в нас ще, вибачте за тяжку іронію, й кухні подібні: важкі, картопляно-м’ясні, сіруваті, з анорексичними овочами в не-сезон.
У Москві я значно гостріше завжди почувалася іноземкою. В дуже некомфортному, ворожому сенсі. Це при тому, що я не мусила працювати на принизливій важкій роботі чи навіть їздити в метро.
Робота на телебаченні, службове авто, нормальна їжа в космічно, правда, дорогих ресторанах, а все одно дивовижних об’ємів стрес. Просто загальна нелюбов людини до людини, всюдисуще хамство і невмотивована агресія дорогої комусь столиці , змушувала тебе панічно хотіти вернутися до Києва, доки не захворів.
Зрештою, їхньому роду нема переводу, рідко коли знайдеш країну, де би не зіткнувся носом до носа з представником 150-мільйонної імперії, носієм її культури й безкультур’я, мови, котру всьому світові конче вивчити, щоби розуміти цього омріяного туриста, і, що найгірше, ідеології месіанства й безапеляційної правоти.
- Так ето ж етіх… уніатов церков. Бандеровскій храм! – діловито пояснює пузатий знавець релігій своїм двом пергідроль ним супутницям.
Так, у центрі старого Вільнюся й справді стоїть українська греко-католицька церква, та ще й монастир при ній, і крихітний готелик для світських гостей. І отець настоятель з Франківська. Чим тобі не дім? А москалям ми з польським колегою та українською подругою хором, не змовляючись, відповіли їхнє рідне:
- Панаєхалі тут!
Сподіваюся, вони не догуляють до алеї Шевченка з її пам’ятником молодому, привабливому кобзарю, такому собі фронт-мену тогочасної арт-тусовки, бо ж обуренню руського чєловєка і межі не буде. "Панаставілі тут".
Але повернуся до того, з чого почала. Street MusicDay або Дня вуличної музики.
Отже, ідея Дня Вуличної Музики дуже проста. Всі-всі, хто вміє бодай на чомусь грати, професіонали й випадкові любителі, виходять 17-го травня на вулиці рідного міста чи села і грають, доки душа бажає. Звісно ж, на розумній відстані один від одного - особливо акустика від електрики.
(А ще у Вільнюсі завжди проблема прогнати якнайдалі ді-джеїв, бо їх "діскатєка" перекрикує все на світі, бабусі з флейтами на таке не підписувалися).
В крихітній Литві, де все почалося кілька років тому з ініціативи культового музиканта й актора Адрюса Мамонтоваса, в цей день вулиці переповнені звуками музики – від дитячих колективів до одинаків із барабанами й трикутничками, від "хеві метала" до саморобного хіп-хопу. Традицію вже перейняли інші країни Європи - тут Вам і Норвегія, і Нідерланди, і навіть Ірландія з Данією і Грузією.
Навіть у Мінську ДВМ вдалося провести, і це вже само по собі було акцією свободи проти диктатури.
Хочеться зазначити, що День Вуличної Музики – це 100% волонтерський проект з бюджетом 0 гривень 0 копійок. В Україні його проводить Громадська Організація Логістичний Штаб.
Український День Вуличної Музики матиме свою особливість – у Стріт Мюзік Дей, що пройде в Києві, прийматимуть участь не лише музиканти, але і майстри handmade, кулінари та кондитери. В рамках свята пройде безліч дитячих майстер класів. Протягом дня слухачі мігруватимуть від Українського дому, до Історичного музею, від Пейзажної алеї до Андріівського Узвозву і площі Мистецтв на Воздвиженці.
Кому пощастить – зможе десь підловити Славка Вакарчука, котрий обіцяв порадувати піснями The Beatles. А ще на вулиці Києва, 17 травня висадиться литовський десант у складі аж чотирьох гуртів. Організатори планують завершити свято музичним флеш-мобом.
Варто також відмітити, що 10% від заробітку за день, всі майстри і кулінари передадуть організаторам свята. Попередньо планувалося використати їх на благоустрій міста, але якщо ситуація на Сході не покращиться – доведеться купити бронежилети і відправити на Схід. В решті-решт, як громада вирішить – так і буде.
Отже, все дуже просто – 17-го травня нам слід створити спільний музичний простір вільних країн. Наразі до свята вже приєдналися Івано-Франківськ, Одеса, Львів, Чернівці, Хмельницький, Тернопіль, Дніпропетровськ, Харків, Ужгород та Переяслав-Хмельницький. Приходьте й Ви! Де б ви не були – виходьте і заграйте. Як співається в дитячій пісеньці, "воріженькам на злість, на злість".