Як украсти любов, щастя та майбутнє
Гуманізм, людяність, турбота, доброта, любов – це ті слова, які найперше приходять на думку, коли думаєш про людей, котрі, за покликом душі чи за наданими повноваженнями, працюють у системі захисту прав дітей.
Однак досвід останніх років роботи, і найбільше останніх тижнів, доводить – на жаль, це не завжди так. Система ламає навіть найкращих...
Система, яка, здавалось, є досить чіткою, добре прописаною в законодавстві, контрольованою на всіх етапах – почасти викривається як система колективної безвідповідальності за конкретне рішення.
Останні кілька тижнів наша організація – Партнерство "Кожній дитині", зокрема, мої колеги, – активно залучена у дві історії, які доводять: за 23 роки система прийняття рішень із допомоги дітям і сім'ям у складних ситуаціях, по суті, не змінилася.
* * *
Перша історія – це історія молодого хлопця, активного волонтера, студента, який нещодавно, після довгих пошуків знайшов свою родину. У майже 21 рік він нарешті дізнався – хто його мама, де вона живе, що в нього є брати й сестри, бабуся, тітки. Він неймовірно радіє можливості спілкуватися з ними по Skype і чекає на зустріч.
...А що було до того?
Дуже проста, можна сказати, класична історія: сільська дівчина навчалася в місті, закохалася, завагітніла, молодий чоловік, дізнавшись про майбутню дитину, просто зник, дома в селі строга мати, яка наказувала та попереджала. Пологи, вагання, поради "добрих" медичних працівників: як ти сама піднімеш дитину, ні грошей, ні житла – і ось маля залишилось сам-на-сам у лікарняній палаті.
Далі – будинок малюка, потім – дитячий будинок сімейного типу, де виховувався до повноліття, потім на допомогу прийшов наставник, у якого він проживає й зараз.
Хлопчині весь час таланило на добрих та чуйних людей. Але бажання дізнатись, хто він, якого роду, не покидало його з того моменту, як юнак після досягнення повноліття прочитав свою особову справу.
...Це ще історія з позитивним кінцем.
А скільки дітей і дорослих досі мучаться запитаннями – хто вони? Де й хто їх батьки?
А скільки жінок не можуть спати, бо вони так і не знають, де їхня дитина, чи вона жива, з ким вона?..
Друга історія – уже сьогодення. У сім'ю патронатних вихователів розміщують новонароджену дитину – кілька днів після народження. Усе, що відомо на той час – мама неповнолітня, переселенка з Донецька, тато якої "на війні". Мама пішла з лікарні, дитина вважається покинутою.
І тут на повну потужність запрацювала машина. Машина позбавлення батьківських прав та надання відповідного статусу дитині.
Вироблений та відпрацьований роками механізм в основному спрямований на те, щоб правильно оформити всі документи, "щоб не було ніяких порушень, бо перевірятиме прокуратура", щоб якнайшвидше знайти усиновителів, "бо за маленькими дітьми черга".
...І дуже недоречними та незручними для відпрацьованого механізму є питання:
"А що ми зробили, щоб знайти маму?"
"Можливо, мама також потребує допомоги?"
"Куди і з ким ми відпустили неповнолітню маму з лікарні?"
"А чи ми впевнені, що вона усвідомлено залишила свою дитину?"
"Що нам усім необхідно зробити, щоб дитина залишилася у своїй родині?"
Цю історію ще не завершено. Але ми дуже сподіваємось й працюємо над тим, щоб вона завершилася позитивно. І щоб через 20 років цій дитині не довелося шукати свою маму.
* * *
Спостерігаючи за розвитком другої історії, я чітко усвідомлюю, що насправді вся система прийняття рішення про долю дітей не є людяною, вона не гуманна, вона не чуйна й жорстока як до дитини, так і до мами.
Стаття 164 Сімейного кодексу говорить: "Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування..."
Далі вся процедура надання дитині статусу "дитини, позбавленої батьківського піклування" чітко й детально прописана в постанові №866 "Про діяльність органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини".
Дуже, навіть занадто часто, у випадках відмови від дитини в пологовому будинку ми зважаємо на сам факт залишення дитини. І дуже рідко намагаємось з'ясувати, чому так сталося, яка допомога потрібна, чи справді це остаточне рішення.
Спеціалісти відповідних служб проводять формальні зустрічі, формально готують документи, формально проводять засідання відповідних комісій...
Нам потрібно кардинально переглянути систему прийняття рішення щодо долі дитини у випадку відмови в пологовому будинку.
Можливо, усиновлення не є найкращим рішенням для такої дитини, бо це закриває будь-які можливості й для дитини й для мами знайти один одного. Можливо, нам потрібно довше тримати "двері відчиненими" для мами, і щоб вона знала, що шанс є.
У випадку з неповнолітніми мамами, можливо найкращим рішенням є встановлення опіки родичів. Або навіть варіант влаштування в прийомну сім'ю з можливістю для мами відвідувати, гратися з дитиною, бути поруч, але з підтримкою, поки мама не зможе самостійно взяти на себе відповідальність та піклуватися про свою дитину.
Чи ще інший варіант – надавати таким мамам можливість влаштуваня в прийомну сім'ю разом із дитиною.
Схожа ситуація й із батьками, які засуджені. Суд виносить вирок батькам щодо правопорушення, яке вони вчинили – і майже одночасно система захисту дитини виносить свій "вирок" про позбавлення батьківських прав. Але чому? Так, людина, яка вчинила якийсь злочин має понести покарання, так, вона провинилася – але вона не розлюбила свою дитину за рішенням суду.
Чому, караючи людину за один вчинок, ми водночас караємо дитину?
І ще один важливий момент у схожих ситуаціях. Вищезгадана постанова №866 насправді дуже обмежує можливості влаштуваня дітей, які ще не набули статусу, а тимчасово залишилися без піклування батьків, у сімейні форми. Відповідно до 31-ї статті дитина може бути влаштована або в заклад, або в сім'ю родичів чи інших осіб, з якими склалися близькі стосунки.
Новонародженій дитині з нашої другої історії пощастило, бо в Києві діє експеримент із запровадження послуги патронату над дітьми – розпорядження КМДА №1955 від 6 листопада 2012 року та розпорядження КМДА №101 від 25 січня 2014 року.
В іншому випадку дорога в цієї дитини була б одна: пологовий будинок – будинок дитини. Далі – усиновлення або інтернат. І ця дорога в більшості випадків – це зруйновані долі, це вкрадена любов, спокій та щастя.
...Тут одразу згадується ще одна, кількамісячна історія з Криму. Двоє людей з інвалідністю, які проживали в спеціалізованому інтернаті, народили здорову дитину. Довго батьки боролися за право виховувати свою дитину, але система відповіла чітко – "Ні! Ваша дитина буде виховуватися в будинку дитини."
Бо в державі добре відпрацьовані механізми фінансування будинку дитини, і немає механізмів, щоб няня з будинку дитини приходила на роботу не в заклад, а в родину, яка потребує допомоги фізичного догляду для дитини.
Батьки не можуть фізично повноцінно доглядати за дитиною, але любити щиро й повноцінно вони не перестають. І в цьому випадку держава може допомогти тільки в один спосіб – забрати дитину в будинок дитини.
Ось так.
Формально все правильно – відповідні служби приймають просте законне рішення, яке відповідає всім документам та нормам. А по суті в дитини вкрали любов та турботу батьків, щастя бути разом.
Це тільки дві-три історії, а їх набагато більше. І кожна – не просто історія, це життя, це доля, це майбутнє конкретної людини.
* * *
По кожній із цих історій організація – Партнерство "Кожній дитині" проведе та представить партнерам із відповідних органів влади детальний аналіз випадків та відповідні рекомендації. Однак, уже сьогодні можна зробити кілька важливих висновків та звернутися до всіх відповідальних чиновників.
По-перше, давайте бути добрими та людяними, думати про майбутнє дитини та її родини, а не тільки про сухі факти та правильне оформлення документів.
Друге, представники громадських та благодійних організацій мають бути повноправними членами комісії з питань захисту прав дитини, і їх незалежний експертний висновок повинен розглядатися на комісії. Для цього необхідно розробити зміни до Типового положення про комісію з питань захисту прав дитини.
Третє, необхідно провести комплексний та незалежний аудит рішень щодо надання дитині статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, та виробити механізм прийняття рішень в інтересах дитини, а не системи чи чиновників. Інструменти реагування та підтримки повинні бути гнучкими та максимально враховувати потреби дитини.
Четверте, необхідно запровадити різноманітні послуги для підтримки сімей (мам) з дітьми, які опинилися в складній життєві ситуації, та якнайширше інформувати про можливу підтримку. У кожній громаді має бути дільничний фахівець із соціальної роботи, щоб своєчасно реагувати, встановлювати соціальний діагноз та організовувати надавання підтримуючих послуг.
На жаль, сьогодні система захисту дитини більше сприймається як система караюча, як система "захисту" від батьків. Саме тому часто громадські організації наголошують на тому, що ми повинні перейти навіть на іншу мову й творити систему "забезпечення прав дитини", а не захисту дитини.
І п'яте, необхідно забути про заклади, особливо для дітей раннього віку. Потрібно творити альтернативи – запроваджувати послугу сімейного патронату, вносити зміни в законодавство й створювати більш гнучкі можливості для влаштування в сімейні форми виховання.
І пам'ятаймо – зміни залежать від кожного з нас, кожен може зробити щось важливе!
Василина Дибайло, спеціально для УП.Життя