Це мій останній рік у КПІ. Чому я йду

Це останній рік, який я читаю в КПІ курс "Операційні системи".

Переглянувши архів листування, я зробив висновок, що взявся за це у 2009 році, тобто 6 років тому, і за цей час через мене пройшло понад 500 студентів.

На минулому тижні я написав допис у свій блог з підсумками цієї роботи, а також обґрунтуванням, чому я не хочу продовжувати працювати в КПІ.

Допис передрукували в популярному співтоваристві програмістів DOU, де він викликав бурхливе обговорення і отримав понад 50 тисяч переглядів та 3 тисячі постів у Facebook. Отже, тема зачепила за живе.

Тут я хотів би продовжити цю тему і, залишивши за рамками особисті деталі, поговорити про проблеми, виклики та перспективи нашої технічної освіти.

Я закінчив КПІ 10 років тому і вважаю, що отримав на той час, в цілому, якісну і сучасну технічну освіту.

Звичайно, вона була далекою від ідеалу. Так, деякі викладачі виконували свою роботу абияк (хоча, статистично, все було набагато краще, ніж варто було б розраховувати при тому рівні оплати їх праці). Проте ідеалу в цьому світі немає, а те, що було на той час в КПІ, дозволило мені з часом стати провідним розробником складної і досить успішної на світовому рівні комп'ютерної системи Grammarly, писати популярні статті на технічні теми і, врешті-решт, самостійно підготувати навчальний курс.

Більш того, порівнявши нашу програму з тим, чого вчили на той момент в MIT або Стенфорді, я не знайшов кардинальних відмінностей.

Іншими словами, у нас була непогана школа інженерної освіти, і ми досі на ній виїжджаємо.

Але погана новина в тому, що її запасу вистачить ще від сили років на 5.

За 16 років, що минули з мого вступу до університету, на кафедрі АСОІУ склад викладачів змінився більше, ніж на дві третини.

Саме на зміну поколінь я і розраховував, коли йшов туди викладати, фактично, на волонтерських засадах 6 років тому.

Постійний приплив нової крові у вигляді студентів дійсно змінює КПІ. В університеті з'явилося багато яскравих проектів, таких як "Літня школа" (працює вже 10 років), студентські простори "Вежа" і "Белка", "Радіо КПІ" і багато інших, які організовуються на студентському ентузіазмі. (Ця молода енергія — це, до речі, хороший провісник змін всього суспільства). Але ці проекти, як і постійний апгрейд кампусу,— поки що тільки зовнішні поліпшення. Вони, безумовно, важливі, але не є стійкими.

На жаль, зміна поколінь пішла не в тому напрямку, в якому б хотілося (що, якщо подивитися на ситуацію в країні загалом, логічно). Вчорашні студенти швидко перетворюються на випускників, і університет практично нічого не може їм запропонувати, щоб вони продовжили свою справу в його стінах.

Більше того, він навіть не готовий підтримувати тих небагатьох, хто, незважаючи ні на що, залишається в якості, фактично, волонтерів — навпаки, стара бюрократична система все так само намагається їм опиратися. Оскільки, крім хороших професорів старого гарту, весь інший багаж КПІ здебільшого є пострадянським пережитком.

Це не стосується мене особисто, але тут є й приклади як гучних скандалів: як із нещодавнім звільненням Гени Новикова або ж історією з моббінгом на кафедрі матфізики, так і просто банальної постійної демотивації тим, як бездарно використовуються такі можливості для якісних ривків, як електронний кампус або ж державні вимоги про ведення викладачами наукової діяльності.

На жаль, стратегічного бачення розвитку університету — візії, яка б в першу чергу відповідала не на питання, які нові корпуси побудувати, а на те, якими ми бачимо студентів і викладачів через 5 або 10 років, які досягнення вони мають і якої якості освіта тут — у керівництва КПІ немає.

З моєї точки зору, є дві робочі моделі вищої освіти:

• елітарна, коли відбирається невелика кількість найталановитіших і мотивованих студентів і викладач працює з ними індивідуально (до неї є хороший "анекдот" про астрофізика, який читав свій курс в якійсь далекій обсерваторії тільки для двох студентів, обидва з яких потім стали Нобелівськими лауреатами);

• масова, коли набирається велика група студентів і їх усіх підтягують до якогось базового рівня.

Очевидно, що КПІ реалізовує другий підхід: на останньому потоці другого курсу, якому я читав, вчиться близько 100 осіб. Таких потоків у напрямку комп'ютерних наук в університеті кілька. Але щоб масова система працювала, вона повинна бути дійсно системою (в якій немає слабких ланок).

У першу чергу, студенти повинні бути мотивовані. Хоча б за принципом батога і пряника.

Позитивною мотивацією має бути бажання отримати сучасну і перспективну спеціальність, а в процесі робити цікаві речі. Негативною — реальна можливість вилетіти. На жаль, в КПІ обидві ці мотивації недорозвинені.

За великим рахунком, в наших реаліях на першому і другому курсі потрібно виганяти мінімум 20% студентів кожного року (приблизно стільки людей у мене на курсі взагалі нічого не робить протягом семестру і починають здувати щось, в кращому випадку, до його кінця, якщо не до сесії). Але систематичної політики виганяти немає, скоріше, навпаки, є млявий опір тим, хто намагається це робити.

Щодо позитивної мотивації, то в КПІ її перебиває передавана з покоління в покоління совкова традиція цього університету, яку можна виразити декількома популярними у студентів мемами:

• головне — це здати залік/сесію/отримати диплом (і для цього підходять всі способи, в тому числі обман);

• те, чому нас вчать, ніколи не знадобитися в реальному житті;

• кращий друг студента — це шара.

Втім, попит на якісну технічну освіту є і він нікуди не подінеться, і чим більше будуть деградувати існуючі інституції (і, відповідно, чим очевиднішим цей процес буде для їх клієнтів), тим більше буде відкриватися можливостей для нових починань і форм.

Цей попит є всередині країни: до суспільства все краще доходить, що інженерні спеціальності (в першу чергу наразі програміста) набагато перспективніші в наших реаліях, ніж юристи та економісти, не в образу останнім буде сказано.

Більше того, Україна цілком могла б стати глобальним провайдером недорогої, але досить якісної технічної освіти для країн третього світу. У всякому разі, це цікава бізнес-модель для вузу-стартапу :)

Я впевнений, що протягом найближчих 5 років у нас з'явиться мінімум 1 технічний "університет" нового зразка, в якому можна буде отримати освіту на світовому рівні (як я написав, для цього, в принципі, є все, крім, поки що, деякої частки лідерства).

Насправді, процеси модернізації нашої технічної освіти йдуть, хоча вони ще і не дали яскраво помітних результатів. З одного боку, для цього зараз є непогана законодавча база, з іншого, поступова деградація визнаних лідерів відкриває нове вікно можливостей.

Причому, ці процеси йдуть відразу в декількох напрямках.

Є шанс на побудову нового "класичного" університету, заснованого на правильних принципах.

Досвід Могилянки показує, що це цілком реально. Поки що свої претензії тут заявляє УКУ, який за підтримки львівського ІТ-кластеру з нуля створює факультет комп'ютерних наук.

Не позбавлені перспектив і спроби реформації існуючих інститутів.

В цьому плані з цікавістю стежимо за долею ХНУРЕ, де в.о. ректора став Едуард Рубін, успішний IT-бізнесмен, який, до того ж, вже кілька років фокусується на освіті.

Успішно розвивається ряд інституцій прикладного рівня, які накопичують досвід і ресурси на проведенні курсів. На базі якоїсь з яких, з часом може бути заснований новий вуз.

Нарешті, на арену виходить онлайн-освіта: тут і відкритий Prometheus, і кілька комерційних освітніх стартапів.

Все це має шанси поєднуватись і взаємовпливати, оскільки університет майбутнього — це точно не територія і група будівель. У всякому разі не спочатку.

Я почав цей текст з того, що йду з КПІ. Іноді, щоб почати щось нове, потрібно спочатку завершити щось старе…