Коли ми це зробимо, Крим сам повернеться

У маршрутці з Маріуполя "Азовская волна" розливається радіохвилями каламутної попси, серед якої час від часу пробивається блок бадьорої реклами:

– Пластикові вікна… Добрий динозавр… Пасажирські перевезення в Крим…

Це те, що мені треба. Опинившись у справах поблизу окупованого Донбасу, відчувала, що маю також максимально наблизитися до окупованого Криму, адже зрозуміти, що відбувається там, з Києва неможливо.

Вирішила заїхати на Чонгар і поговорити з учасниками блокади.

Але як це здійснити?

На мій подив на автовокзалі з’ясувалося, що з цим нема жодних проблем. Звичайні маршрутки щодня ходять з приазовських міст на Чонгар.

Після Новоолексіївки водій гальмує й озвучує ціни Чонгар-Сімферополь, Чонгар-Ялта, Чонгар-Севастополь. Наступна частина дороги – в рублях.

– Границу, – каже він, – переходим пешочком до моста. Там подвозит бусик – 10 грн или 20 рублей.

Всі про все домовилися, їдемо, всім все зрозуміло, але лиш до того моменту як ми, побачивши жовто-блакитні прапори та портрети Степана Бандери й Нома́на Челебіджіха́на, просимо зупинити.

Фото автора

Розгублена нашим рішенням жіночка, що сиділа поруч зі мною, з турботою попереджає:

– Это еще не граница – тут только татары и бендеровцы. Куда же вы? Отсюда далеко придется идти…

Йти довелося недалеко. Нас запросили до намету.

Тут тепло й охайно. На стінах українська й кримськотатарська символіка, портрети політв’язнів, серед яких Савченко, Сенцов та Кольченко.

Особисто з політв’язнів знаю тільки Ахтема Чійгоза. В 2011 році він допомагав нам у проведенні фестивалю у Бахчисараї, основною метою якого було знайомство з культурою й традиціями різних народів Криму, обмін, добросусідство – все, що любимо. Оргкомітет складався з українців і кримських татар.

Тоді ми говорили, сперечалися, мріяли, розчаровувалися, втомлювалися і… кожного дня продовжували. Це була непроста, але захоплива й дуже потрібна нам співпраця. Все лише починалося.

Після того я спостерігала своїх кримських друзів у різних проявах.

Більшість виїхала на материк, продовжує боротися в мирний спосіб й вірити в повернення на рідний півострів.

З тими, хто залишився, зустрічаємося вкрай рідко, але радіємо неймовірно кожній такій можливості.

Є й такі, хто тихо видалив мене з Facebook і зник з ефіру. Але лише з мого, бо саме цих людей я потім бачила в ефірах телеканалів і в документальних фільмах про важку долю кримських татар.

І якщо деякий час тому вони самовіддано відстоювали поняття Крим-Україна, то зараз висловлювали щось на кшталт:

– Неважно, чей ветер (мався на увазі російський чи український, - автор) будет трепать наши флаги, но это будут крымскотатарские флаги на родной крымской земле.

Думаю про те, що їх змусило їх так поводитися, адже не можу повірити в це "неважно".

Росія – це депортація, репресії, переслідування, що тривають і зараз.

Україна – це байдужість під час повернення кримських татар з депортації (всюди звучало слово "самозахват", хоча кримські татари називають це "самовозврат", і в цьому я з ними погоджуюся), довготривала неуважність до питання прав корінних народів, відстороненість під час референдуму й вторгнення російських військ, продовження нелегальних українсько-кримсько-російських бізнес-стосунків після анексії, аж до проведення блокади.

Байдужість, неуважність, відстороненість, але не жорстокість, не безневинні жертви, не те, що вибачити набагато важче. До того ж не пізно ще все виправити й замість того, щоб накопичувати образи, нарешті почати взаємодіяти.

Фото автора

Тим часом хлопці в наметі дивляться "Врятувати рядового Райана" – батальні сцени, по колу. Пропонують пообідати, але я не їм не лише свинину – баранину теж.

– Як, скажімо, в майбутньому батальйоні почуватимуться вегетаріанці, бо є мусульмани, є християни, а є… – питаю.

Мені відповідають, що залишатися за такого життя вегетаріанцем нереально, але пропонують заварну каву й колотий цукор.

З першим ковтком згадую Бахчисарай десятилітньої давності – ми приїхали тоді з великими рюкзаками, в яких було все, щоб мандрувати горами й думати про головне, але почалася шалена злива і вийти наверх ми просто не змогли.

Ми гребли вулицею, потоки води прямо зносили з ніг, дуже втомилися. І тут… як у казці, нам відчинила двері жінка й запросила в дім, а там пригостила кавою, айвовим варенням і ось таким колотим цукром. Досі пам’ятаю: її звали тьотя Діляра.

Вона і її чоловік, що був муллою в місцевій мечеті, запропонували зупинитися в них – поки не закінчиться дощ. В цій маленькій хатинці з-під дзеркала стирчала помаранчева стрічка й календарик "Разом нас багато". Ми говорили про все – про дерева, каву й революцію.

Хоч я багато разів до того була на півострові, в такому – кримськотатарському – Криму я тоді опинилася вперше. І він нагадав мені Карпати – коли десь за вікном дощ, а у нас тепло, розмова й вічність попереду.

Я була в Бахчисараї в березні 2014-го. Мама моєї подружки казала тоді, що вони бояться. Порівнювала, що коли повернулися на свою землю й почали відбудовуватися, а в них кидали каміння, було не так страшно. Тоді вони знали, що залишаться тут. Зараз не знають нічого.

Потім – у травні 2015-го, коли я знову сюди потрапила, майже всі кримськотатарські заклади були зачинені (через так звані проблеми з документами).

Натомість з’явилися "Иконная лавка" і "Бар-24" з входом, фарбованим в триколор.

Здається, навіть айва засумувала.

І ось тоді я зрозуміла, чому багато кримських татар не виїжджають звідси. Виїхати – це залишити цей блакитно-золотий пейзаж тим, хто розфарбує його в грубі й чужі кольори.

Так, хтось таки має виїхати, щоб вести дипломатичні стосунки й щоб зберігати – мову, ремесла, кухню, орнаменти, та й релігію врешті решт, що не дуже можливо у Криму за теперішніх обставин.

А хтось має лишитися, щоб утримати землю, щоб продовжувати опір зсередини, щоб ті, хто вийшов, мали куди повернутися. Сьогодні є і ті, хто готовий до радикальніших методів.

З Ленуром Іслямовим ми говорили про блокаду, яка, на його погляд, закінчилася повною перемогою громадських активістів. Говорили про страх, який сьогодні зникає в людях. Про орнаменти й музику. Про необхідність створення нового муфтіяту на материку, адже попередній муфтій виявився зрадником. А ще – про те, що для того, щоб жити, хтось має померти.

Під час інтерв’ю зникло світло.

– Щоб ви не забули, де знаходитеся, – пожартував мій співрозмовник і увімкнув лампу, яка працює на акумуляторах… і ми продовжили говорити.

Наразі кожен може лиш сам визначити, можливо повернення в Крим чи ні, й що він може для цього зробити.

Серед тих, хто зараз вирішив записатися у батальйон – різні люди, як досвідчені, що вже воювали на Донбасі, так і ті, хто раніше був таксистом, студентом чи фермером.

Очевидно, вибухові коктейлі на Грушевського комусь здаються занадто радикальною дією, але вони і виникли у відповідь на насильство. Крим зараз у подібній ситуації.

Звичайно, хочеться інтенсивних дипломатичних дій і не хочеться нових жертв. Хочеться вірити, що ми стали мудрішими й можемо працювати на випередження, а не шукати спільну мову, маючи тисячі загиблих. Хочеться знайти причину й запобігти, а не боротися з жахливими наслідками. Можна починати прямо зараз.

Коли вже збирала речі, коли до намету зайшов не дуже ввічливий бородатий чоловік з автоматом і кинув в наш бік:

- А вы кто?

- Українська правда.

- Хм… И што – она есть?

- В сенсі?

- Правда?

- У мене є. А про вашу вам вирішувати.

"Чи стежкою правди слова твої ходять?" – ця фраза з оповідання Михайла Коцюбинського стала відправною для чергового втілення мистецького проекту :::стежка:::, ініційованого агенцією АртПоле разом з художниками Криму, материкової України та інших країн