Чорнобиль. Зараз і 30 років тому. Переосмислення

350
26 квітня 2016

30 років тому на ЧАЕС жахнуло.

Побутує думка, що ХІХ століття закінчилося не всесвітньою паризькою виставкою 1900 року, а з артилерійськими канонадами Першої світової, коли відійшли в минуле різнокольорові солдатські однострої, la belle epoque, "серебрянный век" і світ змінився: кардинально та назавжди.

Побутує думка, що ХХІ століття почалося не Міленіумом і навіть не атакою терористів на вежі-близнюки всесвітнього торгового центру, а у 2008 – з всесвітньою фінансовою кризою. З часом, коли ми викинули у смітник СD-диски і дізналися, що таке Youtube та соціальна мережа.

Побутує думка, що кінець Радянського Союзу, матеріальний, відчутний у повітрі, почався не урочистим парадом національних сувернітетів, а у прохолодну весняну ніч 26 квітня 1986 року, коли кришку четвертого реактора Чорнобильської АЕС паровим вибухом підкинуло у зоряне небо і заґрава отруйного вогню підсвітила мороки поліської ночі, засвітила собою яскраву пляму Чумацького шляху. Рівно 30 років тому.

Світлини фотографа Євгена Мадатова із Зони Washington Post назвала найкращими на виставці "Artomatic" у 2015 році.

Київ тоді ледь не відселили.

Мили асфальт, залучали резерви спецтехніки, скорочували урочистий парад до двох годин, скорочували кількість учасників, скорочували, скорочували, скорочували. Розганяли хмари над Прип’яттю, розвіювати шарувато-дощові аби, борони Боже, не полив дощ.

Зливали отруйне молоко в каналізацію, дозконтролили евакуйованих, тягли їх у банно-пральні комбінати, а після – голили голови і селили у новобудови, які планували подарувати киянам до дня трудящих.

Кияни бурили бювети, прокладали водогін під Дніпром і сиділи вдома, з квартирками, завішаними марлями та тривожними чутками про наростаюче лихо.

 Прип’ять. Фото Євгена Мадатова

Пліткували про волги-членовози, які одна за одною паркуються поближче до трапу, а пасажири – лишають взуття у салоні авто і звалюють подалі, завбачливо відправивши дітей у кримські піонертабори, відіславши родичів у солону, сонячну Одесу: поближче до вересків чайок та іржавих портових кранів.

Тоді сторожко ділилися лихими звістками про траси, забиті автівками, забиті до смерті переляканими людьми.

Пізніше – чиновники таки дозволяли вивозити дітей у піонертабори з наскрізним ароматом хвої, різнобарвними альтанками і химерними малюнками звірів зі стрічок "Союзмультфільму".

Там діти сиділи біля багать і лякали одне одного страшилками про міста, де нема з ким погратися, де немає дітей і ростуть-тяжіють ядра абрикос, які ніхто не зриває: стигнуть-падають на сірий, потрісканий асфальт їхні м’які, гарячі плоди.

Порожній спортзал у Прип’яті. Фото Євгена Мадатова

Ті з дітей, хто лишився у Місті – дивувалися порожнім класам, звичкам батьків мити взуття після вулиці, проціджувати воду крізь активоване вугілля і варити на мінералці густі, червоні борщі.

Дмитро Науменко, чорнобильський гід розповідає:

– Киев действительно подвергся достаточно обширному загрязнению теми же цезием и йодом. Эти элементы серьезно повредили щитовидную железу, печень и другие органы, как взрослых, так и детей, растущие организмы которых были более уязвимы.

Существует интересная рассекреченная справка Отдела науки и учебных заведений ЦК КПУ о радиационной обстановке в городе на 2 мая 1986 года. В ней сказано, что уже в этот день в отдельных районах Киева фон добегал до 1,1 мР/час. (1100 мкр/час, при норме до 30 мкр/час). И обусловлен фон был, как минимум наполовину легколетучим и очень опасным радиоактивным йодом. А ветер продолжал нести радиоактивные аэрозоли еще несколько суток.

Далее, в той же справке указано, что к 9.00 утра по медицинским учреждениям города и НИИ рентгенрадиологии и онкологии госпитализировано больных с признаками лучевой болезни 142 взрослых и 11 детей.

Но, если посмотреть на ситуацию глазами тогдашнего руководства страны, то становится понятно, что допускать эвакуацию населения столицы УССР никак нельзя. Если беспрецедентная эвакуация города Припять принесла столько паники и страхов в стране, то эвакуация Киева – это выбитая опора из-под ног советской идеологии, начиная с отечественной атомной промышленности и заканчивая политической системой.

В отличии от города Припять, куда выпало огромное количество тяжелых, долгоживущих трансурановых элементов и частиц топлива, на Киев, в основном, выпадали осадки из легколетучих и относительно короткоживущих радионуклидов.

Если в Припяти эвакуация была "временная" лишь в обещаниях, то Киев, думаю, при правильном подходе можно было бы временно эвакуировать и после дезактивации и исчезновения короткоживущих элементов вернуть людей. Но было ли бы это целесообразно?

Тоді всі забили і влаштували велогонку київськими вулицями у День Перемоги, раділи здобуткам "Динамо", носили на руках Блохіна і вдихали життя, яке звалюється на голови пекучим сонцем кожного травня, кожного року, який наближає до світла-мрії щасливого майбуття: без продовольчих дефіцитів і алкогольних заборон.

Пройшло тридцять років. Київ не відселили. Але на мапі України з’явилася земля, розміром із Люксембурґ, на який людям жити не можна – Чорнобильська Зона.

І за ці роки вона перетворилася з Terra Incognita на місце, яке потроху повертається до життя, а Прип’ять, з ‘’мертвого’’ міста, – стає відомим туристичним об’єктом.

Прип’ять, з "мертвого" міста, стає відомим туристичним об’єктом. Фото Євгена Мадатова

Якщо двадцять років тому Зона була лакмусовим папірцем українського культурного паспорту з жирним знаком ‘’мінус‘’, то сьогодні можна говорити, що цей знак, якщо і не перетворився на ‘’плюс’’, але містить набагато менше негативних конотацій.

Завдяки старанню громадянських активістів, кіношників, фотографів та багато ще кого, хто створює Зоні імідж позитивніший, ніж вона мала донедавна.

Іноді історія таких активістів нерозривно пов’язана з історією Зони та Прип’яті. За тридцять років покоління ліквідаторів зістарилося та відійшло.

Іноді історія таких активістів нерозривно пов’язана з історією Зони та Прип’яті. Фото Євгена Мадатова

На зміну їм приходять люди, для яких важливим є не стільки ретроспектива, а бажання зберегти в Зоні бодай щось – у реальності, на фото- чи кіноплівці. Один з таких людей – Олександр Сирота, якого часто називають ‘’мером Прип’яті’’, оскільки його доля, доля його родини та його життя останні два десятиліття – тісно пов’язані з містом.

І ніби у нього, та інших небайдужих, є привід радіти: зовсім нещодавно з’явилася постанова про перетворення Зони на біосферний заповідник. Проте, навколо-чорнобильською спільнотою такі заяви сприймаються скептично, оскільки їх практична реалізація останні пару десятиліть яскраво демонструє – заявами все і обмежується. Небайдужим до Зони людям доводиться багато чого робити самостійно. Навіть, опікуватися ‘’чорнобильськими’’ тваринами.

 Часто кажуть, що зона – живий організм. Фото Євгена Мадатова

Олександр мешкає у селі Дитятки, яке знаходиться поряд із Зоною. І восени 2014 року на його земельну ділянку завітали незвичайні гості – червонокнижні коні Пржевальського з-за колючого дроту, які відбилися від стада.

Сирота пробував завести їх назад через КПП, звертався до дирекції Зони та заповідника Асканія Нова – але безрезультатно: доля червонокнижних тварин в Україні мало кого цікавить, що підтверджують систематичні акти браконьєрства, зокрема в Зоні.

"Вообще (лошади) у меня не спрашивали, хочу ли я каждый день видеть их мохнатые морды, – каже Олександр. – Просто пришли, и поставили перед фактом, что мы теперь будем тут жить. А вы быренько решайте, как это все обустроить. Но да, сегодня, спустя год их ежедневного созерцания, могу сказать на все 100% – я хочу их видеть и дальше. Не смотря на существенный удар по семейному бюджету, ежедневные забеги с вилами и сеном, поиск корма, и т.д. и т.п. Но это все ерунда. Достаточно утром выйти из дома с чашкой кофе и подойти к вольеру, чтобы почесать за ухом жеребенка Лило’’.

Червонокнижні коні Пржевальського живуть у Зоні. Фото Олександра Сироти

Якщо раніше зусилля тих, для яких Чорнобиль є домом, були спрямовані на те, аби зафіксувати пам’ять, то зараз акценти зміщуються у бік того, аби навести в Зоні лад.

І якщо досі погляд на Зону був, здебільшого, насичений поставарійним пафосом та патетикою, то зараз увага небайдужих – звернена у бік майбутнього цієї землі, яка останні п’ять років сприймається більше як рекреаційний ресурс, ніж як сплюндрована пустка.

Не дивлячись на статус ‘’відчуженої’’ та ‘’забороненої’’ землі, майже все, що відбувається в Зоні – широко освітлюється у ЗМІ та кінематографі. Щороку про Зону знімають десятки документальних стрічок та телесюжетів режисери з усього світу. Їх настільки багато, що про чорнобильських інсайдерів жартують, що серед їхніх знайомих – найбільше кіношників.

Щороку про Зону знімають десятки документальних фотоісторій та стрічок. Фото Євгена Мадатова

Втім, після стрічки ‘’Распад’’ Михайла Бєлікова (1990), притомного художнього кіно про Чорнобиль не знімали. І приємно, що саме такий знавець Зони, як Олександр Сирота допомагає знімати, мабуть, центральний український фільм про Чорнобиль – "Люксембурґ", автором якого є найзірковіший український кінорежисер – Мирослав Слабошпицький, тріумфатор позаминулорічного канського фестивалю.

Він теж людина, яка знає Зону з середини.

Стрічка анонсована автором як та, що ілюструє сучасне життя Чорнобильщини. Вона вже стала культовою у самій Зоні.

Мирослав Слабошпицький: "Після 90-х там особливо немає чого зберігати. Прип’ять – це руїни". Фото Євгена Мадатова

"На жаль, зараз музеєфікація цього місця потребує багато зусиль, елементарно починаючи з вирубки дерев. Але вирубки свідомої. Я кіношник і коли, після 1997-го, у 2012 повернувся в Зону, то зрозумів, що її не можна знімати, зазначає Мирослав Слабошпицький.

Після 90-х там особливо немає чого зберігати. Прип’ять – це руїни. У 1997 ти заходив – і це було круто, це було Місто. Я не знаю, чи можна підсісти на Зону 2015-2016 року. А Зона 90-х? На неї просто не можна було не підсісти. Тоді були ліквідатори, афганці Чорнобилю, пісні під гітару, фольклор, п’янюче відчуття свободи, відсутності Радянської влади, алкоголь, хаотичні статеві зв’язки і решта, решта, решта. Це було найкраще місце на Землі".

Останнім часом не тільки екологи Зони радують великою кількістю фотофіксацій. Кількість ‘’чорнобильського’’ фотоматеріалу за минулі десять років збільшилася в сотні разів.

Від часів аварії і до сьогодення в Зоні працювало багато цікавих фотографів. Особливий інтерес представляють роботи часів ліквідації Ігоря Костіна та поставарійні фото Ґерда Людвіґа, знімки яких багато хто з чорнобильських інсайдерів вважає класичними.

Заборона відвідин Зони – сформувала культуру нелегального чорнобильського туризму (так званого "сталкерства"). Фото Євгена Мадатова

Але з’являються і фотографи, які знімають Зону в нетипових амплуа. Закономірно, що заборони формують людську культуру, і точно так само, як сухий закон сформував культуру "спікізі" пабів часів Великої Депресії у США, заборона відвідин Зони – сформувала культуру нелеґального чорнобильського туризму (так званого "сталкерства") і серед цих людей з’явився ще один, вартий уваги, фотограф – Євген Мадатов, роботи якого Washington Post назвала найкращими на виставці "Artomatic" у 2015 році.

Його фото зроблені виключно під час нелегальних відвідин Зони. Здавалося б, яка різниця, легально чи нелегально?

Та неможливість офіційно фотографувати нічні пейзажі (тоді в Зоні діє комендантська година) і загальний поспіх "автобусних" візитерів не дають їм ухопити плини сонячного сонцестопу та медитативи закинутого.

У Зоні діє комендантська година. Фото Євгена Мадатова

У таких, як він – для цього часу куди більше, оскільки він нікуди не поспішає, знаходячись за колючим дротом потай.

Автор цих рядків на собі відчув, що саме нелегальні туристи роблять мертві міста живими. Саме вони вдихають життя в порожні оболонки крихких хат і облуплених бетонок. Розкладають на підлогах багаття темними ночами, розпивають спиртне, грають на гітарах, палять дешеві цигарки, розказують веселі історії, сміються, а потім – голосно хропуть у темряву…

Вони роблять Прип’ять живою – гідною бодай чогось, за що варто жити і заради чого варто пройти сорок кілометрів холодної ночі, ховаючись у темряві серед людей і машин.

За 30 років Зона перетворилася на декорацію для кіношників. Фото Євгена Мадатова

За тридцять років Зона перетворилася не тільки на декорацію для кіношників, але і на заповідник з насиченою, різноманітною фауною. Екологи реєструють, на фотопастки не тільки випадкових нелеґальних туристів, але і ведмедів, зубрів та рисей.

Автор цих рядків, під час ночівлі у одному кинутому хуторі біля кордону з Республікою Білорусь, якось навіть стикнувся з риссю, від якої довелося всю ніч барикадуватися в хаті.

Фауна зони – різноманітна, і коні Пржевальського – не єдині її представники.

У Зоні унікальна чорнобильська екосистема. Фото Євгена Мадатова

Про унікальну чорнобильську екосистему розповів один з найдосвідченіших радіоекологів та знавців тваринного світу, Денис Вишневський:

"Створення зони відчуження є унікальною екологічною подією. З часів епідемії чуми (13 ст.) європейські ландшафти не зазнавали такого масштабного обезлюднення. Тому це місце є лабораторією під відкритим небом, де розгортаються процеси відновлення природного середовища. Парадоксальним чином аварія на об’єкті, якій є символом індустріальної могутності, в перспективі, призвела до ситуацій, яка сприяє збереженню природних комплексів Полісся".

Він уточнює, що Чорнобильська зона сьогодні – це мозаїка лісів, перелогів, боліт, річок і заплав. Людська присутність в цьому різноманітті ледь простежується.

Чорнобильська зона сьогодні – це мозаїка лісів, перелогів, боліт, річок і заплав. Фото Євгена Мадатова

"З висоти пташиного польоту можна побачити лише декілька осередків людської діяльності – м. Чорнобиль та ЧАЄС, декілька селищ, поєднаних нитками-шляхами доріг. Все це займає не більше 10% відсотків території зони, на інших 90% хазяюють дикі рослини та тварини", зазначає Денис.

З позицій радіаційної безпеки зона відчуження все ще лишається джерелом радіоактивного забруднення – в могильниках часів ліквідації, сховищах радіоактивних відходів, ландшафтах та природних комплексах зосереджена велика кількість радіоактивних речовин.

Вишневський запевняє, що "головний продукт, який виробляє зона, – це безпека".

"Заради цього працюють співробітники ЧАЕС та підприємств по поводженню з РАВ; служби радіаційного контролю та моніторингу навколишнього середовища; працівники лісового та водного господарства; особовий склад підрозділів МВС, НГУ та ДСНС тощо. Всього біля 6000 чоловік персоналу", - уточнює радіоеколог.

Останнім часом міфи про Зону розсіюються швидше за ранковий туман. Фото Євгена Мадатова

Незважаючи на те, що Чорнобильська трагедія торкнулася майже кожного українця і була дійсно страшним лихом – чорнобильська спільнота пробує дивитися вперед із надією.

Серед легальних чорнобильських гідів побутує вираз, що вони займаються "ліквідацією наслідків інформаційної катастрофи". Доречно, зважаючи на кількість міфів, які побутували навколо цієї землі останні десятиліття.

Останнім часом ці міфи розсіюються швидше за ранковий туман над поліськими річками на світанку. А побачити мертве місто прагне все більше і більше людей.

Побачити мертве місто прагне все більше і більше людей. Фото Євгена Мадатова

Гід Дмитро Науменко перспективи легального туризму в зону та розвитку рекреаційної інфраструктури оцінює скептично.

"Чорнобильська зона – замкнений периметр, держава зі своїми законами і порядками, підвалинами життя, яке ніяк не хоче піддаватися впливу ззовні. От уже воістину радянський анклав. Тільки він не в характерних пляшках з-під кефіру і пропагандистських плакатах, розкиданих по зоні, він у головах людей, які там працюють, в їх світосприйнятті. Дуже багато "гвинтиків" чорнобильської машини дивляться на світ і саму зону обмежено, примітивно, злодійкувато, по-хамськи, очима жебраків і озлоблених людей.

У такій нестабільній ситуації говорити про перспективи розвитку туризму в зоні дуже складно. Йде якась боротьба за збереження об'єктів інфраструктури цього унікального місця. Але для цього потрібно створити в першу чергу безпечну і комфортну цивілізовану інфраструктуру для тимчасових відвідувачів. Два готелі, розташовані в місті Чорнобиль вже просто не справляються з кількістю візитерів", зазначає гід.

Часто кажуть, що зона – живий організм.

Тут потроху будують одну з найбільших аркоподібних споруд у світі – новий безпечний конфаймент (вищий за Статую Свободи).

Металісти розпилюють черговий іржавий вагон. Фото Євгена Мадатова

Металісти розпилюють черговий іржавий вагон, самопоселенки дають тисячне інтерв’ю, екологи розставляють фотопастки, нелеґали знову попадаються міліції, кіношники полюють за автентикою і у всьому цьому коловороті помітна наскрізна тенденція – зона відчуження перестає бути "мертвою землею". Вона народжується знов.

Кому ми можемо цим завдячувати?

Ліквідаторам. Цим сотням тисяч відважних людей, які попередили лихо. Саме завдяки їм ви зараз можете пройтися кинутою Прип’яттю, а не кинутим Києвом.

Я часто згадую слова свого батька – теж ліквідатора: "Цю землю ми рятували не просто так". Дійсно.

Часом здається, що ліквідаторів лишилося мало, але вони серед нас.

Хтось – живе життям непоказного землянина.

Хтось – показує розґавленим туристам Прип’ять, яку не втомлюється відкривати для себе по-новому.

Когось вже з нами нема.

Непередбачувані траєкторії долі підказують, що киян цілком могла спіткати доля прип’ятчан. Або і не тільки киян.

За законами медіа завтра ми маємо прокинутись і не бажати нічого чути про Чорнобиль. До наступної річниці. Не бажати чути, що день 26 квітня міг стати для Києва одним з останніх.

Але не став.

powered by lun.ua