"Громадянський піксель" – як повернутися в мирне життя?

"Громадянський піксель" – це симбіоз психології та мистецтва, який дозволив 227 учасникам проекту перебороти важкі травми, залишені війною; це 6 місяців зустрічей команди психологів, ветеранів АТО, їхніх сімей та харківського театру "Прекрасные цветы".

"Піксель" – це сленгова назва військової форми, тому "громадянський піксель" є спробою ретрансляції воєнного на мирне, фронту на дім і ворогів на рідних.

Головна мета проекту – адаптація бойового досвіду до буденного життя, який для кожного учасника складався з трьох етапів: першої підготовчої зустрічі, безпосередньої роботи, коли бійці розповідали власні історії, які потім втілювали актори театру, і зустрічі-фідбеку, де обговорювалися враження та результати.

Громадянський піксель мав два основні вектори роботи – психологічний (вивільнення емоцій) та соціальний (адаптація). Проект побудований на методі психодрами, винайденому румунським психологом Якобом Морено ще на початку XX століття. На противагу психоаналізу Фройда психодрама є груповою формою психотерапії, де пацієнт займає активну позицію і налаштований не тільки на віддачу емоції, а й на її прийняття.

Фрагмент виступу акторів театру "Прекрасные цветы" під час проекту "Громадянський піксель" у Харкові. Фото: Repriza.com.ua

Людина виводиться зі стерильного безпечного простору лікарняного кабінету в середовище, де існують інші пацієнти, друзі, родичі. Об’єднуючою ланкою, посередником для них стає певний творчий процес. Незвичайний хід "Громадянського пікселя" в тому, що учасники не були безпосередньо задіяні у творчому акті, а були лише каталізаторами та джерелом для дії інших, що дозволило спостерігати власну історію збоку.

Інші подібні українські проекти, що також мають на меті адаптацію та роботу з травмою, зазвичай не залучають сторонніх – робота йде в закритих групах людей, які безпосередньо пережили певний досвід.

"Громадянський піксель" використовує іншу тактику, дозволяючи учасникам подій подивитись на себе збоку – де історія твоя, а відбувається вже не з тобою. Досить специфічна форма терапії, адже вона вимагає не лише сміливості розказати власний досвід, а й довіри, щоб прийняти іншу людину, далеку від реальності воєнних дій.

Люди, що повертаються з АТО, зустрічаються з подвійною психологічною перепоною до соціалізації – з одного боку, неоднозначна суспільна реакція, страх чи часткове відсторонення, а з другого, власні почуття бійців, травми й впевненість у тому, що їхні історії не потрібні суспільству.

Подібні проекти можуть подолати ці бар’єри, допомагаючи людям, що опинились після кризових ситуацій в мирному середовищі, подолати страх розказати свою історію та перебороти ізоляцію, в якій військові опиняються через пережите, та ізоляцію, в яку суспільство відводить війну та тих, хто з неї повертається.

Адже через бурхливу мілітаризацію та активне включення в ситуацію війни (фізично або морально) ми прийшли до стану забуття, відводячи цим подіям і людям ніби окремий герметичний незалежний від нас простір. Але кожного дня з зони воєнних дій повертаються люди, залишаючись на самоті з усім пережитим.

[L]Психолог проекту Олена Луценко виділяє декілька важливих ефектів, що їх створює така терапія. По-перше, це відновлення соціальних зв’язків, яке базується на можливості розказати свою історію та почути переживання сім’ї та друзів. Ветерани АТО мали можливість самостійно запрошувати тих, кому хотіли розповісти свою історію і чиї історії їм важливо було почути.

По-друге, це відновлення цілісності пам’яті, адже фрагментарність є дуже типовою ознакою, коли згадуються пережиті критичні моменти. Опис однією командою певної ситуації дозволяв відновити кожному учаснику хронологію подій, заповнити лакуни, зрозуміти своє місце в історії. Ще один важливий ефект – емоційна реакція, тобто зняття емоційного напруження за рахунок програвання і переживання травматичної ситуації, в чому допомагали актори театру

"Прекрасные цветы" – незалежний харківський театр, що працює в унікальній самовинайденій манері фанк-футуризму. Всі вистави театру побудовані на рухах і міміці, де повністю відсутня словесна частина. Свою манеру гри актори перенесли й у проект, що дозволило уникнути прямолінійного повтору почутих історій та ситуацій, коли складні та важкі емоційні моменти стають заручниками слів.

Апропріація мистецтва як терапевтичного засобу, що відбулася в проекті, може показати сучасному мистецтву ще один із можливих векторів актуального розвитку.

Але такий проект – лише один із небагатьох варіантів того, як мистецтво може працювати з різними спільнотами й сприяти їхній соціалізації та розумінню.

Організаторами проекту є громадська організація "Линия согласия".

Вікторія Бавикіна, журналістка, арт-менеджер