Дерево балачок: Що спільного мають українці та африканці

2444
20 жовтня 2016

Головний герой новели Жана Жіоно "Людина, що саджала дерева", пастух Ельзеар Буф’є, щодня кидає в землю сотню жолудів. Дія відбувається на початку ХХ століття в одній із місцевостей Франції, де бракує дерев і цивілізації. Рік за роком простори, які донедавні були заповнені хіба що дикою лавандою, заростають спершу дубовими, а потім березовими і буковими лісами.

Завдяки одній цій людині, її простоті та наполегливості місцевість за якийсь час помітно змінюється. А разом з нею її мешканці, які жвавішають і молодшають, їхні оселі, навколо яких замість кропиви з’являються троянди і капуста, землі, в якій прокидаються джерела і струмки. Навіть вітер, який на початку новели гарчить, як звір, в кінці розповіді згадується як бриз, сповнений пахощів.

А починається все із з того, як важливо пастухові відібрати цю сотню жолудів – в один бік відкласти придатні для вирощування, в інший – погані. Потім ще кілька разів переглянути відібрані, аби обрати найкращі. Із 100 тисяч дерев, посаджених у перші роки, сходить п’ята частина, а виростає – ще менше. Ельзеар вважає, що земля помирає без дерев.

Свою притчу "Людина, що саджала дерева" Жан Жіоно написав французькою, але впервше вона вийшла друком англійською 1953 року

Майже у той самий час, на початку минулого століття, у селі Калита на Київщині мій прадід Панас Матвієнко, заможний селянин, вирощує і доглядає яблуневий сад. Про це мені розповідає його син, мій дід, як і про те, що Панаса потім розкуркулюють, а сад спершу роблять колгоспним, а потім вирубують. Його знищення навряд чи є помітним у масштабах регіону або країни, де поки що дерев ніби й вистачає. Але в масштабах одного роду – це велика втрата. ЇЇ важко зрозуміти, та легко впізнати, коли щороку мама купує нові й нові саджанці яблунь. Не тому що нам не вистачає яблук, - а щоб виріс сад.

Перекладаючи вірші мало знаного в Україні, але досить відомого у франкомовному світі поета і філософа із Сенегалу Леопольда Седара Сенґора, я натрапляю на незнайоме слово "каїсе-дра" ("le kaїce-drat"). Виявляється, що у багатьох місцевостях Західної Африки ним позначають дерево, найбільше у поселенні, під яким громада збирається "розмовляти".

Дерево Балачок (L’Arbre à Palabres, The Talk Tree) стає символом мистецького проекту в Україні, де так багато дерев, що нікому і ніколи не спадало на думку під ними збиратися і розмовляти. Останнє є особливо важливим у час, коли кожен із нас може стати свідком ток-шоу, і лише одиниці – його учасниками.

Утім, півторарічний шлях реалізації цього проекту – суцільний діалог і обмін ідеями. "Розмову" відображено у самій його назві – "Я на тебе чекатиму під каїсе-дра". Це цитата з вірша Седара Сенґора "Лист до поета", присвяченого його другові й колезі по літературі і філософії Єме Сезеру. Протягом цього шляху десять українських поетів перекладають сучасних поетів із різних країн Африки (ПАР, Нігерія, Сенегал, Марокко, Зімбабве) і виступають з перфомансами на літературних майданчиках.

В результаті з’являється книжка, антологія "Каїсе-дра росте, де хоче" (Видавництво "Крок", 2016), концепцією якої стає діалогічність. Завдяки ідеї упорядниці, поетки і перекладачки Олени Гусейнової, антологія відтворює розмову.

Ті ж десять українських письменників відкривають українському читачеві десять імен із малознайомої Африки, але між поезіями одних та інших покладено мости-розповіді, які є різними варіантами відповіді на запитання "що для тебе інша культура?".  Водночас відповідь узагальнено в назві – Дерево Балачок може вирости там, де схоче. І де в ньому виникне потреба.

Олена Гусейнова читає переклади Ізобель Діксон на заключній вечірці року в Національному музеї Тараса Шевченка. Фото Ірина Брязгун

Художниця Леся Синиченко візуалізує Дерево Балачок у численних його іпостасях, поки перекладаються вірші. Вона створює цілу галерею образів, працюючи з ідеєю, що кожне з наших місцевих, далеко неекзотичних дерев, "може стати тим єдиним "каїсе-дра", під яким відбуватиметься діалог".

Діалог присутній і у перфомансах, завдяки яким проект прощається із традиційним форматом колективних літературних читань. Вони яскраво озвучені двома музичними співрозмовниками – колективом барабанних ритмів, привезених із Західної Африки, AfriKAN та етнотеатром із Донецька "Дивина".

Якщо одні розповідають історії великих мандрів і переселень, то іншим є що сказати про втрату дому в межах однієї країни. "Дивина" вже давно збирає фольклор українських переселенців, а віднедавна "проспівує" й власну історію.

Три роки війни, більш ніж десятиліття розмов про культурну дипломатію, чверть століття спроб говорити зі світом без посередників – і в Україні виростає "каїсе-дра". Вчасно, а може й запізно, народжується культурний проект, літературний у своїй основі, який не лише перекладає тексти, а й дбає про їхню трансляцію.

Несподівано, а може, й цілком закономірно, його цільовою аудиторією стають не лише філологи і представники діаспори африканських країн, а досить широке коло нової генерації українців, чутливих не до поразок, а до відкриттів, що зустрічають "інше" і "нове" з цікавістю і довірою.

Етнотеатр із Донецька "Дивина" вже давно збирає фольклор українських переселенців, а віднедавна "проспівує" й власну історію. Фото biggggidea.com

Я часто запитую себе: чому це стало можливим, чому на масних українських ґрунтах, де плекалися, а потім знищувалися цілі сади традиційної культури, легко і без перешкод виростає ця екзотика? Бо від відповідей залежить, яким буде продовження діалогу і між "своїми", і між "своїми" й "чужими".

Поки що знаходжу їх кілька. У першу чергу, проект "виграв" завдяки нетривіальності сенсів та їхнім оригінальним інтерпретаціям. Кожен, хто долучився до його створення, говорив (писав, співав, малював, фотографував і фільмував) про власне бачення спільних тем.

Запозичена з культур Західної Африки ідея Дерева Балачок, майданчика для перемовин, в яких сьогодні найгарячішою виявилася розмова про дім і переселення, є актуальною і в українському, і в європейському контекстах.

Власне, ця розмова і лунає в антології. Меседжі повернення додому, прощання з домом, втрати дому виявляються спільними і для Європи, і для Африки. Іноді тексти Кріса Манна видають в авторі південноафриканця лише завдяки присутнім у них географічним назвам. Історії про любов і ненависть до рідних стін занадто схожі на наші власні.

У нігерійця Габріеля Бамгбозе "дім" – це болісна правда:

"Як я можу називати це місце домом

Коли тут я не можу розмовляти як інші люди

Без нескінченних репетицій у куточку мого серця

Просто для того щоб вийти сухим з цього узбережжя біди?

… Скажи, як я можу називати це місце домом

Коли цієї ж ночі можу вмерти тут від

Кулі рідного брата?"

("Як я можу назвати це місце домом", переклад. з англійської Тараса Малковича).

Свіжість і колорит "каїсе-дра" на тлі тривалої закритості та інертності українського культурного середовища, є своєрідною обіцянкою змін. Можливість гри з привабливою "інакшістю" – прологом до нової реальності, коли знайомство з іншими культурами відбуватиметься у такому ж діалозі, без російської, американської чи європейської ретрансляцій.

Зіграло роль нагальне для України відкриття очевидної, але досі завуальованої істини – Африка різна. Світ зловживає поширеним кліше "африканська культура", а сучасні письменники з різних частин континенту звертаються з промовами "будь ласка, зверніть увагу, Африка – це не країна" та застерігають щодо єдиного африканського культурного наративу.

Так вчасно для України проект "Я на тебе чекатиму під каїсе-дра" долає стереотип Африки як ретроградного і монолітного у культурному плані регіону. Нігерійський поет Акеем Ласісі у прямому сенсі оспівує мегаполіс, а Ізобель Діксон, що виросла у ПАР, рефлексує над патріархальністю рідного дому з точки зору свободи і неповернення.

Художниця Леся Синиченко візуалізує Дерево Балачок

Такий шлях долання стереотипів – через літературу і мистецтво – нагадує наш власний рух від однотипних образів аграрної та вишиваної України, які, на жаль досі поширені й серед самих українців. Отже, зміна оптики "Африка – відсталий і бідний закуток" відбувається одночасно зі спробою висловити сучасну Україну, розмаїту і розбурхану випробуваннями.

Відсутність крапки і відкритість для продовження діалогу стає можливою (і важливою!) завдяки новій моделі міждисциплінарного проекту, що слугує платформою для завантаження змістів через літературу, візуальне мистецтво, музику. І вони обіцяють з’являтися, адже "каїсе-дра" виразно потрібне самим українцям. Головне, не забувати про ретельний відбір насіння, яке мусить вчасно потрапити до ґрунту.

Так відкриваються двері перед здійсненням діалогу і комунікацій. А проговорювання внутрішніх та зовнішніх досвідів виявляється рятівним і обіцяє закрити гештальти, щоб на зміну болючим втратам прийшли по-дитячому щирі відкриття.

Оксана Розумнаспеціально для УП.Культура

powered by lun.ua