Ціна твого життя

4779
11 січня 2017

Я почула тріск падаючого каміння і, не замислюючись, відбігла на кілька метрів в сторону вулиці.

За моєю спиною на хідник упав чималий шмат цегляного карнизу. Ми з смертю розминулись секунд на 10.

На гуркіт вийшов охоронець, подивися на цеглу на тротуарі, на карниз з тріщиною, з якого у будь-який момент могло ще щось обвалитись, і зайшов у свою "каморку".

Швейцар фітнес-центру Софійський, увагу якого привернув незвичний звук, також подивився і зайшов всередину, щоб далі робити надзвичайно важливу роботу — відкривати двері перед відвідувачами.

Це все сталось 2 січня 2017 року, приблизно о 14.15, на Рильському провулку у центрі Києва, поруч з Софійською площею, де саме проходять новорічні народні гуляння.

Шмат карнизу впав з будинку №5/5 — нового, пафосного будинку, в якому знаходяться дорогі квартири та статусний фітнес-центр.

Я залишилась стояти і дивитись, як пішоходи з Софійської площі, з дітьми, друзями та сім’ями, ходять по розбитій цеглі під підмоклим карнизом. Всі люди, які були поруч в момент інциденту, пройшли повз, не звернувши на нього жодної уваги.

Типова українська байдужість, приправлена зневірою й онімінням, нашіптувала мені: "Лишилась жива, то й добре. Іди собі далі, то не твої проблеми".

Елементарна громадянська свідомість — та й просто здоровий глузд — казали, що так не можна, й інших людей треба хоч якось попередити.

Я взяла парковочну фішку і поставила її посеред впалої цегли, щоб пішоходи звертали увагу. З "каморки" вийшов охоронець, посміхнувся, сказав "Ви шо, думаєте, то поможе", неквапом зайшов під небезпечний карниз і забрав її.

На моє заперечення, що треба звернути увагу людям, сказав "я все рівно її заберу, як машина їхатиме" (там якраз проїзд в арку) і пішов назад в "каморку".

Я за ним — виясняти, кому належить будинок, хто його обслуговує і куди телефонувати, на всі питання отримала сором’язливу посмішку і знизування плечима, а також намагання переконати мене, що цегла впала з будинку №3, а не їхнього.

"Янічогонезнайкою" виявився і швейцар фітнес-центру. І тільки адміністратор продемонстрував мінімальні розумові здібності, необхідні для того, щоб зрозуміти небезпеку ситуації, зателефонувати комусь і загородити небезпечне місце маркувальною стрічкою (наявність якої я не полінувалась перевірити через півгодини, знаючи українські реалії).

За весь час моїх пошуків і переговорів (10 хв) місцем події пройшло близько 50 новорічних гуляльників, ризикуючи своїм життям. Ніхто з них не зупинився, побачивши свіжу впалу цеглу без огорожі-попередження, і не пішов, вслід за мною, шукати відповідальних.

Мораль №1. Навіть якщо ви проходите повз новий будинок у самісінькому центрі, нафарширований дорогими магазинами і спа-салонами, парковка якого ломиться від автомобілів за сотні тисяч доларів, вам на голову може впасти цегла.

І на ваш супер-джип також.

Мораль №2. У фітнес-центру Софійський та мешканців будинку (який можна сприймати як образ-прототип будь-якого пафосного закладу) є гроші на швейцара, але немає "завхоза", який слідкував би за технічним станом будівлі.

Мораль №3. У нормальній країні наслідком цієї історії було б звільнення мінімум трьох людей — охоронця, швейцара і "завхоза", проведення семінару з побутової безпеки для всіх співробітників і мешканців будинку, і значний штраф власникам будинку від муніципалітету.

Мораль № 4. Ми не живемо в нормальній країні.

І набагато більше, аніж холодне дихання смерті в потилицю, у цій історії мене лякає пропорція адекватних/неадекватних людей в українському суспільстві.

Лякає поведінка охоронця і швейцара (які мали бігом бігти шукати адміністратора, і, поки той не вирішить ситуацію, стояти на хіднику та попереджати людей).

Лякає святковий натовп, який зупинявся на хвильку, побачивши биту цеглу під ногами, дивився вгору, і йшов собі далі.

Лякає та частина моєї власної свідомості, яка нашіптувала "не влазь, то тебе не стосується".

І лякає продовження цієї логіки – "та то нічого не дасть".

Звідки взялося це масове оніміння?

Це замкнуте коло, в якому відсутність елементарних інстинктів самозбереження та турботи про інших приводять у дійсність бурульок і цегли, які падають на голови, аварійних дерев, маршруток "на соплях", перекопаних тротуарів і ожеледиці.

Де шанси травмуватись, вийшовши з дому за хлібом чи сівши в громадський транспорт, зростають в кілька сотень раз, а пропорція людей, готових хоч якось реагувати на такі ситуації, приблизно 1 до 50. Адже всюдисущий бардак переконує, що нічого не зміниш і краще пройти повз — все рівно через 50 метрів буде такий же аварійний карниз, яма, чи бухий водій.

Як напрацювався цей ланцюжок реакцій: "так, я знаю що це небезпечно, але я не можу нічого змінити, тому нічого не робитиму, й інших переконуватиму, щоб не висовувались"?

Зараз модно говорити про декомунізацію та збивати радянські мозаїки з будівель. Однак, набагато важливішою є декомунізація соціальних та особистих звичок, які побачити складніше, аніж барельєф чи пам’ятник.

У Радянському Союзі звичайна людина не могла впливати ні на що за межами власної квартири — ні на органи влади, ні на комунальні служби.

Обмежене відчуття власності — а, отже, і відповідальності — розповсюджувалось виключно на свої квадратні метри. Під’їзд уже був частиною публічного простору, його контролювала держава через створені нею ЖЕКи. Вона ж регулювала і контролювала їх діяльність.

У 90-ті та 2000ні усе публічне стало "нічийним", а ЖЕКи перетворились на паразитів, яким платять невідомо за що, і діяльність яких регулюється твердим переконанням мешканців "та то нічого не дасть".

Помислити під’їзд, двір, вулицю (чи школу, орган самоврядування) чимось своїм, про що треба дбати і контролювати діяльність — немислиме завдання для українців.

Суспільство поділене на "нас, які ні на що не можуть вплинути" і "їх, які мають зробити але не роблять". При чому громадяни постійно мігрують між цими категоріями.

Міліціонер, який нарікає на неприбраний двір ("ми") стає "вони", коли недбало розслідує пограбування начальника ЖЕКу.

В обидвох цих категоріях громадяни свято вірять, що вони ніяким чином не впливають на світ довкола. І, відповідно, ні за що не відповідають. Хоча в Радянському Союзі ми вже 26 років як не живемо! Охоронцю і швейцару, про яких я розповідала, – близько 30ти.

Дружина комунального чиновника пише у фейсбук під час ожеледиці: "Скільки зла сьогодні в людях. То ж природа! Я от просто користаюсь не власною машиною, а таксі в таку погоду". Потім ламає руку і нарікає, що дуже довго довелось чекати в травмпункті.

Охоронець і швейцар з моєї історії, судячи по їх віку, спали, як і я, на нудних та непрактичних уроках ОБЖД. Викладач читав своє ОБЖД по листочку, по можливості брав хабарі за залік, керівництво освітнього закладу, студентів та їх батьків все влаштовувало.

Щось подібне відбувалось з будівельниками, які побудували цей будинок, чиновниками, які дали дозвіл, власниками, які прийняли роботу, та тими людьми, які сьогодні мали б інспектувати його стан.

І, звісно ж, нікому не прийшло в голову розгорнути довгий причинно-наслідковий зв’язок між неадекватною освітою щодо побутової безпеки та матеріальністю бурульок і цегли, які падають на голови. Між маленькими щоденними рішеннями маленьких "ми", які нерадиво виконують свої обов’язки, не роблять зауважень, не намагаються вплинути на вчителів-комунальників-чиновників, не цікавляться і не контролюють.

Між байдужістю новорічного натовпу, який за чаркою звично понарікає на "владу" та Порошенка, і реальністю аварійних дерев, маршруток "на соплях", перекопаних тротуарів і ожеледиці, у якій ми сьогодні живемо.

Чуда не буде, допоки ми не зрозуміємо, що за корупцію і бардак відповідають не якісь міфічні "вони". Що цей дикий побутовий кошмар, у якому ми живемо, є наслідком щоденних маленьких байдужостей, "янічогонезнайства" і "янінащоневпливайства". 

powered by lun.ua