«Славкерампродукт»: як провінційний музей став сучасною дослідницькою лабораторією

2336
26 січня 2017

Навесні 2014-го місто Слов’янськ Донецької області здобуло погану славу як нетривала столиця сепаратистів та вотчина одіозної Неллі Штепи.

Однак ті, хто регулярно їздить на Схід, знають Слов’янськ як столицю кераміки, часто сумнівної якості – без торговців характерними коричневими чайними та горілчаними сервізами не обходиться жоден поїзд, який іде через місто.

Керамічне виробництво стало case study у дослідженні соціальної історії Слов’янська, яке провели київські художники Анна Сорокова і Тарас Ковач. "Сировину" для дослідження вони знайшли у фондах місцевого краєзнавчого музею.

Результат їхньої роботи, проект "Славкерампродукт: робота з матеріалом" закриває одразу кілька прогалин у "слов’янськознавстві" й дослідженні культури малих міст загалом: естетичну, соціологічну й музеєлогічну.

На задньому плані: стенд, що експлікує процес керамічного виробництва, від глини до готового виробу. На передньому плані: зразки продукції слов'янських підприємств різних років(кахлі – Фабрика Дзевульського і Лянге, фарфор – завод Кузнєцова, технічна кераміка – Ізоляторний завод). Усі фото: Анна Сорокова

Виставка відкрилася у великому залі Краєзнавчого музею Слов’янська наприкінці грудня й триватиме до 28 лютого. Її основу склали зразки кераміки місцевого виробництва, починаючи з кінця ХІХ століття і до наших днів: посуд, кахлі, керамічні фігурки, технічна кераміка. Окремо розміщені роботи керамістки-новаторки Наталі Максимченко, що народилася в місті й працювала в Москві.   

Невелика, лаконічна експозиція Сорокової і Ковача працює з простими-складними явищами: суспільство, історія і праця; пам'ять і забуття; художня освіта й художня цінність. Ще один ключовий для художників топос – музей як точка сходження усіх цих проблемних ліній.

Це місце, що мало стати транслятором історії і пам’яті, гарантом художньої якості й спадкоємності художньої освіти (ці питання опосередковано піднімає частина експозиції зі сміливими і яскравими роботами Максименко), але перетворилося на місце забуття і формалізму.

Водночас саме воно лишається єдиним інституціоналізованим форпостом культури в депресивному східному регіоні.

Експериментальна кераміка роботи Наталі Максимченко. Художниця народилася в Слов'янську в 1914 році, навчалася в Харкові й працювала в Москві. У краєзнавчому музеї Слов'янсьак зберігається найбільша колекція її декоративної кераміки 1960-х років.

Утім, у випадку Слов’янська депресивність не є єдиною і визначальною характеристикою. Серед його ідентичностей – "одне з найстарших поселень регіону" (фортеця на території сучасного міста була заснована ще в 1645 році), "великий залізничний вузол" (що й обумовило привабливість Слов’янська для "ДНР"-івців), "відомий бальнеологічний курорт" і, звісно, "центр керамічного виробництва".

Попри наявність унікальної сировини, ситуація з останньою із цих ідентичностей неоднозначна. Якщо не рахувати двох невеликих спільних підприємств, сьогодні вся слов’янська кераміка виготовляється кустарним способом на сотнях маленьких, напівлегальних приватних виробництв у місцевих підвалах.

У боротьбі за виживання місцеві мешканці освоїли продукування "ширпотребу" в 1990-ті. На початку 2000-х, після закриття двох ключових керамічних підприємств, "Славкераму" і "Слов’янського арматурно-ізоляторного заводу", ця практика лише набула поширення.

До слова, обидва згадані вище заводи походили ще від дореволюційних виробництв. Ізоляторний завод заснували на базі німецької фабрики Есcена (у 1892–1915 – Фабрика Кузнєцова), а "Славкерам" – на основі фабрики поляків Дзевульського і Лянге (згодом – Завод метлахських кахлів імені Крупської, пізніше – Комбінат з виробництва хімічного обладнання з кераміки).

Сучасна кераміка, виготовлена у Слов'янську. Зокрема, штоф "Шуруповерт" і декоративна фігурка "Трансформер"

У радянські часи обидва гриміли на весь СРСР. Продукцію першого (ізолятори та лінійну арматуру для ліній електропередач) експортували в 30 країн світу. А метлахську плитку (різновид майоліки, дрібних кахлів), виготовлену на другому, використовували для оздоблення мавзолею Леніна та Казанського вокзалу в Москві.

Ознакою нашого часу, на тлі колишньої слави, стала деградація галузі. Так, сучасні малі підприємці часто використовують для своєї продукції сировину технічного призначення.

Найбільш типовий посуд коричневого кольору, той самий, який пропонують придбати усім подорожнім у поїздах, виготовляють з поливи для покриття арматурних ізоляторів, як і в 1990-ті. Відтоді технологія керамічного виробництва не змінилася.

Про війну, яка розділила життя регіону на "до" і "після" нагадують хіба що зміни в асортименті слов’янських мануфактур (додалися подарункові танки і, на хвилі декомунізації, зникли малі копії пам’ятника Артему в Ссвятогорську). А ще кількадесят тисяч переселенців з окупованих територій, що осіли в місті. 

Продукція ізоляторного заводу

"Славкерампродукт" є частиною ширшого дослідницького проекту "Музей відкрито на ремонт", в якому задіяні Слов’янський (Донеччина) і Лисичанський (Луганщина) краєзнавчі музеї – єдині наявні й функціональні центри культурного життя.

Причому "ремонт" у назві проекту має переносне значення. Йдеться про реновацію методів та форматів роботи музею, "ремонт" світогляду і врахування всіх надважливих функцій інституції, які в Україні часто несправедливо розуміються як вторинні. Адже музей має не лише зберігати й експонувати, але й досліджувати, займатися просвітою, комунікувати.

Тож виставка "Славкерампродукт" – це лише вершина айсберга проекту. Крім неї, тривають інші активності, головна мета яких – перетворити музеї на "справді сучасні культурні центри, що активно включені в життя свого міста і формують гуманітарну політику регіону" й, у перспективі, – на "відкриту лабораторію, де кожен охочий зможе відчути себе справжнім дослідником". 

Панорама експозиції. На задньому плані: вітраж початку 1970-х років Донецького художнього комбінату, "знайдений" художниками за музейною панеллю й уперше представлений публіці за останні 20 років.

Так, активісти й художники ініціативи "Музей відкрито на ремонт" оновили матеріально-технічну базу Слов’янського й Лисичанського музеїв (наприклад, закупили сучасне обладнання для відеофіксації, яким у перспективі зможуть користуватися всі музейні інституції Донеччини), організовують лекції і освітні заходи для музейників і відвідувачів, працюють над комунікативною концепцією обох закладів і т. ін.

Тож нині "Славкерампродукт", камерна експозиція на кілька стендів у непримітному райцентрі, реалізовує одразу кілька ключових сьогодні трендів.

Це і децентралізація культури (зміщення фокусу від гучних столичних подій до культурного життя в регіонах), і повернення актуальності традиційним культурним інституціям (переосмислення ролі музеїв, бібліотек, муніципальних галерей),.

А ще – робота в "полі", де мистецтво нерозривно пов’язане із дослідженням.

Ольга Папаш, УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті