Три уроки "Щедрика"

5527
5 січня 2017

У Різдвяний час у різних країнах світу лунає український Щедрик. Не вірити після цього в силу мистецтва стирати політичні кордони – важко.

Ця пісня бере свій початок ще з дохристиянських часів – мотив вважали магічним, його наспівували для вітання нового року і відродження природи після зимової сплячки.

Поступово перейшовши у християнський обряд, щедрівка трохи змістилась у часі і стала невід'ємною частиною українського Старого Нового року.

А на початку ХХ століття, після обробки Миколи Леонтовича "Щедрик" перетворюється на класичний приклад української хорової музики. 

Світові твір презентувала Українська республіканська капела, більш відома як хор Олександра Кошиця, створена у 1919 році за ініціативи голови Директорії Української Республіки Симона Петлюри.

Місією хору було презентувати Україну як незалежну та відмінну від Росії спроможну країну з багатою культурою (про культурну дипломатію та хор в деталях пише Тіна Пересунько).

Хор зі "Щедриком" в репертуарі об'їхав увесь світ. Після нечуваного успіху в Європі двері до Америки капелі відкрив контракт з американо-єврейським імпресаріо Максом Рабіновим – останнього вразила віртуозність та самобутність колективу на концерті в Празі.

Так в 1921 році "Щедрик" уперше почула американська публіка в нью-йоркському "Карнегі Холі". 

А в 1936-му, коли американський композитор українського походження Петро Вільговський адаптував слова та мелодію, "Щедрик" став світовим хітом – вже як Carol of the Bells.

З цієї історії успіху можна винести три уроки.

По-перше, щедрівка стала частиною нашої ідентичності, котру ніякі історичні події не змогли стерти з нашої пам'яті

У соціальних науках поширеним є погляд на націю як уявлену спільноту за Андерсоном. Ми – те, що ми думаємо, знаємо про себе. 

Науковці можуть сперечатись, наскільки такий підхід до розуміння держави-нації є вичерпним. Проте Україні після стількох років радянського руйнівного впливу потрібно розвінчати ще багато міфів, залишаючись чесною з собою та світом.

Щедрик є тим незаперечним культурним архетипом українськості, статус якого важко скомпрометувати.

Варто тільки глянути, як багато публікацій-згадок з'явилось на шпальтах наших медіа до сторіччя першого хорового виконання твору.

Крок за кроком Україна переписує себе для себе. І нам є чим пишатись. 

По-друге, Щедрик є живим прикладом того, як мистецтво зароджує позитивний міжнародний дискурс

Окрім самоідентифікації, ми є частиною світової спільноти, і наша доля багато в чому залежить від того, як нас уявляють інші.

Допоки військові дії та політична напруга є трендовими темами повідомлень про Україну в світових ЗМІ – ми мусимо збалансувати наш образ "м'якою силою". 

Ми, як держава, маємо приносити іншим те, що відома професорка політики та міжнародних відносин Єльського університету Елізабет Вуд називає "задоволення від вчинку" (pleasure of agency). І коли, на перший погляд, може здатись, що мистецтво країни, котра розвивається, навряд чи цікавить світову спільноту – "Щедрик" твердо демонструє: самого лише мистецтва достатньо, аби про державу говорили в доброму світлі.

І останній, але не менш важливий, урок який нам дає щедрівка, – це те, якою культурно могутньою може стати політична воля одного лише державного діяча.

Симон Петлюра відправив колектив мандрувати світом з чіткою місією – продемонструвати красу та могутність українського народу. 

Сто років поспіль триває ця місія.

"Щедрик" далі звучить в усіх куточках світу, магічне українське мистецтво далі говорить про нас. 

Тож ми не повинні соромитись піару. І на запитання, чи може влада просувати імідж України, відповідь очевидна – не тільки може, але й мусить. І, слава Богу, нам є що запропонувати.

powered by lun.ua