Битва століття: Чому раціо має перемогти міфи?

У грудні в Києві відбувся перший Фестиваль есеїстики Шерех-2016. Його організатори провели серію диксусій, лекцій, а також започаткували відзнаку ШЕРЕХ для молодих есеїстів. УП.Культура публікує один із текстів-фіналістів конкурсу.

У поемі "Мойсей" Іван Франко прирівняв людство до античного велетня-сліпця Оріона, що мандрував до сонця, аби повернути собі зір. Велет, котрий не бачив дороги, посадив на плечі хлопчика-поводиря. Але той кепкував з наївного Оріона: вранці провадив його на схід, в обід – на південь, а ввечері вони йшли на захід.

Останній рік хлопчики на чужих плечах особливо гучні й зухвалі. Граючись надіями довірливих або засліплених людей вони віртуозно провадять їх до "сонця", потураючи й провокуючи все нові капризи. Західний світ увійшов у фазу активної соціальної трансформації, котра спирається на ірраціональні підвалини.

Ця базова теза есею є, на позір, банальною. Сьогодні тільки лінивий не говорить про "нові часи", хоча ще весною мало хто задумувався про це. Та "галопуюча трансформація" потребує більшого, аніж просто констатації. Від розуміння механіки процесу залежить і діагноз, і лікування.

Не зважаючи на те, що карколомність не сприяє осмисленню (адже трансформація ще триває) окремі особливості цього періоду вже намацуються й потребують детального аналізу, що є, відповідно, метою есею. Звідси потрійне завдання: найперше, я зроблю спрощений "скріншот" процесів, що зараз відбуваються.

Професор Ярослав Грицак радить студентам: якщо ви не бачите виходу з проблеми – розширюйте контексти. Отже, наступна частина завдання – це спроба концептуалізувати динаміку в ширшій перспективі. А вже ця перспектива виведе нас на межу проблеми і дозволить припустити, що ховається за горизонтом.

Аналіз зосередиться на Центрально-Східній Європі. Цей ворохобний регіон у достатній мірі репрезентує більшість цікавих нам світових явищ. Найоптимальнішим прикладом яких є, на мою думку, нинішня Польща. Росія чи навіть Угорщина надто випередили поляків. Словаччина, Чехія та інші тільки наздоганяють.

Відтак, Польща є оптимальним об’єктом аналізу: тенденції політико-соціальної трансформації ще не перетворилися на рутину, викликають широкий спротив, а тому не можуть не разити зір.[1]

НОВОМОВА

16 листопада світ облетіла новина: Оксфордський словник визнав термін "пост-правда" головним словом 2016-го року. Цей тренд блискуче зловив ще Пітер Померанцев у 2014 році в книзі про російську дійсність "Нічого правдивого і усе можливе".

"Пост-правда", вочевидь, центральне слово нашого сьогодення, але не єдине. У Польщі, до прикладу, в той самий тиждень суспільні дебати були під знаком трьох інших слів: "ексгумації", "інтронізації", "депортації".

Вночі з 14 на 15 листопада в Кракові була проведена ексгумація тіл президентської сім’ї Леха і Марії Качинських. Події відбуваються в рамках нового розслідування авіакатастрофи під Смоленськом 2010-го року, яке передбачає масові ексгумації жертв.

Через два дні, 17 листопада, депутатка парламенту від правлячої партії "Право і Справедливість" Беата Матеусяк-Пєлюха запропонувала депортувати з Польщі іноземців та іновірців, які не підпишуть декларацію про спільні цінності з польським народом. Цей тиждень закінчився 19 листопада, коли в Кракові, за участі найвищого керівництва держави, відбулася урочиста церемонія проголошення Ісуса Христа королем Польщі.

"Смоленська змова", "Депортація чужинців", "Інтронізація Христа" мають складений спільний знаменник. У всіх трьох випадках група вмотивованих однодумців (єдиновірців) зуміла зорганізуватися й нав’язати іншим власну оптику і порядок денний. Лідери ПіСу фактично відразу після катастрофи заявили про вбивство. Відсутність доказів не відігравала значної ролі. Вони просто увірували в сплановану змову.

Приклад про депортацію ілюструє популярний нині механізм: створюється альтернативна реальність, а потім політики намагаються дати їй раду. Спочатку в суспільстві щедро засівається страх перед "сирійцями", згодом неодноразово повторюється теза про "мільйон українців", а далі постулюються варіанти розв’язання проблем, яких об’єктивно немає.

Тобто ані з мусульманами (яких майже немає), ані з православними чи атеїстами (які фактично непомітні) в Польщі клопотів немає. Та це не стримує окремі середовища боротися з проблемами віртуальними.

В третьому випадку ряд маргінальних організацій домоглися від єпископату Польщі поступок у питанні "коронації та інтронізації Христа". Показово, ще в 2012 році польські єпископи написали листа, де категорично відмовилися від подібних ініціатив й обґрунтували чому Христу не потрібні ані коронація, ані інтронізація.

4 по тому роки ті ж єпископи, очевидно, побоюючись схизми, поступилися. Більше того, вони визнали, що помилялися (ця практика рідко трапляється з вищими ієрархами Костелу). Хоча фактичної коронації й інтронізації все ж не відбулося (ієрархи змінили термінологію), компроміс із фанатичними "інтронізаційними" групами дуже показовий.

Збільшення впливу малих радикальних груп на суспільний порядок денний – це лише очевидна частина спільного знаменника. Інша загальна риса – міфологізація й ірраціоналізація суспільного дискурсу й соціальної свідомості. Різного роду фанатичні меншості (крикливі хлопчики-поводирі) навчилися переконувати чи навіть навертати ширші групи населення до ідей, які не мають стосунку до реальності й раціональності. Адже навряд чи можна говорити про раціональність містичних переживань Розалії Целякувни, а саме її видіння – джерело інтронізаційних рухів.

Такі хвилі соціальної міфологізації притаманні не лише польському суспільству. В Україні, наприклад, є чимала група людей, що має езотеричні уявлення про державний прапор і наполягає на зміні черговості його кольорів: з синьо-жовтого стяг мусить стати жовто-синім. А інакше, мовляв, Україну чекають вічні нещастя.

Є ряд книг де доводиться, що Христос походив з України, а Галілею заснували галичани. В Росії люди малюють ікони з Йосипом Сталіним. У Словаччині організовуються "народні дружини" для патрулювання й пошуку уявних біженців. У Греції Ангелу Меркель зображають з вусами Адольфа Гітлера і разом з тим вимагають більше кредитів.

У Британії обурюються, мовляв, Брюссель регулює дозволену форму огірків, і це спонукає людей до виходу з ЄС. Таких прикладів сотні, проте, якщо раніше адепти екзотичних поглядів не сприймалися серйозно, то в багатьох країнах вони зуміли набути значного впливу. Європейськими народами швидко оволодіває популізм і ресентимент, що живляться штучно сконструйованими міфами.

ВІСЬ

У середині 20-го століття німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс розробив поняття "осьовий час" – історичний період (8 – 2 століття до н.е.), коли людство переходить з міфологічного до раціонального сприйняття дійсності.

Саме в цей період на планеті зароджуються основи більшості монотеїстичних релігій і раціональної філософії, які нам близькі й сьогодні. Тоді жили і вторили Сократ, Конфуцій, Будда, Заратустра, Лао-цзи та інші.

Сьогодні ж виглядає, що західний світ, уславлений раціональним устроєм суспільного життя, власне переживає деформований і здрібнілий різновид "осьового часу". Тільки якщо той перший – цивілізаційний, – передбачав перехід від "міфу" до "раціо", то сьогодні напрям трансформації протилежний.

На жаль, немає змоги зупинитися на феномені соціальної міфологізації. Варто хіба зазначити, що соціальні (політичні, історичні та інші) міфи спрощують сприйняття й роблять його некритичним. Вони мають цементоподібну природу: склеюють одні соціальні групи й виключають інші. Міфи часто бувають тотальними й не терплять винятків, позаяк винятки порушують логіку простоти і універсальності.

Такий "присмерк" тверезого мислення не є для Європи новим. Раз у якийсь час людству набридає рутинна розбудова інституцій, союзів, правил базованих на компромісах і винятках. Перша половина 20-го століття знає чимало народів поневолених міфами.

Сумна іронія тут у тому, що міфологічна свідомість не надається до нормальної організації життя. Вона надається й провадить до війни й ворожнечі. Спочатку внутрішньосуспільної, де борються з інакодумцями (ворогами міфу), згодом боротьба виноситься за межі кордонів. Росія, яка буквально потопає в історичних і політичних міфах, – чудовий приклад із сьогодення.

Важко сказати напевне, що може відвернути небезпечну хвилю ірраціоналізму нашого часу. Ще важче спостерігати, як люди йдуть тими ж дорогами, що не раз вже допровадили до катастрофи великої війни. Фактично увесь дотеперішній процес міжнародного співжиття було спрямовано на уникнення цієї війни. Європейський союз створювався з договору про спільне використання вугілля і сталі – харчів війни.

Тоні Джадт не даремно назвав книгу з новітньої синтетичної історії Європи: "Postwar", підкреслюючи, що все що відбулося по 1945-му році – це тільки історія віддалення від трагедії. І от тепер – тривожний реверс.

[L]Наприкінці варто було б задуматися над можливими виходами з цього вічного лабіринту повернення. На жаль, універсальних рецептів не існує. Зупинюся лише на окремому аспекті. Важлива роль сьогодні вкотре відводиться людям, які спроможні зберегти раціональну оптику. Емоції, міфи, координати "свій-чужий" є дуже зручними й спокусливими для інтелектуалів, проте це небезпечно.

На прикладі українсько-польського діалогу порозуміння можна зауважити цікаву річ. Щойно стосунки почало "трясти", ліберали, які десятиліття праці присвятили українсько-польським відносинам, різко радикалізували власні позиції й риторику.

Небезпечна логічна пастка завжди товаришує у сприйнятті "націоналізму" лібералами: "свій" націоналізм виглядає значно безпечнішим і складнішим, аніж сусідський. Подиву гідна та єдність, з якою багато польських лібералів разом із правими коментаторами почали боротися зі "злочинним культом УПА" в Україні.

Не менше дивують українські ліберальні експерти, які почали виповідатися гостріше, аніж коментатори націоналістичного табору. Інтелектуалам необхідно стояти в центрі, тримати хоч якийсь спільний майданчик переговорів, особливо в часи турбуленції.

Нещодавно Тімоті Снайдер у власному Фейсбуці опублікував 20 порад, як поводитися думаючим людям, коли Америкою керуватиме Дональд Трамп. Сьогоднішні "хлопчаки-поводирі" вдало використали компрометацію попередніх еліт, щоб рано чи пізно скомпрометуватися самим, адже вони теж є органічною частиною еліти, яку пристрасно розвінчують.

Західний світ як повітря потребує зміни правлячих класів. Здається, щоб не повторився 1939 рік, мусить повторитися 1968. В іншому випадку, втрата ліберально-демократичної Європи несе в собі великі ризики – найперше для України й навколишніх сусідів.

Успіх Європейського союзу в організації мирного й добросусідського співжиття такої великої кількості народів з такою ворожою історією на такій малій території гідний щирого подиву. Дуже шкода звертати зі шляху, коли видніє вже мета.

Франко не "заокруглює" поему "Мойсей" – залишає простір інтерпретації. Гебреї знайшли землю, на яку були приречені, натомість увійти до неї змогли не всі. Самозваних лідерів-поводирів повбивали, а Мойсей через зневіру мусить померти біля омріяної землі. Європейці приречені на спільне майбутнє. Відкритим проте залишається питання: чи так необхідно заходити на нове коло трагедій і подвигів, якщо ціль вже видніє?

***

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!

Іван Франко "Мойсей"

[1] Слід додати, що Україна поки залишається винятком центрально-європейського тренду. Причин цілий ряд: війна, втрата економічної суб’єктності, інституційна неміч, ускладнена соціальна архітектура, де поляризовані групи суспільства не дозволяють владі робити різких поворотів "направо" чи "наліво".

Юрій Опока, текст створено для Фестивалю есеїстики Шерех-2016

Есей проілюстровано картиною Ніколи Пуссена "Сліпий Оріон шукає сонце" (1658)