Дитяча жорстокість як лакмус українського суспільства

4211
13 квітня 2017

Кадри садистського побиття чернігівської школярки на очах юрби однолітків стали дзеркалом, в якому українське суспільство побачило своє справжнє нинішнє обличчя.

В країні, що перебуває у стані війни і яка кожного дня несе людські втрати, діти чинять групову розправу – і поруч не знайшлося нікого, хто захотів би цьому перешкодити.

Ані серед їхніх однолітків, які холоднокровно дивилися на кривавий напад і знімали його на свої телефони.

Ані серед дорослих, які бачили цю сцену та підготовку до неї.

Жертву схопили в центрі Чернігова і насильно повели на місце побиття.

Розрекламована чернігівська духовність не спрацювала і дорослі мешканці міста, що пишається кількістю своїх храмів, спокійно дивилися на те, як неповнолітню дівчину вели на страту – адже це побиття цілком могло скінчитися її смертю.

Минув тиждень після того, як ця історія стала відомою всій країні. Але за цей час жоден із підлітків чи їхніх батьків не понесли відповідальності за цей злочин.

Натомість, вони стали героями телевізійних ток-шоу, де лицемірно попросили пробачення у дівчини, чиї кістки та життя вони трощили.

Відомо лише, що правоохоронні органи їх опитали.

А уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба взяв розслідування цього питання під свій контроль.

Та контроль уповноваженого навряд чи є чимсь обнадійливим.

Нагадаю лише, як у березні охоронці столичного "Мегамаркету" побили у підсобному приміщенні 15-річного хлопця через те, що він скуштував два горішки у торговому залі. Очевидці цієї сцени викликали поліцію, яка пішла з магазину без претензій до охоронців.

Представник президента і тоді взяв питання під контроль. Після того в цій історії настала абсолютна тиша.

Щоправда, винуватця чернігівської трагедії пан уповноважений знайшов доволі оперативно. Ось цитата із фрази, якою він закінчив інтерв’ю для "Громадського радіо":

"У дівчини, яка била, було троє татів. Тобто у її матері було троє чоловіків. І ніхто справжнім батьком для неї не був.

Ми в цьому контексті говоримо про тисячу речей. Але ніхто не цікавиться, де той чоловік, від якого ця дівчина була народжена.

Чому він не взяв на себе відповідальність за її виховання? Головний винуватець цього – саме цей чоловік, який не взяв на себе обов’язок виховувати цю дитину. Хлопцям і дівчатам потрібні тати, які беруть за них відповідальність".

Доволі красномовне свідчення професійності державного службовця. До державної позиції, втім, такі слова жодного відношення не мають – це слова того, хто хоче виглядати зразковим сім’янином.

Такими роздумами уповноважений з прав дитини, по-перше, надає індульгенцію усім дітям з неповних сімей ставати на шлях злочинців. Я, виховуючи двох дітей без чоловіка, категорично із цим не погоджуюсь.

А по-друге, такі твердження ігнорують ту роль, що має відігравати у вихованні та безпеці дітей держава, в якій вони живуть.

Сьогодні держава не бачить власного майбутнього у дітях, вони для нього є тягарем, результатом минулих помилок дорослих людей.

Сьогодні держава не бачить власного майбутнього у дітях, вони для нього є тягарем, результатом минулих помилок дорослих людей

Мати, яка виростила ту чернігівську дівчинку, що напала на постраждалу, ставала дорослою людиною за часів української незалежності – що де-факто означає незалежність від допомоги держави у вихованні дітей.

Наші державні керманичі звикли бити на сполох лише тоді, коли стається страшний кривавий інцидент.

Але чомусь можновладці мовчать, коли міжнародні організації оприлюднюють страшну статистику про стан України, яка із роками прогресує у негативний бік.

Коли ми виходимо на перше місце у світі за рівнем дитячого алкоголізму.

Коли б’ємо рекорди за рівнем тютюнопаління.

Коли стаємо жертвами епідемії ВІЛ/СНІД.

Коли дізнаємося, що 80% українських дітей мають відхилення у фізичному розвитку.

Мовчать уповноважені службовці тоді, коли нардепи з владних фракцій парламенту намагаються законодавчо знизити вартість пива.

Коли ті самі нардепи за вказівкою керівництва саботують ухвалення закону, що дозволив би фінансувати освітню, культурну та спортивну інфраструктуру для дітей за європейськими зразками.

Чи знає уповноважений президента з прав дитини, на яку суму підлітки виносять сімейних речей до ломбардів, аби отримати гроші на гру в залах ігрових автоматів?

Минулого року українці отримали у ломбардах 16 млрд гривень.

То скільки з них отримали діти, що приносили нехитрий скарб з батьківських квартир – обручки, ікони, навіть робочі інструменти?

Скільки грошей діти залишили в іноземних онлайн-казино, які від українців отримують до мільярда доларів на рік?

За часи незалежності в Україні були створені численні комітети та міністерства "з питань сім’ї та молоді", на утримання яких пішли мільярди гривень. Але результат їхньої роботи видається вельми умовним.

То чи не краще було б направити ці гроші на більш конкретні цілі?

Підліткова жорстокість та булінг не є унікальним українським явищем.

Цькування та фізичні напади стаються будь-де – від бідних пострадянських країн до найрозвиненіших держав Європи та Америки.

Навіть у Японії, де побутова злочинність є надзвичайною рідкістю, жорстокі знущання між підлітками стали поштовхом для створення урядової програми попередження булінгу.

Себто, діти у всіх країнах народжуються однаковими. Значення має лише те, в яке суспільство вони потрапляють. Таке суспільство, в якому вони залишені на власний розсуд і дають вихід своїй агресії у бійках з однолітками, алкоголізмі та наркоманії, чи таке, яке докладає зусиль до їхнього розвитку як повноцінних, цивілізованих людей. 

Нещодавно проект Mosaic Science опублікував дослідження того, як у 90-ті роки Ісландія долала епідемію підліткової залежності від спиртних напоїв, цигарок та наркотиків.

Наприклад, частка 15-16-річних ісландців, які вживали алкоголь протягом останнього місяця, у 1998-му році становила 42%.

23% щоденно курили тютюн, а 17% мали досвід вживання марихуани.

Пересуватися ввечері зазвичай спокійним Рейк’явіком, як згадують очевидці, стало небезпечною справою через активність сп’янілих підлітків.

Аби допомогти своїм дітям позбавитися залежності від алкогольно-наркотичного дурману – і забезпечити своє власне майбутнє – ісландці розробили соціальну програму.

Її основою стало створення великої кількості освітніх закладів та клубів у галузях мистецтва, спорту танців, навчаючись в яких підлітки відчували себе частиною більшої спільноти.

Тобто, ці заклади стали здоровою альтернативою п’яних компаній – теж таких собі мікросоціумів, але з кардинально іншими перспективами для учасників.

Ісландські школярки у гімнастичному залі. Фото Dave Imms з матеріалу Mosaic Science

Результат ісландського проекту станом на 2016 рік був такий: алкоголь вживають лише 5% підлітків (замість 42%!), досвід знайомства із марихуаною мають 7%, а щоденно палять тютюн тільки 3%.

Рівень злочинності в Ісландії сьогодні є одним з найнижчих у світі.

А минулого року ісландська футбольна збірна сенсаційно дебютувала на Євро. Середній вік північних футболістів – 25-26 років. Тобто, вони зростали саме за часів, коли запрацювала державна соціальна програма з розвитку дітей та підлітків. І яка за 20 років привела Ісландію до видатних результатів.

До яких результатів сьогодні прямує Україна?

Виразну у своїй жахливості відповідь на це питання дав інцидент у Чернігові. Але не тільки він.

За даними Міністерства культури, в українських селах сьогодні працюють 33 тисячі закладів культури. Та 15 тисяч з них знаходяться у край важкому стані.

Лише за минулий рік в країні закрилися 1200 бібліотек. Якщо екстраполювати цю цифру, бодай, на три останні роки – то закрилися під 4000 книжкових закладів?

Ми також бачимо, із якою швидкістю з українських вулиць зникають книжкові крамниці, на місці яких з’являються "наливайки".

А чи давно запитували Міністерство молоді та спорту про те, скільки в Україні – після усіх реформ та зменшених бюджетів – залишилося спортивних навчальних закладів? В якому вони стані? Скільки дітей відвідують їх сьогодні?

Це і стане статистичною відповіддю на те, чим відрізняється Україна від Ісландії.

На наших очах гуманітарна сфера прямує до колапсу – звичайно, не тільки в селах, а й у містах, на національному рівні.

Ми бачимо це неозброєним оком: коли дивимось на стан наших музеїв, на закриті та розкрадені спортивні школи та басейни, на колишні мистецькі школи, перероблені у сауни та зали ігрових автоматів.

Результатом цього колапсу може бути лише та криза, що її свого часу попередила Ісландія – коли діти, які за 10-15 років мали б вести свою країну вперед, стануть лише провідниками насильства та залежності. І винні в цьому будуть не лише батьки юних кримінальних авторитетів, а й байдужість кожного з нас.

Аби вивчити масштаб кризи майбутнього України та зрозуміти, як ми можемо їй протистояти, минулого місяця я із своїми колегами та однодумцями створила громадянську платформу #SOSмайбутнє. Це перший важливий крок для культурного відродження країни. Мета платформи ― негайно змінити стан гуманітарної сфери нашої країни.

Саме негайно, бо часу вже й справді нема.

Ми повинні були займатися гуманітарним розвитком одразу після набуття незалежності, а не доводити країну до того, що її частини знаходяться під контролем сепаратистів та іноземних окупантів, а в інших частинах діти безкарно калічать один одного, аби потім потрапити на телебачення.  

На першому етапі #SOSмайбутнє ми збираємо матеріали про аварійний стан соціо-культурних закладів та історичних пам’яток України.

Робимо це просто фотографуючись на фоні тих місць, які потребують дієвого втручання задля захисту.

Учасник #SOSмайбутнє Максим Шкарупа на фоні колишнього павільйону парку у Сєвєродонецьку: "Цей павільйон, як і всі інші споруди парку, був зруйнований задовго до війни. Не танками і мінами, а безгосподарністю і злодійством місцевих чиновників"

На другому етапі, власне, і приступимо до цього захисту – оскільки держава, здається, остаточно відсторонилася від гуманітарного розвитку своїх громадян.

Зазначу, що останнім поштовхом для створення нашої платформи стало бажання чергових чиновників від культури деконструювати систему начальної мистецької освіти, що викликало бурю протестів серед учнів, педагогічних колективів та батьків. Бо за українською традицією "реформу" від руїни відділяє лише один крок.

Цікаво, що окрім сотень фотографій з усіх куточків України ми отримали й купу критичних зауважень щодо #SOSмайбутнє.

Умовно їх можна розподілити на три частини.

Перша – невідомо до кого апелює наша платформа, коли наші співвітчизники самі докладаються до руйнування культурних закладів.

Друга – незрозуміло, чим наш громадянський аудит відрізняється від державних реєстрів історичних пам’яток, що знаходяться під загрозою знищення.

Третя – "І що?" Себто, яка користь з того, що ми робимо ці фотографії, крім можливості потішити своє его селфі із соціальним змістом?

Крім сотень фотографій з усіх куточків України ми отримали й купу критичних зауважень щодо #SOSмайбутнє

У світлі чернігівського інциденту я знову зазначу: якщо люди ростуть в атмосфері знищення навколишнього середовища, зневаги до гуманітарної сфери, то й чекати від них можна лише руйнування музеїв, шкіл та чужих життів.

Що ж до державних реєстрів, задам зустрічне питання – а яка з них користь, якщо ці реєстри тихенько десь собі лежать і не впливають на те, що робиться із нашою країною?

Я бачу лише один прагматичний сенс в їхньому існуванні: коли корумпований чиновник за певну винагороду видаляє історичну будівлю з такого реєстру, аби зацікавлений забудовник звів на її місці чергове торгово-розважальне паскудство.

Саме тому, в часи неспроможного державного апарату, ми маємо брати справу збереження гуманітарної галузі у свої руки – не абстрактно, а на рівні конкретних шкіл, культурних клубів та центрів, музеїв та замків. Це і є відповіддю на запитання "І що?"

Наталя Заболотна: в часи неспроможного державного апарату, ми маємо брати справу збереження гуманітарної галузі у свої руки

Вже за кілька тижнів ми презентуємо інтерактивну карту, на яку будуть нанесені усі точки гуманітарної катастрофи України.

Ті осередки гуманітарного розвитку, які першими з’являться на карті нашого проекту, першими й отримають належну увагу та допомогу. Адже наступний крок – їхнє рятування за допомогою місцевих громад та міжнародних партнерів, небайдужих до долі України.

Саме на ці дві сили, що стали рушієм змін в останні роки, ми спираємося у подоланні найстрашнішої кризи – кризи майбутнього. Не чекайте, поки на ваших очах українські діти втрачатимуть уявлення про людську гідність і ставатимуть злочинцями. Рятуйте їх – і самих себе.

Наталія Заболотна, громадський діяч, президент ГО Art Ukraine Foundation

powered by lun.ua