Драйв і стогін "Вавилону"

402
3 квітня 2017

Композиторський дует у складі Романа Григоріва та Іллі Разумейка вкотре підірвав музейний спокій артистичного Києва цирк-оперою BABYLON, представленою пізно ввечері 24 березня на сцені Палацу  культури КПІ.

Епічний та парадоксальний, по-юнацькому зухвалий, але й по-дорослому глибокий, двоїстий "Вавилон" віддзеркалює обличчя своїх авторів.

Вони випускники Київської консерваторії (офіційно − Національної музичної академії України), проте мало чим схожі на музикантів академічного виховання, та й навряд чи знаменитий режисер Влад Троїцький перевіряв їхні консерваторські дипломи, перш ніж запропонувати співпрацю в межах ГОГОЛЬFEST

.Натомість вони пройшли перевірку на завзятість і креативність, здатність мислити сучасними художніми категоріями, інтелект та азарт вкупі з обдарованістю, завдяки чому за короткий час самостійної кар’єри увірвались до лідерської групи.

Сьогодні Григоріва та Разумейка знають в Україні та за кордоном як топ-авторів, творців резонансних музично-театральних проектів, серед яких не тільки  "Вавилон", але також "Йов" та "Сон-опера". Головна фішка цих проектів – абсолютне відчуття часу, його шепоту та ревіння, подане у сценічно-звуковому "золотому" еквіваленті.

Роман та Ілля належать до особливого покоління тих, хто діє всупереч обставинам. Саме це покоління волонтерить на фронті і в тилу, запускає результативні громадські ініціативи, впроваджує європейські стандарти менеджменту, потроху витісняючи старі, заіржавілі інституції в науці, виробництві, бізнесі та  мистецтві. Фактично, це покоління, попри інерцію системи, творить нову реальність України як країни адекватних цінностей та актуальних смислів, країни молодих і талановитих. Наполегливо, крок за кроком, вони залишають в минулому обтяжливу спадщину радянського "Вавилону" − його заскорузлість, чванство, соціальну кастовість, штучність та фальш.

Фото: concert.ua

У пошуках власної художньої концепції автори вдаються до специфічного синтезу: вони з легкістю міксують стогін історії та драйв сучасності.

Цирк-опера реконструює один з універсальних міфів світової історії, перетворюючи його на містерію сьогодення, де акробатичні номери у повітрі утворюють прозорі метафори людських намагань будь-що заволодіти висотою, а мізансцени пантоміми "на землі" ілюструють виверти людських забаганок.

Необхідний за сюжетом візуальний об’єм виставі забезпечують відеопроекції, що чергуються в активному ритмі й буквально поглинають собою сцену, часом зачіпаючи краї глядацької зали. Вибагливі напіввіртуальні видіння розгортаються в діапазоні від суворої архаїки до "прикольної" анімації, але при цьому зображення фіксує дві просторові константи – знайому до огиди картину типової спальної багатоповерхівки (яка виконує функцію декорації-завіси) і величну споруду на кшталт дохристиянського храму (вона відіграє роль головної сценічної декорації).   

Попри певну статичність, зумовлену характером міфу і наративністю словесних коментарів, вистава сповнена інтенсивним рухом – як художнім, так і технічним. Він об’єднує співаків, інструменталістів, акторів пантоміми й артистів цирку в єдине "вавилонське коло", центром якого є Роман Григорів в ролі диригента.

Ця роль не зовсім формальна, більшою мірою  метафорична: перед нами диригент-зачинщик, володар хаосу і гармонії, який на наших очах монтує свій власний "Вавилон". У пластичному та емоційному розумінні фігура Романа, схожа на стовп ртуті, що ожив, утворює головний нерв дійства, тоді як рельєфний силует Іллі Разумейка в ролі клавишника сприймається як драматургійний "контрфорс" вистави, її архітектонічний базис.

Таким чином, композиторський дует постає у виставі як поліфункційна структура – одночасно авторська, акторська, виконавська та навіть  частково режисерська (звісно, залишаючи право першості за метром Троїцьким). Але це стає можливим лише завдяки ретельно підібраному складу решти виконавців, кожен із яких демонструє бездоганний професіоналізм, додатково забезпечуючи цим опері художню дієвість.

Утім, системоутворюючим чинником цієї дієвості стає звуковий ряд. Передусім він вирізняється цілісністю, хоча й складається з вельми контрастних стилістичних шарів, які сполучаються між собою шляхом послідовного крещендуючого контрасту.

Загалом музичний розвиток тримається на кількох універсальних з психологічної точки зору засадах: семантична простота базових мелодичних конструкцій, повторність як основа розвитку, обов’язкове доведення звучності до пікових кульмінацій, максимальна інтонаційна органічність, яка приводить до взаємопроникнення звуку підготовленого й спонтанного, прописаного в партитурі й живого, породженого сценічною ситуацією, слухацьким сприйняттям, власне, реальним життям. Саме  гнучкість переходу від професійно-опосередкованого матеріалу до безпосереднього звукового вираження зумовлює новизну й силу вистави.

Принцип озвучення міфу про Вавилон Григорівим та Разумейком, здається, породжений самим міфом: музиканти ніби збирають докупи розкидані цеглини, з’єднують розділені часом елементи, склеюють розірвані культурою мови старого світу і надають їм нової єдності.

Таким чином вони теж намагаються щось побудувати  – вочевидь, не башту і не храм, можливо, "розумний дім" з додатковою естетичною функцією. І схоже на те, що таке будівництво приносить їм радість, а нам, глядачам − насолоду.                

Відточена стильова мова "Вавилону" Троїцького-Григоріва-Разумейка, як і його самодостатня художня форма, свідчать про перспективне майбутнє  українського музичного театру, майбутнє, яке, за словами Ліни Костенко, "вже почалось".  

Олена Корчова, спеціально для УП.Культура

     

powered by lun.ua