Як у Донецьку, не буде. Кілька слів про відповідальні стосунки

2874
24 червня 2017

Згадуючи Донецьк, я починаю розуміти, чому його втратила. Бо до нього в мене ніколи не було відповідального ставлення.

Це як перше кохання – ти просто те все береш, те все твоє, ти користуєшся цим, витрачаючи час... І потім тебе виривають з корінням, а ти не встигаєш навіть заплакати. Бо нічого так і не зрозумів.

З Києвом все інакше. Спочатку я навіть казала собі, що не люблю його. Але з першого дня тут я вирішила, що так, як у Донецьку, не буде. Я бачу свою місію у тому, щоби зробити для місця, де я живу, бодай щось корисне. Відповідальні стосунки, так.

Оце моя типова фотографія в Києві.

 Оце моя типова фотографія в Києві

Щось прибрати, підписати петицію, добитися якогось зрушення мертвої справи з місця, влізти у скандал, допомогти... Я все це роблю, бо я знаю, для кого це. Для людей, які поруч.

Це я збираю на дитячих майданчиках скло й недопалки, бо тут гуляють наші діти.

Це я несу через увесь парк чужу банку від пива, щоб викинути у смітник, бо хтось того не зробив, а цим парком ходять мої друзі.

Це мене знають усі бомжі біля АТБ, бо я завжди допомагаю закинути рюкзака на їхні спини, і я не бачу різниці – бомж то лежить на вулиці чи ні, я усім викликаю швидкі, слідкую, щоб допомогли, й мені нормально. Тобто я переживаю за людину, але мені нормально в тому сенсі, що інакше я б вчинити не могла.

В Донецьку я завжди жила майбутнім. Я дивилася у вікно й думала, що сьогодні я бачу ці убогі блакитні дома, а от післязавтра буду бачити, наприклад, Берлін, і скоріше б.

Тут я живу цією хвилиною. Бо мені подобається наш краєвид, мені подобається наш двір у квітах, наші дерева до неба, літні вікна наших 16-поверхівок, наші коти, наші сусіди – навіть та противна тітка, з якою я днями посварилася.

Я була у своїх сусідів у гостях, я їла за їхніми столами, і тому кожного дня в Києві я беру свої віртуальні граблі і щось ними гребу. Просто для того, щоб цим людям було краще хоч трошечки. Бо це вони спочатку зробили так, щоб я перестала плакати, потім зробили так, щоб я почала жити, а потім показали, що жити тут (та й взагалі) – це класно.

Київ був випадковим містом. Я б могла жити й в Краматорську, наприклад. В Дніпрі. Або ще десь. Але я тут, і, здається, це не я його обирала.

...Лише іноді, коли я бачу Берлін або Вільнюс, коли море не дістає до небокраю, коли курортні містечка виглядають несправжніми, я думаю, що я б, мабуть, багато чого заплатила аби ще раз побачити ті чудові блакитні дома та їхні літні вікна. Мені вже це не болить. Але це неможливо обрати. Рулетка не має цієї ставки. Це знову обираю не я.

Анна Хрипункова, журналіст, текст опіблікований на Facebook

powered by lun.ua