Вишукане тло для пилососа, або Морок у Княжому граді

620
11 серпня 2017

Повсякчас реагуючи на критику радянської архітектури та публічного мистецтва, намагаюся акцентувати на їхній експлуатації.

Навіть досконалу архітектурну форму складно розгледіти під нашаруванням рекламних вивісок, прибудов та різноманітних "покращень".

Вишукана мозаїка перетворюється на "сірий та нецікавий совок", якщо частина її закрита пенопластовим утепленням, усе це вкрите шаром пилу та бруду, а дещо обсипалося після встановлення кількох кондиціонерів.

У 1976 році відома київська художниця Ірина Левитська створила вітраж "Дніпро" для підземного вестибулю станції метро "Поштова Площа". Вона працювала у складі творчої групи архітекторів та художників: Вольдемар Богдановський, Ігор Масленков, Тамара Целіковська, Юрій Кисличенко.

Не знаю, чи багато хто може пригадати цю роботу, хоча безперечно всі кияни її бачили неодноразово. Сьогодні це панно досить складно сприймати й непросто помітити. У вітража немає необхідного освітлення, а просто перед художнім твором знайшлося місце для великого пилососа, який закриває частину композиції.

Перед художнім твором знайшлося місце для великого пилососа, який закриває частину композиції

Ірина Левитська (1927-2012) художниця-монументалістка, створила понад 200 творів у різних техніках та оформила експозиції у 8-ми українських музеях. Левитська пише у своїй творчій біографії: "У 1960-х роках ставлення до монументального мистецтва кардинально змінилося. На всьому соціалістичному терені від Владивостока до Східної зони Берліна з’явився інтерес до монументального синтезу: мозаїка, сграфіто, карбування, розпис по левкасу та ін.

Я ж обрала техніку вітражу (але мені іноді здається, що це він мене обрав). Вітраж на той час був забутий, він не мав популярності в СРСР з часів революції завдяки тому, що він був одним з улюблених видів мистецтв стилю модерн, тобто буржуазії".

Серед визначних творів Левитської вітражі в музеях Тараса Шевченка (1961), Лесі Українки (1962), Максима Рильського (1967), 17 вітражів у Переяслав- Хмельницькому археологічному музеї (1972–1975), вісім вітражів у Будинку композиторів у Ворзелі (1977), вітражі й карбування на станціях метро "Поштова площа", "Контрактова площа" (1976–1977), "Лісова" (1979) в Києві тощо.

Художню освіту Левитська здобула у Львові  на факультеті монументального живопису, де педагогами із фаху були класики українського мистецтва Йосип Бокшай, Ростислав Сільвестров, Роман Сельський, Вітольд Манастирський.

Історія Києва була провідною у творчості художниці. Ірина Левитська надзвичайно любила своє рідне місто, і дуже уважно ставилася до  локальної історії місцевості, кожного району, де доводилося працювати.

Розробляючи художнє вирішення станції "Контрактова площа", вона запропонувала карбування на тему Києво-Могилянської академії. "Головний художник Києва спитав: Яка Академія? це ж віськова частина! Що ви мені морочите голову?" згадує авторка.

На "Поштовій Площі" Ірина Левитська у співавторстві з Юрієм Кисличенком та Тамарою Целіковською розвивали тему "Шлях з Дніпра на княжу гору". Дніпро, огорожений княжий град, а між ними будиночки гончарів та зброярів, що міцно вросли в гору, ставши підпорою Києва. Вся композиція викарбувана на міді на дверцятах колійних станцій. Візуальною домінантою станції став вітраж "Дніпро" в торці вестибулю із зображенням сучасного вигляду "Княжого граду".

Треба відзначити, що для радянського мистецтва було обов’язковим відтворення сучасності. Художники могли вдаватися до історичної тематики лише за умови прив’язування до сьогодення та/або майбутнього.

До прикладу, неподалік, на Поштовій Площі, в приміщенні річкового вокзалу знаходяться декоративні панно Івана Литовченка, Ернеста Коткова та Валерія Ламаха. Художники в історичній перспективі розкривають тему судноплавства на Дніпрі, закінчуючи оповідь мозаїкою "Жовтень", де зображено революціонера зі слоганом "За владу Рад".

Чи варто сьогодні розбиратися наскільки ці та інші художники 1960-1980-х років минулого століття були ідейно радянськими чи шукати в їхній творчості антирадянськість, немовби виправдання? Питання відкрите. А от усвідомити об’єктивні умови створення радянського монументального мистецтва для розуміння та критичного аналізу необхідно.

Як необхідне й належне експонування творів мистецтва в публічному просторі.

Те, як недбало ставиться керівництво метрополітену до вітражу "Дніпро" (та й багатьох інших художніх робіт у метро) абсолютно неприпустимо.

І це навіть не прикривання зірок та виколупування ленінів на барельєфах. Якщо це не знецінення радянської спадщини загалом, то неналежне утримання комунальної власності. Вітраж художня техніка, яка повністю залежить від освітлення. І якщо виходить з ладу хоч одна лампочка, то "не працює" художня композиція усієї станції.

Ірина Левитська у спогадах наголошувала на важливості спеціального світла для свого "Дніпра": "…За стіною електрик монтує підсвітку, я купую матові лампи, щоб підсвітити роботу за задумом. Станція відкривається 6 листопада. Грає оркестр, пішли поїзди і вже ніхто нас не згадує.

З дверей вагонів виходять перші пасажири, вони довго стоять перед вітражем. Раптом маленька дівчинка питає свою маму: "А це справжнє дорогоцінне каміння?" Я стою біля колони, однієї з тих, що утворюють ряд, з ультрамариновою плиткою всередині, що підтримує колір вітража. От мені дарунок, куди там нагороди!"

Самоогранізована ініціатива ДЕ НЕ ДЕ, що займається вивченням і збереженням культурної спадщини радянського періоду в Україні звернулася з керівництва Київського метрополітену з рекомендацією привести до ладу декоративне панно "Дніпро" на станції метро "Поштова Площа".

Євгенія Моляр, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua