Звозіть бабусю на море

13790
15 серпня 2017

Бабі моїй Ганні 84. У море ми її заводимо попід руки.

Зайшовши по пояс, вона, колись прекрасна плавчиня, надягає на голову круг – м’язи вже не тримають. Так, на кругові, перетягаємо її через глибину до наступної мілини, плаваємо навколо як акулята.

Баба тішиться, а я думаю про те, що за п’ять днів на Арабатській стрілці не бачу жодної іншої родини в компанії людини настільки ж літньої.

І тільки на шостий, останній, день на березі з’являється ще одна жінка з паличкою, правда, років на 7 з виду молодша.

Можна б знайти пояснення в тому, що початок серпня не кращий час для морського відпочинку для старших людей. Утім, він і для міста не кращий час.

Прибиральниця на приватній віллі та власник узбережного кафе говорять – до нас із такими літніми людьми не приїжджають.

Утім, і в прохолодному Трускавці, звідки я їду на Арабатку, я практично не бачу ані людей дуже літніх, ані іншим чином маломобільних.

Це жодним чином не дослідження, а виключно відчуття й роздуми, і думається мені тут про три речі.

За п’ять днів на Арабатській стрілці не бачу жодної іншої родини в компанії людини настільки ж літньої

НАЙБІЛЬШЕ ЗАБУВАЄМО МИ ПРО РІДНИХ

Проекти, проекти, ілюзії локального месіанства – додому приїжджаєш раз на три місяці, раз на місяць шлеш грошовий мікропереказ у наївній надії, що він хоча б щось компенсує, "чому ви дзвоните мені в розпал робочого дня, я працюю!"

І десь на задньому фоні голови дочуваєш, що баба останні років сім безпереревно зітхає: "От якби нам з дідом ноги в воду вмочити, то б ми й помолодшали!"

Дід взимку 2016-го помер, я так і не встигла почути і зреагувати.

Дід і баба належали до того крихітного відсотку мешканців Донецька, які намагалися хоч кудись їздити. У молодості – в Прибалтику, Москву, на Кавказ.

Дід ще об’їхав увесь Союз поки служив три роки, охороняв вагони.

Як ми були дітьми – возили нас на свою батьківщину, на Сумщину.

У Слов’янськ, де тато познайомився з мамою.

І, звичайно, на море. Нехай яке – маріупольська Ялта, Бердянськ, Кирилівка – але море.

Море було панацеєю від усього. Заможніші сусідки кривилися, що у Галки (в Адмінпосьолку бабу Ганю всі звали Галкою) ні машини, ні шуби, а тій хотілося моря.

 Море панацея від усього

Наприкінці дев’яностих, після другого бабиного гіпертонічного кризу, батьки мої забрали діда і бабу ближче до себе, в степове село Красний Під поблизу Кривого Рогу.

І там двадцять соток городу (і ще трошки приораного вкрай села) і кляті бабині кури з’їли дідове море.

Дідове, бо баба ще пару разів виривалася, до двоюрідної сестри в Інкерман. А дід залишався "на господарстві".

А я не могла ані їхати тих курей сторожити, ані перевести їх разом на тушонку.

Утім, курки і двадцять соток городу далеко не в кожній родині, а літніх людей на узбережжі все ж одне-двійко.

І тут, підозрюю, збільшити їхню кількість могли б…

НЕСКЛАДНІ ІНФРАСТРУКТУРНІ ЗМІНИ

Найперше, звичайно, транспорт. Додаткові поїзди. Можливість вибору зручного квитка.

Ані верхні полиці в нічному потязі, ані Інтерсіті без кондиціонеру в +36 не зробили бабусину поїздку приємнішою.

Тротуари й доріжки замість піщаних дюн на дорозі.

Банкомат, до якого не треба йти півгодини моїм швидким кроком (бабиним було б, певно, годину, якби їй раптом довелося самій).

Є й ще простіші речі. Оренда візків, стільчики в роздягальнях, пара з’їздів у воду з перилами, щоб триматися.

Я знаю – сильно забігаю наперед. Які, в біса, візки й перила, коли туалет на весь центральний пляж один, а на більшості інших їх, здається, і просто немає.

Як і навісів для тіні.

 Не вистачає тут багато чого. Зокрема, навісів від тіні

Власник кафе на узбережжі на моє питання "але ж куди ви самі ходите?" відводить очі: "Ви дівчина, я вам такого казати не буду".

Та воду, каже, підвели, вода є.

А туалет? Туалет обіцяють наступного року.

І мені ще довго звучить в голові ця абсурдна фраза: "А туалет – наступного року".

Нагадало, як колись інша моя баба, Катерина, яка майже все життя жила в тому самому степовому Красному Поді під Кривим Рогом, на питання журналістки "А як же люди взимку тут миються?" казала "Та скільки тої зими!"

Люди наші витривалі. Зима коротка, туалет наступного року.

Зате на довгому шляху до банкомату, крізь пісок замість тротуарів і відсутність публічних туалетів, знаходимо будівництво церкви. "От сюди, видно, й сходжу", – не стримуюсь я.

Цікаво, до речі, що узбережні кафе стоять лише перший рік. Ще минулого року, кажуть, тут були тільки палатки місцевих із чебуреками.

Тримають кафе люди "з великих міст": Запоріжжя, Харків, Київ.

Чим місцева громада думала 25 років і чому віддала потенційно прекрасні прибутки в руки варягів – питання, яке мене дивує чи не більше за туалети.

Є, правда, кілька татарських кафе і навіть овочева палатка з татарським прапором. Але ці, здається, теж переважно з нових мешканців. Посткримських.

Та, як пишуть мені мої подруги, найстрашніше не це, а невпевненість у можливості нормальної медичної допомоги.

Ти, кажуть, хіба не бачила відео про те як у лікарні в Генічеську крапельницею слугує пластикова пляшка з-під мінералки?

Між тим, Арабатка – потенційно ідеальний курорт для сімейного відпочинку. Як для малечі, так і для людей літніх.

Хай вода не заклично блакитна. Де вона така на Чорномор’ї й Азові?

Хай степовий випалений пейзаж – на любителя.

Та пісок під водою ідеально приємний, спуск у воду м’який, але не такий, як у Скадовську, де йдеш кілометр, обгоряючи, аби поплисти. Після метрів п’ятдесяти глибини – знов мілина (то для таких крутезних пловців, як я), а за мілиною – глибина десь метр сімдесят і то довго.

Херсонські і азовські помідори однією рукою перемагають тосканські, сиваська журавка не згірша за барабульку, а татарська самса зі справжніх тандирів так і просто божественна.

Для неледачих – недалеко Бірючий острів і ще ближче – фантастичні пейзажі Сивашу.

Комарів не було.

А ВАМ, БАБО, ВЖЕ ДО ЗЕМЛІ ЗВИКАТИ

Пишу про те все на Facebook і знову дивуюся.

Несподівано найбільша кількість коментарів не про те, чим я думала, тягнучи літню людину на сонце (а я нормально думала, з сьомої до одинадцятої ранку і після шостої вечора під парасолькою все чудово).

І не про те, що ті візки привезуть, а бабусі їздити в них не будуть, бо "хіба ж я безпомічна".

Найбільша кількість коментарів отакі: "Тут еще ментальность, привычка. В 60 большинство уже сам себя хоронят, какое море, ты что? – Это вот сейчас про моего папу было:( цитирую, "на мой век хватит"; "я бабушку едва ли из дома выколупала чисто кофе напоить с пироженкой. в гости — без шансов, на речку — тем более", "Мою бабульку, царство небесне, після 60 в райцентр з села було не затягнеш до старшої сестри з'іздити",

 

не успела своих свозить никуда – вечно занятые: то дача, то давление, то цветы на подоконниках, то война".

І квінтесенція: "Я своїх батьків кілька років тому практично що шантажем на Кіпр відправила, батькові було 72, мамі трохи менше. Мама ще перед вильотом причитала, нащо їй те море – ій огірки треба крутити.... А це по суті був їх перший виїзд на відпочинок за кордон без нас дітей – просто вдвох".

Як не кури, так огірки.

І мова не про родини, де кури й огірки – запорука виживання.

Просто – уклад. Традиція.

Просто в юності ти – машина для народження дітей, а в старості – машина для закрутки огірків, безкінечного забезпечення тим дітям вечері, якої вони вже й не хочуть.

Господи, ну скільки я можу з’їсти тих засолених огірків?

К’єрстин, 75-річна шведка, з якою я познайомилася років дванадцять тому, казала: "Я пішла вчити російську, бо хочу з’їздити до своєї давньої подруги в Ленінград. Нарешті маю скільки завгодно часу".

І, певно, я на тому зупинюсь. Без моралі і висновків.

Одне ще хіба: воно того варте, правда.

Власне роздратування від незвичного відпочинку (я років 7 не відпочивала в Україні), місиво людських тіл на березі, погана кава, відсутність нормального вина в супермаркеті – це все фігня порівняно з тим як ваша баба у свої 84 і, правда, – бере та й молодшає.

Іванна Скиба-Якубова, Харківська експертна група

powered by lun.ua