"Енеїда" як метафора музею

1692
9 жовтня 2017

У серпні в Національному художньому музеї відкрилася виставка "Проект Енеїда", присвячена однойменній поемі Івана Котляревського.

Над цією досить неочікуваною темою працювали три запрошені куратори – Павло Гудімов, Діана Клочко та Поліна Ліміна – і представник музею Данило Нікітін.

Для чого розглядати українську літературну класику в площині візуального мистецтва та що це може дати сучасному музею?

Я добре пам`ятаю, як ми вивчали "Енеїду" в середній школі. Нам чотирнадцять, наші голови запаморочені сплесками перших гормонів. Нас цікавить усе, пов`язане з тілесністю.

Втім, чуттєвість та еротика найменше асоціюються з уроками української літератури. Ідеалізований образ Марусі чи Івана викликає лише скепсис.

І ось перед нами зовсім інша книга. В ній і пікантна "Юнона, суча дочка", й ілюстрації Базилевича, де очіпки та запаски так незвично поєднуються з оголеними грудьми. Але вчителька воліє прикинутись, що цього не існує, і дає нам на вивчення найнудніший уривок поеми.

Анатолій Базилевич "Скитаюсь по миру, мов ланець, По всім топчуся берегам", 1967, папір, туш, акварель

Небагато людей повертаються до творів шкільної програми в дорослому віці. Тому уявлення про українську літературу часто викривлене спогадами про примус, нудьгу і сухі коментарі вчителів. Висновки, які мають винести школярі з "Енеїди" згідно з програмою, це "Національний колорит, зображення життя всіх верств суспільства, алюзії на українську історію в ній. Бурлескний гумор, народна українська мова. Утвердження народної моралі (картини пекла, раю) в дусі просвітительства".

Намагання "причесати"  характер поеми канцеляризмами складається у клішований образ чергової історії про козаків, з якими не відчуваєш жодної спільності, проте мусиш навчитися від них правильно любити Батьківщину.

Навряд чи таке трактування збігається з початковим задумом Котляревського. Адже в його часи у семінаріях вивчали "Енеїду" Вергілія, також нескінченно далеку від тодішніх реалій. Відомо, що метою оригінальної поеми було прославлення шляхетного походження Римської імперії та ствердження божественного джерела влади.

Сама ж форма "Енеїди" – це реверанс "Одісеї" та "Іліаді" Гомера. Можливо, певна вторинність твору і сприяла створенню різноманітних переробок та пародій, з  яких найвідомішою стала "Енеїда" Котляревського.

Переосмислити історію про Енея Івану Петровичу дозволило звернення до сучасної йому масової культури. Античність завжди була явищем елітарним, його репутація – вибіленою, як мармурові статуї. В академічному середовищі звикли одягати будь-яких історичних персонажів в умовні античні шати, часто доводячи це до абсурду (як ось у картині Андрія Іванова "Подвиг молодого киянина").

Георгій Нарбут "Еней та його військо", 1919, папір,гуаш

Створивши "Енеїду", Котляревський здійснює своєрідну інверсію, в якій античні персонажі носять вишиванки, п`ють горілку з перцем і танцюють гопака. Здавалося б, це віддаляє нас від першоджерела, проте насправді набагато більше зближує нас із давньогрецькою архаїкою, коли статуї фарбували в яскраві кольори і шанували богів з усіма їхніми пороками та невдачами.

Сьогодні бурлескна поема Котляревського сама стала частиною академічного середовища, і наочний результат цього – штампи з шкільної програми.  Не останню роль у творенні міфу української "Енеїди" відіграла її інтерпретація у візуальному мистецтві, театрі, музиці, кінематографі. Саме з цим матеріалом працюють куратори виставки "Проект Енеїда".

Локація НХМУ здається мені дуже вдалим вибором для осмислення багатошарової сутності поеми. Будівля музею, зведена в кінці 19 ст., має в основі план античного храму, що відсилає до ідеї "храму мистецтва". Основна його функція – зберігати скарби вітчизняної культури та дозволяти громадянам, які бажають духовного зростання, подивитися на них. З шанобливої відстані, звичайно.

Український консервативний музей є закритою інституцією, морально і фізично не пристосованою до широкого глядача, проте має надто мізерний бюджет, аби засліпити глядача розкішшю старого доброго академізму. Глядач не хоче йти сюди, тому що його думки, бажання і потреби тут нікому не цікаві.

Такий музей схожий на запилену подобу "Енеїди" Котляревського, яку нам викладають у школі. Що не дивно, адже він є продуктом тієї самої системи.

Іван Падалка, ілюстрація до поеми Енеїда, 1931, дереворит

НХМУ є одним з небагатьох музеїв, що поступово рухається в бік аудиторії. За останні кілька років тут було створено чимало якісних проектів які працювали і з сучасним мистецтвом, і з осмисленням минулого (щоправда здебільшого 20 століття).

Таємницею успіху виставок, які залучають різні сегменти широкої аудиторії, можна назвати баланс між професійним дослідженням теми та прийняттям до уваги масової культури, яка формує сприйняття глядача та конкурує з мистецтвом. Це великий виклик для куратора та інституції, і  "Проект Енеїда" відповідає на нього одразу кількома пострілами.

Буквально з порога глядач потрапляє на гачок виставки через експозиційний дизайн. Те, що спершу здається музейним кафе, насправді - реконструкція літературного кафе "Еней". Усі зали об’єднують яскраві модні шрифти та "коміксні" фрагменти ілюстрацій Базилевича на стінах. Навіть доглядачів посадили на новенькі пластикові стільці.

Ми переглядаємо безліч візуальних, театральних, мультиплікаційних інтерпретацій "Енеїди". Поема прижилася на всьому: її втілили і у відверто кічових роботах, і у академічному живописі, і в радикальному авангарді. Вочевидь, для більшості "Енеїда" була інструментом для втілення ідей, суголосних часу.

Іван Їжакевич "Троянці і Дідона", 1940-і, картон, олія, Національний художній музей України

Для Миколи Садовського, що ставив оперу "Енеїда" Миколи Лисенка, це було способом демонстрації народних мотивів та політичної сатири. Для авангардного художника Бориса Ердмана – способом препарувати класове суспільство. Для Івана Їжакевича – черговим квазіісторичним сюжетом.

Мабуть, одним з небагатьох художників, що мав ілюстрування поеми за самоціль, був Анатолій Базилевич. Тож не дивно, що саме його роботи стали незмінно асоціюватися  з текстом "Енеїди". Близькі читачеві образи в дусі поп-арту відіграли подвійну роль. Художні узагальнення, які використав художник (на зразок сумновісних червоних шароварів) стали штампами, які досі залишились у масовій свідомості. Проте новий образ твору в форматі книги створити поки що не вдалось. 

Якщо щось дійсно змушує затриматись у виставкових залах надовго, то це насичена і продумана паралельна програма. Попри велику кількість лекцій, вона не має менторського характеру, як це часто буває в музеях.

Це чудовий приклад синтезу мистецтв, який поєднує літературне з візуальним і водночас залучає всі можливі органи чуття – через дегустації, майстер-класи та театральні постановки. І саме в паралельній програмі є два рішення, які наочно демонструють згаданий мною баланс фахового підходу та орієнтації на публіку.

Мирон Левицький "Посли до латина", 1963, папір, гуаш

Перше – це open call для художників, які протягом жовтня будуть працювати з кураторами над створенням нових візуальних кодів "Енеїди". Це перетворює проект із замкненого у собі наративу на work in progress.

Проблема незавершеності та застою, піднята на виставці, не формально "спонукає до діалогу" в кураторських текстах на стінах, а виливається у конкретні дії. Це підхід, якого не вистачає музею, та і усій сфері культури: не ставити питання в порожнечу, а залучати всіх охочих до пошуку відповідей на них.

Друге – це вихід у найбільш публічний простір Києва – метрополітен. У рамках проекту був запущений спеціальний потяг "Енеїда", де рекламу замінили на матеріали виставки. Організатори конкурують з інформаційним шумом масової культури, використовуючи його ж інструменти на власну користь.

Цей прийом "розумної реклами" остаточно прояснює позиціонування виставки, до якої не потрібно морально й інтелектуально рости, яку можна зчитати, навіть перебуваючи поза контекстом мистецтва.

Олександр Данченко "Дідона тяжко зажурилась...", 1969, ліногравюра

Один з головних здобутків "Проекту Енеїда" полягає в тому, що він не побоявся взяти на озброєння "низькопробне" так само, як у свій час зробив Котляревський.

Проект показав, що орієнтація на глядача – це не лише виставки-блокбастери з маніпуляціями трендами і перетворенням експозицій на зали для селфі. А також те, що інноваційні підходи не обов’язково є прерогативою сучасного мистецтва. І, що важливо, куратори підкорили собі музейний простір та змусили його стати відкритішим та привітнішим.

Проте виставка закінчиться, забере з собою події, кафе і навіть новенькі стільці доглядачів. Тож тепер головний виклик стоїть перед самим музеєм: чи залишиться він "попелюшкою", яка приймає зовнішніх кураторів, чи використає досвід для осмислення українського мистецтва поза 20 століттям?

Адже поки що перший поверх музею з експозицією 12 - 19 століття хочеться проминути, як кабінет української літератури.

Роксолана Макар, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua