Час (для) бібліотек

1918
29 грудня 2017

Найбільше своєю власною бібліотекою славився Умберто Еко.

Про неї він згадує у книзі "Не сподівайтеся позбутися книжок", написаній у співавторстві з Жан-Клодом Кар’єром.

Існує відео на якому письменник демонструє свої володіння італійському авторові Stefano Crupi. Там він розповідає, що читав не всі примірники своєї колекції, але на його погляд не варто цуратися непрочитаних книжок, часто вони складають найцінніше у колекції бібліотекаря.

Уже майже два роки я працюю із архівом сучасного українського мистецтва.

У нашій бібліотеці зібрані книжки та каталоги вітчизняних і закордонних авторів. Прекрасні праці, які постійно хочеться прочитати, але до яких постійно не доходять руки.

Працюючи у самій бібліотеці майже щодня протягом цих півтора року, я розумію, що за цей час не прочитала, навіть, чверті.

Читання у бібліотеці насправді вимагає свого часу – це не переривчасне читання у метро, від станції до станції, не читання у автобусах на дальні відстані, звідки ти не можеш вийти.

Читати у бібліотеці означає бути готовим до цього – йти цілеспрямовано за потрібною тобі книжкою, аби прочитати її у регульований час, який як не парадоксально, у більшості бібліотеках перетинається із робочими годинами.

Про жодні нічні зали українських публічних бібліотек я не чула. Тут я мушу пригадати сюжет із фільму "Службовий роман", де героїня фільму вимушена йти за покупками під час робочого часу, бо обідні перерви місця її роботи та магазину співпадають.

Зрештою, "бібліотечний час" такий, що робить із однієї книжки серіал, ти маєш щоразу повертатися у одне й те саме місце, аби дізнатися про продовження й дочитати її до кінця.

Як у дитинстві, чекаєш нової серії сіткомів "Друзі" чи "Елен та друзі" після шкільних занять, або ж як хочете нову серію "Гри престолів", після того як її виклали у Інтернет.

Але чи читають саме у бібліотеках "від кірки до кірки"?

Мої походи до бібліотек часто пов’язані із професійними запитами, й зазвичай шукаю потрібні мені речі, інколи потрібна уся книжка, інколи один її параграф чи розділ.

Час у бібліотеках витрачається раз по раз різний – колись сидиш годинами, а колись швидко шукаєш інформацію та йдеш.

Тож, він рахується не хвилинами, а сторінками і знайденою інформацією, й абсолютно варіативний.

У часи шаленого темпоритму, миттєвих новин, життя-в-роботі (а подекуди й двох робіт), наміру все встигнути й нічого не забути, бібліотеки стають розкішшю, адже залишаються місцем не зберігання книжок, а знаходження часу та спокою – єдине місце, де можна залишатися на самоті із собою та своїми думками.

Бо, навіть, вдома на нас сиплються пости соцмереж, хатні клопоти, родичі і сусідський галас.

Катерина Яковленко, журналістка, дослідниця Research Platform PinchukArtCentre, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua