"Я буду завжди молодим", або Чому для нас неприпустима не старість, а її умови

Декілька місяців тому я писала текст про пенсійну реформу і накопичення.

Певною мірою, це був текст про прийняття і повагу до старості – своєї власної.

Шукаючи героїв для тексту, я з’ясувала, що в колі моїх знайомих не просто не накопичують на старість, але й не сподіваються дожити до пенсії.

Мілан Кундера про таких, як ми, писав, що живемо поза часом, а в моменти, коли усвідомлюємо час, – старіємо.

За цією логікою, краще не усвідомлювати, але якщо доведеться раптово усвідомити за 40 років, ми постаріємо в одну мить.

Молоді люди мого віку – це покоління, яке "живе сьогоднішнім днем".

Водночас ми є першим поколінням в історії людства, яке з легкістю досягне 90-річного віку, навіть якщо не передбачаємо цього. Тобто третину свого життя ми потенційно будемо старими людьми.

На нас не впливає старість. Принаймні, ми так думаємо.

Тут я відчуваю вплив західної культури. Саме Захід навчив нас тому, що приймати власну старість такою, як вона є, – це здаватись перед самим життям, а тому ми вигадуємо безліч способів, як можна продовжувати насолоджуватися ним, навіть коли тобі "за".

Саме Захід навчив нас тому, що можна продовжувати насолоджуватися життям, навіть коли тобі "за". Фото tommasolizzul/Depositphotos

Тим самим ми проводимо певну межу, ставлячи перед собою завдання – постійно її відсувати.

І чим довше ти із цим справляєшся, тим успішнішим ти є.

У вітчизняній культурі старі люди є втіленням або безпорадності, або мудрості, але тієї, яка з ейджистським присмаком.

Я ніяк не зрозумію, як негативне сприйняття старості, не старих людей, а себе старими, співіснує з нашим легким ставленням до всього і високою відкритістю до соціальних практик.

Зате мені легко прослідкувати несприйняття старості з тим, що ні я, ні люди мого віку не налаштовані на довгу дистанцію і вкрай рідко вибудовують стратегії.

Маленькі містечка у Валенсії популярні серед британських пенсіонерів, які охоче приїжджають сюди на пенсії: живеться тут значно дешевше і тепліше.

У кав’ярні за столиком сидить подружня пара, він їсть морозиво, вона читає вголос газету. Видається, що між ними і українцями похилого віку мало спільного.

Я дивилася на них і думала, що несправедливо прожити свою старість краще чи гірше тільки тому, що походиш із тої чи іншої країни.

Я не думала про те, що вони – ті, хто простіше сприймають старість, аніж українці їхнього віку або українці мого віку.

Тоді я міркувала про умови: "Добре було б отримувати пенсію десь у Європі і старіти забезпечено".

Тоді я ще не знала, що приблизно 30 років тому Британія скоротила державні зобов'язання у солідарній системі й заохочує людей самостійно відкладати на умовну свою Іспанію.

Суть не в тім, де старіти, а в тім, коли почати думати, як саме хочеться провести старість.

Я злукавлю, якщо скажу, що тоді у Валенсії я замислилась про це всерйоз, або що не боюсь старіти. Але я таки перестала заперечувати старіть і прийняла її.

Це щось посереднє між "Я завжди буду молодим, життя тільки починається у 50" та "Я не доживу до старості".

Як я прийняла 22 роки, так прийму 44, а потім 65.

[L]Навряд у 65 думатиму, що не живу. Я про себе кращої думки.

Ми заперечуємо не старість, а умови, які бачимо щодня.

Дивлячись на тих, чиє життя в старості залежить від держави, ми думаємо, що це не наш сценарій.

Але якщо старість – невідворотна, то умови можна змінити завжди. Тут виникає питання, як це можливо з нашим ставленням до фінансів і майбутнього?

Сьогодні я всерйоз думаю про пенсійну реформу: не про старість, а про умови.

Завдання держави пояснити, чого нам, молодим людям, очікувати, бо обіцянки уряду дорого обійдуться кожному з нас. І дорого – це буквально.

Нашим же завданням є вимагати не високих пенсій, а інструментів, які дозволять накопичувати, чи радше інвестувати, на старість.

Йдеться, зрештою, про можливість зараз обирати, сидіти або не сидіти за одним зі столиків у Іспанії.

Христина Гаврилюк, журналістка, спеціально для УП.Життя