Побачити дитину. Про що насправді реформа інтернатів для дітей

3430
13 квітня 2018

12-річний Марко (ім'я змінено з етичних міркувань – авт.) вже 5 років живе в інтернаті.

Не тому, що його батьки загинули чи сидять у в'язниці. Мама з татом свідомо віддали його до інтернатного закладу, бо дитина не говорила.

В інтернаті сталося "чудо" - дитина почала розмовляти, бо тільки там, в 7 років виявили, що потрібно підрізати вуздечку під язиком.

Ані батьки, ані лікарі в селі, де мешкала сім’я, ані сусіди чи спеціалісти з району не поцікавились тим, чому саме дитина не говорить. Вони просто не бачили дитини та її родини аж до семирічного віку, коли хлопчику потрібно було йти до школи.

Відтак тепер Марко змушений жити окремо від рідних, отримувати низькоякісну освіту, не мати нормальної моделі стосунків та навичок самостійного життя у соціумі.

Чому я так впевнено про це говорю?

Бо безліч міжнародних досліджень доводять: інтернатні заклади шкодять розвитку дитині. Вони були виправдані у повоєнний час, аби дати прихисток і турботу сиротам. Але за останні 50 років кількість сиріт в інституціях стрімко зменшувалась, чого не скажеш про загальну кількість дітей в них.

Нині зі 106 тисяч дітей в закладах інституційного догляду в Україні, лише 6 тисяч є сиротами. Відтак вони потребують влаштування у сімейні форми. Усі інші діти мають хоча б одного з батьків і могли б жити у власній родині.

Це – останні наявні статистичні дані. Незабаром ми матимемо нові цифри, але співвідношення буде приблизно таким самим – це типова картина у країнах без проведеної реформи інтернатних закладів для дітей. Цю реформу називають деінституціалізацією (якщо коротко, то просто ДІ).

В Україні ДІ розпочалась минулого літа з затвердженням Кабінетом міністрів Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки і Плану реалізації її першого етапу.

Відповідно до Стратегії, вже у 2026 році дітей в інституціях має бути менше 0,5% від загальної кількості (зараз – 1,5%). А ті діти, хто за різних причин все ж залишаться в інституціях, а не в сім'ях – житимуть у невеликих установах в умовах, максимально наближених до сімейних, – до 10 осіб в одному закладі.

У кожній громаді мають з'явитися доступні і якісні послуги для сімей з дітьми.

Наразі триває перший етап реалізації стратегії. За цей час, кожен регіон має оцінити свою мережу інтернатних закладів, з'ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які є соціальні, освітні, реабілітаційні, медичні послуги вже зараз, а яких немає.

На наступному етапі кожен регіон буде готувати власний план реформування так, щоб від його реалізації виграли діти. Тобто зараз ніхто нічого не закриває, ніхто нікого не звільняє – триває період оцінки, яку проводить місцева влада.

І на цьому етапі важливо подбати про обмеження потрапляння дітей в такі заклади. Як саме? Відповідь на це питання читайте нижче.

Для збільшення натисніть на малюнок

Відколи ми почали говорити про реформу, вона обростає безліччю міфів, здогадок та жахастиків.

Я хочу дуже коротко пояснити її суть. Якщо після прочитання тексту у вас залишаться запитання щодо реформи – напишіть в коментарях і в наступному тексті я дам на них відповідь.

(для подальшого читання скористайтеся стрілочками)

Попереду ще дуже багато роботи усіх міністерств, місцевої влади та громадських організацій, але вона варта зусиль.

Адже кінцева мета – щастя і благополуччя дітей. А що може бути важливіше за це?

Микола Кулеба, уповноважений президента України з прав дитини, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua