Що важливіше – дитина в безпеці чи дитина з рідними?

Що для дитини важливіше – бути в безпеці чи бути з рідними? Це страшно усвідомлювати, але тепер питання часто стоїть саме так. Дитина з мамою за кордоном, але щодня плаче без тата. Або дитина без батьків з бабусею десь на заході України. Або навіть не з бабусею, а з чужими людьми за кордоном. Ніби й у безпеці, але не зовсім в порядку. І невідомо, скільки так може тривати – кілька місяців, рік, кілька років?

Нещодавно я дивилася вебінар львівського психотерапевта і дитячого психіатра Олега Романчука про допомогу дітям після психотравмуючих подій на війні. І одна думка зачепила найбільше.

Він розповів, що під час Другої світової війни, коли німецька авіація сильно бомбила Лондон, проводилася масова евакуація дітей до безпечних сіл, до незнайомих людей, які погодилися їх прийняти. При цьому частина дітей з різних причин лишилася в Лондоні з батьками. І потім ті діти, які лишилися з батьками під бомбардуваннями, виявилися більш психологічно стійкими, ніж ті, які були в безпеці, але без батьків.

Пан Олег на цьому прикладі наголошує, що для дітей неймовірно важлива присутність батьків – звичайно, за умови, що самі батьки перебувають в адекватному психологічному стані.

Більше інформації про цей кейс знайшла у західних виданнях – скажімо, у The Washington Post та ВВС.

Читайте також: "Якщо мати не знайдеться, ми його усиновимо". Історії дітей, які знаходять тимчасові родини під час війни

Евакуація мала назву "Operation Pied Piper". Вона почалася влітку 1939 року, і лише за перші чотири дні з Лондона та інших міст було вивезено понад 3 мільйони людей, більшість яких були дітьми без батьків. Після прибуття до безпечних регіонів їх зазвичай вишиковували в ряд, і люди, які погодилися прихистити дитину, просто обирали собі ту, яка сподобалася. Страшно уявити, що відчували при цьому діти, особливо ті, яких не вибрали. У підсумку, евакуйовані діти не бачили своїх батьків по кілька років.

Пізніше психоаналітик Анна Фрейд, дочка Зигмунда Фрейда, вивчала дітей, які були евакуйовані, та тих, хто залишився в Лондоні з батьками. Через 12 місяців досліджень вона дійшла висновку: "Лондонські діти… загалом були набагато менше вражені бомбардуваннями, ніж евакуацією, яка мала бути захистом від них".

Президент Американської психоаналітичної асоціації Лі Джаффе зазначив: "Вони (дослідники) знову й знову спостерігали, що внутрішня травма від відправлення в спокійну сільську місцевість призвела до значно більших проблем із психічним здоров’ям для цих дітей різного віку, ніж війна".

Ще у кількох подібних статтях наголошувалося, що чим меншими були діти, тим більшою була їхня травма від розлуки з батьками. Що цілком очевидно.

До чого це? Я б дуже хотіла, щоб, відправляючи дітей у безпечні місця до далеких родичів або зовсім незнайомих людей, ми зважували всі ризики, враховуючи вищенаведене.

Звичайно, в тих регіонах, де йдуть інтенсивні бойові дії або є велика загроза окупації з усіма сумними наслідками, особливо обирати не доводиться. Бо й про той досвід Лондона можна сказати, що вивчалися лише ті діти, які вижили після бомбардувань, а не загинули разом з батьками. Тому врятувати життя – задача першочергова.

Але якщо це умовно безпечний регіон, де імовірність влучення ракети у ваш будинок не вища, ніж імовірність автокатастрофи або пожежі, то я б сильно подумала, чи відправляти кудись дітей надовго самих або навіть з одним із батьків, якщо вони прив’язані також до другого.

[L]

Я, наприклад, два місяці була у Польщі з дітьми у абсолютно чудових, душевних людей. І від місцевих відчувала лише солідарність і всіляку підтримку. Але у підсумку зрозуміла, що більше без чоловіка нікуди їхати не хочу. І тільки приїхавши додому до Києва (на щастя, мій дім не постраждав) і обійнявши рідних, я заспокоїлася й стала почуватися живою, а не напруженою й пригніченою.

Навіть дивно, як під постійними сиренами повітряних тривог можна почуватися краще, ніж у безпечній дружній країні.

Хоча, звісно ж, це все дуже індивідуально й залежить від багатьох факторів. І найменше мені б хотілося цим текстом викликати почуття провини в тих, хто мусив рятувати дітей від війни важкою ціною розлуки з рідними. Особливо коли більше немає куди або немає до кого повертатись. Такі люди – однозначно герої, які роблять найкраще з того, що можуть робити.

Скоріше хочеться дати підтримку тим, хто дуже хоче повернутись або повернути дітей, але боїться, чи не зробить їм гірше.

Катерина Тищенко, УП