Країна до сьомого коліна

Я не належу до тих, хто може похвалитися вималюваним родовим деревом аж від Рюриковичів або ж виписками з метричних книг своїх предків хоч би до сьомого коліна. Я - типова українка, яка знає про свою родину з усних переказів.

До шостого коліна

Моє родове дерево складається з чотирьох гілок: Лукомські та Киви - по батькові, Вільхові та Гаркуші - по мамі. Найглибше я знаю свій рід по Вільхових; у цьому дереві я - шосте коліно. У всіх інших - лише четверте. Тобто - тільки до прадіда.

Лукомські та Киви за належністю до стану були козаками, це підтверджують метричні записи початку ХХ століття. Оригінал свідоцтва про народження Марії Федорівни Киви, татової мами, у мене зберігається. Її батько, тобто мій прадід, Федір Петрович, воював на російсько-японській війні і заслужив Георгіївський хрест. Кажуть, цей орден давали за особисту мужність.

Це - переказ, який в родині мав статус істини. А от документи, кажуть, можна знайти лише в Москві, і то лише якщо знаєш, до якого полку належав прадід. Але хто в моїй родині це вже може знати? Прадіда в селі неформально визнавали старійшиною - без нього не починали жодну сходку села, і навіть коли розкуркулювали (Киви були не бідними), прийшли до дідової хати, попросили Варвару Василівну, його дружину, дати пару старих пальт - "скажемо, що ми вас розкуркулили".

Лукомські були господарями - мали щось 30 га землі. Як вони пов'язані з тими Лукомськими, яких у своєму літописі 17 ст. згадує "не злим тихим словом" Мелетій Смотрицький (як зрадників, що разом зі ще кількома десятками відомих українських родів перейшли з віри православної до уніатів - що, втім, незабаром зробив і сам Смотрицький) - я, звичайно, не знаю.

Вільхові - українізована версія від Ольховських. Десь на початку ХІХ століття (виходить, у часи Гоголя) жила на Полтавщині така собі Аполлінарія Ольховська, яка вгледіла гарного парубка Федора й одружила його на собі. У мене є лише фото їх онука, мого прадіда, Федора Григоровича, - у військовій формі. Це початок ХХ століття. Ні року, ні чому він у цій формі, ні чий то портрет висить на задньому плані фото - я теж не знаю. І ніхто в моїй родині вже цього не знає.

Щодалі - то менше я можу дізнатися про те, ким були мої діди-прадіди. Навіть якщо дуже захочу. Архіви, на жаль, горять. Завдяки моєму дяді, Віктору Вільховому, в 70-х роках минулого століття частина інформації, на щастя, була записана від тоді ще живих свідків історії нашої родини.

"Людина жива доти, доки живі ті, хто її пам'ятає", - сказала мені колежанка, коли не стало мого тата. Як "надурити" цю закономірність? Як продовжити пам'ять про свій рід?

Бабусин брат, Петро Гаркуша, директор сільської школи, який прожив до 95 років і мало не до останнього дня працював на сільській метеостанції, - єдиний у нас із старшого покоління, хто залишив зошит із записами, які назвав "Історія роду Гаркушів". Це єдине "офіційне джерело інформації", яке я маю.

Мій тато любив розповідати про своє дитинство і про те, що розповідав його батько. У нього це виходило якось дуже романтично - наче він прокручував ностальгійне чорно-біле німе кіно. Про те, як вони з хлопцями колядували на Різдво в провулку Чапаєва в Полтаві, і скільки щастя було від наколядованих мідяків, за які купувалися книжки, пряники і льодяники; як тодішня "реклама" на центральному полтавському базарі закликала купувати крабів, бо це вважалося щось на кшталт чинної, не вельми презентабельної тараньки...

Тато часто згадував розповіді свого батька - як той ховався від махновців на горищі своєї хати, що стояла на хуторі; як Лукомські втекли від колективізації з села до Полтави, залишивши недобудовану хату; як під час "голодовки" вздовж нинішньої вулиці Фрунзе були прориті траншеї, куди скидали людей, що помирали просто на вулиці... Мені на думку не спадало записати все це. Мого тата вже рік як немає. Хто мені тепер розкаже?

Якось я випадково натрапила на телепередачу, де розповідали про одну австралійку, яка у себе в будинку облаштувала такий собі приватний історичний музей. Частину експозиції вона присвятила своїй родині. Що тут дивного, запитаєте? Власне, для нас - нічого. А от для Австралії, першими переселенцями з Європи до якої були злочинці, що їх на пароплавах сотнями висилали подалі від цивілізованого світу...

Ця жінка розповідає, що вона переступила через неабиякий бар'єр, який має більшість австралійців через не дуже презентабельну біографію своїх предків, і вирішила, що, як би там не було, а це - історія її родини та її країни.

Перед більшістю українців така моральна дилема не стоїть.

"Історія країни - історія родини"

Мене завжди дивувало, чому за часів незалежності нікому не спадало на думку перевести вивчення історії України на, так би мовити, приватний рівень. "Історія країни - історія родини". Цей ланцюжок у повному вигляді мав би виглядати так: "Історія країни - історія краю - історія родини - моя власна історія".

Щоб людина відчувала причетність до історії власної країни, треба зробити так, щоб ця історія сприймалася як її власна. Власне, історія країни - це і є, фактично, узагальнення історій окремих людей та окремих родин. Історія родини - це нитка, яка тягнеться вздовж хронології подій, що і складають історію країни.

Мій прадід-хазяїн 1860-го року народження; дід, який з'явився на світ 1902-го і до якого за радянських часів ходив увесь провулок Чапаєва (це в центрі Полтави), аби він у якійсь важливій для сусідів потребі почитав за них молитви; мій тато, фізик-теоретик, який народився в Полтаві 1942-го, першим дитячим спогадом якого були схованки під ліжком від бомбардування; нарешті, я, журналістка, якій в університеті читали "науковий комунізм", а на державному іспиті приймали вже "філософію", - це і є одна з ниток, з яких зіткана історія України.

Власну історію неможливо "перекрутити". Чим краще її знаєш - тим менше шансів, що ти дозволиш комусь нею маніпулювати, якомусь там "бійцю вкрай невидимого фронту".

Чому вже майже два десятки років незалежності, а не всі 100% громадян - патріоти своєї країни? Чому не спрацьовує "патріотичне виховання"?

Як на мене, тому, що воно реалізується переважно як "пункт навчальної програми" - воно не доходить до емоцій. Воно "насаджується" ззовні, а не провокується зсередини. Поняття "батьківщини", "рідної землі", "історії країни", "своєї мови", а за ними - і "родини", "батьків", - лишаються теоретичними, далекими від маленького (а потім і великого) громадянина. І коли цей великий громадянин подається в політику, то для нього "голою теорією" є вже поняття "національних інтересів" і "національної гідності".

Краєзнавство у школах ще "ночувало" - це хоч якесь наближення історичних подій до людини. А от такий предмет, як, скажімо, "Мій родовід" - це поки що з галузі фантастики.

Адже коли я знаю, що на Ковжижі (це село в Котелевському районі на Полтавщині) півкладовища лежить Лукомських; коли я знаю, що в Матяшівку, де був залізничний вузол і яку в 41-му бомбили німці, їхала під час евакуації моя 19-річна вагітна бабуся (дитинка народилася в поїзді дорогою до Киргизії); коли я знаю, що з десятками сіл на Полтавщині і самою Полтавою пов'язана історія всієї моєї родини - хіба я можу не бути українкою? Ця земля і є я.

Інтерес до свого походження в окремих людей є. Але поки що це не є явищем масовим і - зрозумілим: а де шукати джерела інформації?

Колега мого тата по Інституту фізики, поїхав до Хмельницького, звідки походить його рід (етнічні поляки), і потроху, студіюючи в архіві записи з метричних книг костелів, віднайшов масу інформації про своїх родичів. Шляхи є, але вони не є настільки загально відомі, як-от інформація про те, де і як купити хліб. А треба.

Для людини немає цікавішого предмету розмови, ніж вона сама. Врешті, приватний інтерес до себе як до представника роду здатен спровокувати інтерес до історії країни. Хто я? Хто були мої прадіди?

Школа зробила б велику послугу і державі, і кожному її громадянинові, допомагаючи відчути гордість за свій рід. А горда людина - це вже не "гвинтик", її складніше принизити і нею складніше маніпулювати; та це вже між іншим.

Ще в середині 90-х, працюючи у "Вечірньому Києві", я запровадила рубрику, присвячену нащадкам відомих в Україні постатей. Мої друзі "здавали" мені знайомих з "історичними" прізвищами. Тоді просто по-людськи було цікаво, чим займається, наприклад, нащадок Максимовича?

На той час, виявилося, - одним з найкращих настройщиків роялів у столичній консерваторії. Але з тим відомим Максимовичем його пов'язувало лише прізвище - родинних переказів я не почула. І не дивно: за радянських часів знати свій рід було не модно, а часом і небезпечно. Чим менше ти обтяжений інформацією про свою родину - тим спокійніше живеш. Мій дідусь, Федір Вільховий, ніколи не казав, чому так рано, у 1934-му, померли його батьки; чому про його маму згадували як про "пухлу". Бо голод - заборонена тема, і її треба було оминати.

У школі (принаймні, у київській) спогади культивувалися лише у зв'язку з Великою Вітчизняною війною, а про походження згадували лише в контексті того, що вихідцям з родин "робітників" та "селян" вступити до вузу простіше, ніж якщо ти з родини "службовців". Що отримали на виході?

Біографія чи компромат?

Цікаво, що тема "родоводу до сьомого коліна" актуальна не лише в контексті походження людини, але й її професійної діяльності, а також "родоводу" політичних партій та політичного родоводу українських політиків.

Якби критерієм потрапляння у велику політику була чистота політичної біографії (маю на увазі: послідовність поглядів, відсутність корупційного шлейфу та інше, що мають на увазі в цивілізованому світі) - пару депутатів, може, і залишилися б у парламенті. Але, на щастя для "еліти", за цим ніхто не стежить, а якщо інформація й проривається назовні, то вона - завдяки задзеркальній моральній атмосфері в українському суспільстві, як мінімум не викличе обурення, а то ще й зробить зі зрадника/перебіжчика/крадія телезірку.

Може, разом із декларацією про доходи запровадити політикам і власні блоги про історію їхніх родин? Боюся лишень, що вони будуть настільки ж достовірними, як декларація про доходи, скажімо, Юлії Тимошенко, або такими ж відкритими, як інформація про її родину - чи про біографію Віктора Януковича.

Звідси вже починається політика.

***

Аби не завершувати недоречно пафосною нотою роздуми на тему, яку хотілося б зробити буденною, насамкінець висловлю свої думки з приводу: що робити зараз?

По-перше, стимулювати школярів записували спогади своїх мам-тат та дідусів-бабусь - у кожній родині маса цікавих життєвих поворотів, і все це можна прив'язувати до конкретних подій з історії країни або краю.

По-друге, вчити дітей вимальовувати свої родові дерева - це варто зробити спочатку модним, потім поширеним, і, врешті, звичайним.

По-третє, вчити дітей віднаходити інформацію про свій рід з архівів - щоб кожен українець знав, де і як це можна зробити. Навіть вивести архівні пошуки на рівень практичних занять.

Цього треба вчити. Це має бути таким же звичайним атрибутом сучасного українця, як, скажімо, мати мобільний телефон, - знати свій родовід. До сьомого коліна.