Ціна за з'єднання

Я дивлюсь, як за вікном на Перевалі вирує стихія. Раптом до мене приходить усвідомлення простого факту: коли ти дивишся на хмари, гори, дощ, то розумієш, як добре, що ти є у хаті.

Але це розуміння чарівним чином перетворюється на відчуття затишку і тепла, щойно ти з усього краєвиду вихопиш поглядом окрему гілку смереки. Коли ти розгледиш, як її шматує вітер, як дощ несамовито заливає її шквалами води, то всім тілом відчуєш тепло вогню в печі.

Японці недарма кажуть, що одна квітка значиміша за букет, бо краще від нього розкриває чарівність квітки.

Мало дивитися на дощ. Ти відчуєш його по-справжньому, коли промокне панчоха в черевику, коли крапля води на носі залоскоче тебе до нестями, аж поки ти, нахиливши парасолю, не утреш її мокрим рукавом куртки. Деталі завжди промовистіші від явища.

Згадка про японців явила мені образ білосніжної хризантеми і я пригадав, як у давні студентські часи на парі по тензорному аналізу написав записку одногрупниці.

Вона закохалась у нашого викладача і зворушливо страждала. Я їй поспівчував: "Ви бралися колись ворожити на хризантемі? Поки впаде останній пелюсток, ви обов'язково зіб'єтеся з ліку і, звичайно ж, повірите у своє щастя".

За цими моїми думками до хати повернувся Дезийдерій Васильович, а я чекав саме на нього. У мене було певне сподівання щодо зустрічі. Я знав, що він, у таку негоду, пішов на Лікоть. А це, швидше за все, пов'язано з Ціпом. Мабуть, когось потрібно знову знімати зі скелі.

Відтак, вуйко телефонуватиме рятувальникам, і в мене з'явиться можливість, заговоривши на цю тему, все ж таки, нарешті, взнати номер телефону Дезийдерія Васильовича. За жодних інших обставин нікому не вдавалось завести з вуйком бесіду про телефон. Для нього він ніби й не існував.

Привітавшись, я запитав у вуйка, яка нагальна потреба покликала його цієї пори у гори. Дезийдерій Васильович підтвердив мої сподівання: дійсно на Ціпі, вкотре, втрапили в халепу горе-туристи, і він змушений був доправляти до них рятувальників.

Я відразу завів розмову про мобільний телефон, вихваляючи його користь і обдумуючи, як зручніше задати вуйкові питання про номер.

За цей час Вуйко встиг нашвидкуруч переодягнутись та поставити на вогонь чайник. Присівши коло печі, на мої піднесені слова щодо мобільного зв'язку, Дезийдерій Васильович сказав таке, що примусило мене добре замислитись.

"Телефон - гарна витівка. Він може бути надзвичайно корисним. Але..., скажімо, сокирою можна побудувати хату, наколоти дрова, захиститися від звіра. Але можна і покалічити людину. Кожна річ здатна як прислужитися чоловікові, так і заподіяти йому шкоди", - розпочав вуйко Дезьо розмову.

"Що я бачу? - гірко посміхнувся Дезийдерій Васильович. - Колись приходили туристи на Перевал, і перше, чим переймалися, то це готували собі обід. Зараз вони сідають розмовляти по телефонах, ледве віддихавшись. При цьому вони говорять без упину і про таке, про що варто було б промовчати. Телефон зробив можливою одну дуже прикру річ: гнів, образи, лайку люди відразу переказують, замість того, щоб схаменутися, заспокоїтись і все обдумати. Це погано, бо кохання руйнують не зради, а слова".

Я спробував заперечити: "Вуйку, воно все збалансоване. Люди так само легко можуть натомість говорити і про любов". Вуйко Дезьо зітхнув: "Про любов потрібно говорити не по телефону. Це та ж сама біда".

Мій легковажний настрій миттєво минув, я почав розуміти, що слова вуйка, то не вереди старшого чоловіка, за ними переосмислений досвід пильного погляду на наш технологічний світ.

Я вже жалів, що затіяв цю розмову, бо бачив, що зачепив вуйка за живе, і обмірковував, як би "зіскочити з теми", датися трохи на бік. Але, наливши чаю, вуйко продовжив: "Мені в горах ніколи не потрібно було годинника, і я його з собою не носив. Я визначав час по Сонцю. Тепер, коли у мене в кишені телефон, і я по ньому розмовляю, то майже завжди знаю точний час. Точний час - це добре. Але я втратив Сонце! Колись я знав, що якщо Сонце схилилось до Протятого каміння, то на полонинах обходять овець, у Вижниці діти йдуть зі школи, на Перевалі в магазині розгрузили машину з товаром. А тепер я знаю лише, що 15:35".

Дезийдерій Васильович продовжував: "Я розумію, що можна говорити з людиною, з горами, з хмарами і деревами, але з ким ти розмовляєш по телефону?". Я пояснив вуйкові, що є електромагнітні поля і вони забезпечують зв'язок. "Ото ж бо й воно, що ти розмовляєш не з людиною, а з електрикою. Це так само, якби я замість поговорити з котом, поговорив би з мискою, з якої він їсть".

Я притих і боявся нагадати про свою присутність. Від відвертості я завжди ніяковію. Та вуйко вів далі: "Колись про зустрічі домовлялись заздалегідь. Чи то в неділю, чи то на Петра, чи після Другої Пречистої. Кожен готувався до зустрічі, бо знав, що про тебе пам'ятають і на тебе чекають. Зараз, коли є телефон, ніхто нічого в пам'яті не тримає, заздалегідь нічого не вирішує, бо, завдяки телефону, все можна змінити в одну мить. А простота спілкування приводить до того, що домовленості ніхто не тримає в голові, про тебе ніхто не згадує. А отже про тебе забувають. Так само забуваєш і ти".

Я дуже доречно обпікся чаєм, зойкнув і почав голосно дмухати у губи, притуляючи "човником" до них долоню.

Вуйко посміхнувся і сказав: "Нічого, нічого, маєш під носом вітер". Верхня губа в мене боліла, але я був радий, що ми змінили тему розмови, до якої я був не готовий.

Марно казати, що цього разу я так і не дізнався номер телефону Дезийдерія Васильовича. І я зрозумів, що не буду більше намагатися це зробити. Усвідомлення цього принесло мені надзвичайне полегшення, так ніби я застеріг якусь втрату. І я відчув, що це. Це була б втрата очікування зустрічі з вуйком, з горами, з Перевалом. Це була б втрата ритуалу, на місце якого б впровадилась "інструкція з використання".

Автобус доправляв мене додому, в маршрутці точилися розмови по телефонах, а я думав про слова вуйка.

Разом з телефоном ми не тільки здобули зручності у спілкуванні, але й втратили щось надзвичайно важливе, особистісне.

Я якось на Великдень гірко зазначив, що раніше люди обмінювались писанками, а тепер СМСками. Живий образ, погляд, посмішку і неповторний дотик до коханої людини нам замінили фото на екрані і засмиканий рінгтон.

Скільки разів я спостерігав, як на виклик телефону у когось в сумці, половина тролейбусу починає нишпорити у себе по кишенях.

Людина втрачає інтимну частину свого приватного життя. Ми ледве даємо собі раду з проблемами оточуючого нас довкілля, як на порозі повстають вже загрози екології суверенного простору.

"Чоловік більше ніде не може залишитись на самоті", - ці слова вуйка Дезя, які видались мені перебільшенням, раптом повстали переді мною у всій своїй невідворотності і трагізмі.

Я спробував сховатись від цих думок. Врешті-решт телефон можна відключити, його можна "забути", на біду - втопити, щоб позбутися раз і назавжди. Але я відразу відчув ґандж своїх намагань: підготувати можна лише самотність, але не самоту.

Відтак нова думка заполонила мене: серед галасу міста, у постійній колотнечі, шарпанині ми майже весь час перебуваємо у самотності. То ж, можливо, наша кожна подорож в гори це і є шлях від самотності, для того, щоб побути на самоті.

Вже перед самими Чернівцями спомин про зустріч з Дезийдерієм Васильовичем примусив мене посміхнутись. Я пригадав, як, завершуючи розмову, вуйко Дезьо жартома сказав: "Іноді мені здається, що чоловіка в цім світі тримають коти та собаки, бо не мають мобільних телефонів. Відтак, він мусить до них звертатись безпосередньо і уважно добирати слова, враховуючи їх настрій. Він пам'ятає і дбає про них. Тож, вони залишаються його зв'язком зі справжнім світом, а не з електричним образом світу".

Мені здалось, що я зрозумів, що мав на увазі вуйко Дезьо. Слово, мовлене безпосередньо, написане особисто, картина, намальована власною рукою, є комунікативним коридором до поля "тонких матерій". Механіка цих матерій нам не відома, та й цього не потрібно. Там мешкає душа. Мобільний зв'язок, та й будь-який інший технічний зв'язок, як сигнальна система, потрібний і корисний. Але розмову з душею необхідно вести без посередників.

Валентин Ткач, Чернівці

Реклама:

Головне сьогодні