5 ознак того, що ми віддаляємося від цивілізації й скочуємося у закриту клітку

Криза стала постійною ознакою життя в Україні.

Навіть після останніх п’яти років запеклої боротьби за власне майбутнє і власну ідентичність, за рядом симптомів Україна – загрозливо далеко від омріяного образу повноцінної та забезпеченої держави.

Ще більш загрозливою ситуація видається тому, що ми не маємо чіткого плану подолання всеосяжної кризи, якою просякнуте наше суспільне життя.

Системні проблеми не можна вирішити тактичними засобами або кадровими рішеннями, на які заведено покладати месіанські сподівання, а потім клясти, що вони надії не виправдовують.

Перший рік роботи Фонду гуманітарного розвитку України та громадянської платформи #SOSмайбутнє, зібрані нами звернення та свідчення українців з усіх регіонів дозволили нам сформулювати 5 основних ознак того, що ми віддаляємося від постійно оновлюваних стандартів цивілізованого життя.

Натомість ми скочуємося у закриту клітку, де проїдаємо залишки, залишені нам минулими поколіннями – замість того, аби генерувати нові сенси та працювати заради сьогодення та майбуття.

Незахищеність та недовіра інвесторів

Офіційно зафіксовані темпи зростання української економіки – 2,5% минулого року – настільки скромні, що не дозволяють висловлювати навіть обережний оптимізм.

Вони свідчать, що повернення економіки держави до показників 2013-го року (котрі не були аж такими вражаючими) залишається питанням майбутнього.

Проблема ця має структурний характер: за оцінками експертів Vox Ukraine, однією з найбільших перепон зростанню економіки залишається скептицизм міжнародних інвесторів, чиї майнові права залишаються незахищеними через корупцію.

Ми бачимо це, наприклад, по тому, як неохоче вкладають гроші міжнародні транспорті чи готельні корпорації в розвиток української туристичної інфраструктури.

У світі туризм – одна з найбільших галузей економіки нового часу, що стрімко розвивається і стає фундаментом фінансового добробуту цілих держав.

Україна ж – яка має фантастичні географічні та кліматичні дані і є прикладом унікального культурного розмаїття – залишається осторонь через банальну неспроможність приймати велику кількість гостей і організувати їхнє безпечне та комфортне пересування країною.

Тому основним іноземним інвестором в Україну вже багато років є Кіпр – зареєстровані на острові компанії наших рідних олігархів, які так провертають свої оборудки.

Мутні води українських реалій для олігархів є природним середовищем, в якій вони через корупційні зав’язки та контроль над держчиновниками виборюють безпеку своїх ресурсів.

Іноземні компанії – тим більше, з огляду на все жорсткіше законодавство тих же США та Великобританії щодо міжнародної корупції – в цих іграх брати участь не бажають.

Системні політичні конфлікти та стрімке зменшення населення

Децентралізація управління державою – прогресивний крок.

Але інституційна жага до влади поки видається сильнішою за здоровий глузд.

Вона забезпечує життя таких химерних схем, як, наприклад, призначення голів райадміністрацій президентськими указами.

Подібні суперечності існують на багатьох рівнях – тому політичні інтереси все ще більш значущі за інтереси громад, які мала забезпечити децентралізація.

Додаймо до цього ще один небезпечний фактор. Самі громади стають все слабшими через зменшення кількості власних громадян.

Населення України віку високої соціальної активності зменшується через міграцію.

Значить, боронити інтереси громад стає нема кому – люди похилого віку природно більш схильні до консерватизму та патерналізму влади, аніж до якісних перетворень, за які до того ще й треба боротися.

Гуманітарний дефолт та зменшення цінності людського життя.

Виховання дітей відповідно до гуманітарних, культурних цінностей давно перестало бути пріоритетом України.

Не маючи ціннісної складової життя, людина перестає бути людиною і перетворюється на організм.

Доказом чого є, на жаль, вже традиційно шокуючі показники дитячої наркоманії та алкоголізму в Україні.

Від гуманітарного дефолту до епідемії насильства – лише крок, який ми робимо завдяки неконтрольованому обігу зброї.

Війна не йде лише на сході України. Для жителів столиці вже звичними стали щоденні вибухи гранат, постріли з гранатометів та вуличні розправи.

Мешканці усіх українських міст вже привчилися жити з відчуттям, що поруч завжди може чекати смертельна небезпека.

Присутність великої і неконтрольованої кількості зброї на руках призводить лише до неконтрольованого насильства, роблячи з людей приматів із гранатами.

Єдиним дієвим інструментом протидії цьому є державна гуманітарна політика, спрямована на розуміння цінності життя та свободи іншої людини.

Таке розуміння через засоби освіти та культури попереджують збройне насильство – свідченням чого є приклади Фінляндії чи Швейцарії, де зброя присутня майже в кожному будинку.

Якщо переповнена зброєю країна замість гуманітарної політики створює громадянам гуманітарний дефолт і нищить мистецькі школи та спортивні клуби для молоді, то наступним логічним етапом і є вибух насильства, який уже спостерігаємо в Україні.

Відсутність сучасної культури, затребуваної у глобальному контексті

Українська земля свого часу була батьківщиною світового мистецького авангарду – починаючи з головного художника ХХ століття Казимира Малевича.

Але сьогодні ми не створюємо жодних культурних феноменів чи продуктів, які були б відомі та цікаві широкому загалу в інших країнах.

Нечисленних туристів до України кличе історія – чи то цивільна (за рецептом Львова), чи то темна та трагічна (уособленням чого є Чорнобиль).

Ми вже друге десятиліття поспіль зводимо мрію про "український Лувр" – але "Мистецький Арсенал" так досі і не добудований.

За три десятиліття незалежності в державі не створили жодного сучасного закладу чи об’єкта, який працював би на глобальному рівні і став драйвером економіки регіону або країни, як той-таки музей Гуггенхайму в Більбао.

Країна не поспіває за світовим науковим прогресом, місцеві спеціалісти працюють на економіку інших держав

Найбільш розвинуті країни світи ще кілька десятиліть тому почали розгортати свої економіки до постіндустріальної парадигми – де найбільшу ринкову вартість мають технології та сервіси.

Україна, яка тоді мала винятковий науковий потенціал, примудрилася вщент його втратити.

Ми законсервували себе у парадигмі видобування сировини, базару та гастроному, що годують майже всю країну.

Вітчизняний IT-сектор, про успіхи якого ми так часто чуємо, насправді майже не має стосунку до української економіки.

Серед сотні найбільших платників податків за статистикою ДФС немає жодної IT-компанії.

Це означає, що вітчизняні програмісти, навіть працюючи в себе на батьківщині, є суб’єктами економік інших держав, а їхні фінансові успіхи не стають фундаментом розвитку України.

Всі ці проблеми є надто серйозними, аби вважати, ніби вони можуть самі по собі розтанути у повітрі.

Жодного сумніву немає в тому, що розвивати свою економіку сучасна країна має синхронно із примноженням якості людського капіталу.

Якщо ігнорувати хоча б один з двох чинників, на результат очікувати не варто.

7 липня в Каневі вперше відбудеться Міжнародний економічно-гуманітарний форум Ukrainian ID.

Його спікерами та модераторами стануть світові лідери думок, а результатом події буде створення плану на завтра, дорожньої карти успішної країни: якою, ми сподіваємося, врешті стане Україна.

Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України, спеціально для УП.Життя

Титульне фото: Tomwang/Depositphotos