Книжки квітня: Весняне загострення

1
5 квітня 2012

Із жертв у ліквідатори. Інструкція з ліквідації ґендерного насильства (Тиск, 2011)

Зазвичай я не пишу рецензій на поезію. Але в Ляйпцігу мені трапилося познайомитись із поеткою Оленою Заславською. Вона – поетка і слемер з Луганську. Заславська нагадала про розповіді Сергія Жадана про коло цікавих поетів зі Східної України. І подарувала мені цю книжку.

До антології увійшли поезії 7 поеток. Кожна добірка відкривається есеєм. Виняток – добірка Галини Крук. В своїх есеях поетки намагаються представити своє бачення поняття "ґендерне насильство".

Антологію відкриває передмова Люби Якимчук. В ній здійснено спробу розкрити загальну проблематику збірки. Для ілюстрації вибрано зокрема поетку Сільвію Плат, котра наклала на себе руки через розлучення з чоловіком.

Власне передмова має ту ж ваду, що й інші есеї поеток.

Річ у тім, що жоден із текстів не дає точних визначень і не має чітко окреслених паралелей із соціальним життям. Особисті міркування в цих есеях не виходять за межі "room of one’s own". В кращому разі ґендерне насильство інтерпретується як сімейне насильство.

Трапляються й зовсім курйозні випадки. Наприклад, у есеї Саніслави Орловської стверджується думка про те, що ґендерної дискримінації насправді не існує. Мовляв, в Україні є всі потрібні для цього закони. Поетка наводить приклади Наталі Королевської та Людмили Безпалько як свідчення можливості будь-якої жінки "пробитися".

Ці курйози зникають швидко. Достатньо замінити есеїстику на поезію. Тексти промовляють набагато краще. Звісно, поезія – справа смаку. Мені найбільше смакували добірки Олена Заславської та Галини Крук.

В них бринить біль і традиційна для патріархального світу суто "жіноча" сфера відповідальності. Тобто цнотливість, вагітність, аборт, діти, збереження "миру в родині"... А також певний вакуум через усунення від "чоловічих" справ – політики, опору, війни тощо.

Тези поеток авторка передмови називає "камінням". Відтак читачам і читачкам варто спробувати його позбирати. Це легко зробити, не встаючи з-за робочого столу – ось тут.

Андрій Курков. Львівська гастроль Джимі Хендрікса (Фоліо, 2012)

 

Андрій Курков колись пообіцяв написати роман про Львів. І виконав обіцянку. Так з’явився роман "Львівська гастроль Джимі Хендрікса".

Його героями стали письменник Юрко Винничук, акторка Оксана Прохорець і легендарний львівський хіпі Алік Олісевич.

Андрій Курков у новому романі звернувся до світу міського андеґраунду. В усіх сенсах цього слова.

По-перше, йдеться про світ львівських субкультур. Тобто про "хіпарів", котрі раз на рік збираються на Личаківському цвинтарі. Там вони поминають одного зі своїх гуру. Кого, як думаєте? Самого Джимі Хендрікса.

Річ у тім, що існує urban legend, згідно з якою на Личаківському поховано кисть музиканта. За легендою дружні хіпі з США потаємно передали її до Львова. На радість фанатам. Одним із них є персонаж Алік Олісевич.

В цей самий час львів’янин Тарас возить на своїй машині хворих із каменями в нирках. Його методика передбачає, що правильні "вібрації" львівської бруківки справді дозволяють ті камені виводити.

В Тараса є подруга-актриса Оксана, котра допомагає йому впоратись із побутовими дрібницями. А також сусіда Єжи, по вуха закоханий у Оксану.

А сам Тарас закохався в дівчину-касира з цілодобової "обмінки" - Дарку. Його пасія дивна дівчина – в неї алергія на гроші та пил грошей. Її врятує від алергії продукт життєдіяльності одного з пацієнтів Тараса…

З цими дивними людьми та іншими львів’янами починають відбуватися дивні речі. У різних кутках міста з’являється запах моря, а над головами літають чайки. І нападають на людей – все, як у Хічкока.

Загадку намагаються розплутати і Юрій Винничук, і працівники Лабораторії паранормальних явищ, і колишні КДБіст та інші.

Андрій Курков написав фантасмагоричний путівник по місту. Тут і порадник щодо недорогих кнайп, і карта люксових готелів, і цілодобові "точки", і декілька слів про передмістя…

Тут годі шукати відповідності типажів і персонажів, яких вони втілюють. Натомість цей роман варто сприймати як своєрідну гру. І гратися.

 

Володимир Лис. Іван і Чорна Пантера (Клуб сімейного дозвілля, 2012)

Володимир Лис майже два роки тому видав моралізаторський роман про сторічного діда, який зі спокоєм йога переживає всі перипетії 20 століття.

Цього року Володимир Лис написав перший в Україні роман про модельний бізнес, магію вуду і людину з вадами психічного розвитку.

По-моєму, вперше в центр уваги потрапив не мачо, не перспективний молодий чоловік, а справжній "лузер".

Мізансцена відповідна: глухе село, неблагополучна родина, син "дурник" (очевидно розлад аутичного спектру) в матері-одиначки. Подібний типаж ми вже могли бачити в перекладній книжці "Дивний випадок з собакою вночі".

Фабула фантасмагорична: "дурник" Іван із села Кукурічки знаходить глянцевий журнал із фото топ-моделі Таумі Ремпбел і закохується. Він вражений її чорною шкірою та глянцевою вродою – і закохується.

Паралельно розвивається сюжетна лінія гламурного життя Таумі Ремпбел. В цієї лінії такі ж вади, що й у мюзиклу "Глорія". Нуль реалістичних деталей, максимум стереотипів. Життя топ-моделей постає як суцільне свято. Єдиною хмаринкою в ньому постає дивна зустріч із земляками, що володіють магією вуду. Саме ритуали вуду приводять Таумі Ремпбел у село Кукурічки.

Тематична розкутість не надто позначилася на стилі роману. Початок роману свідчить, що Володимир Лис дослухався до порівняння себе з Фолкнером.

Але експерименти з "потоком свідомості" швидко закінчуються, і роман стає більш читабельним.

Загалом центральні персонажі Таумі та Іван доволі надумані. Справу не рятує нагромадження деталей.

Натомість волиняни-персонажі другого плану є найбільш сильною стороною роману. В цьому полі у Володимира Лиса тонкий слух. Він точно створює правильне фонетичне та психологічне тло в романі. Цей розфокус підкреслює ідею важливості життя "маленької людини".

Загалом Володимир Лис написав цікавий роман. Він не надто однорідний стилістично, але цікавий як перше озвучення тем, які раніше не звучали в сучасній українській літературі. Такий собі привіт ідеям "Людській комедії" та її аналогам.

Алена Сибирякова. Украина. Точка G (Інтерконтиненталь-Україна, 2012)

 

Олена Сибірякова – політтехнолог із десятком років досвіду. Вона написала автобіографічний текст про українську політику та про себе.

Цей текст мені трапилося почитати ще в рукописі. Вже тоді мене відверто насторожила спроба позиціонувати його як "роман". Він більш адекватно виглядав би як своєрідна аналогія до книжки "Байки кремлевского диггера" від Елены Трегубовой.

Під капотом книжки – дві сюжетні лінії. Одна вдала і жива – це лінія життя політтехнологій в Україні до, під час і після виборів. Дуже цікаве чтиво з огляду на його позірну правдоподібність і вірогідність. Щоправда, іноді там якось забагато героїні-оповідача… Але це вада більшості перших літературних проб.

Друга сюжетна лінія – доволі штучна. В цій сюжетній лінії героїня роману бере участь у створенні майже чарівної флешки. Її силою можна "зарядити" все, що потрібно. Майже як у джедаїв. Щоправда потім та флешка постає як вмістилище небезпечної інформації про (для?) терористів.

За задумкою ці дві лінії переплітаються в романі та подекуди резонують в унісон. На практиці це не зовсім так, і фантасмагорії в романі швидко стомлюють.

Книга не вирізняється літературним стилем. Вона написана радше як суміш репортажу з колонкою. Але це, напевно, на краще. Адже ніщо не заважає читати, розкодовувати імена персонажів і вгадувати прототипи.

powered by lun.ua