Фрагмент "Прогулянки" Роберта Вальзера у перекладі Юрія Андруховича

"Українська правда. Життя" продовжує публікувати фрагменти книжкових новинок. Цього разу – частина "Прогулянки" Роберта Вальзера.

Аби обрати шматок тексту, ми звернулися по допомогу до Юрія Андруховича – саме він переклав книжку, яку нещодавно видав Meridian Chernowitz.

"Вибір, мушу зізнатися, був нелегкий, але я вирішив, що саме в цьому уривку відразу кілька центральних філософських ідей "Прогулянки", тому хай буде він", - пояснив Андрухович.

Поки я йшов отак собі, мов неостанній волоцюга, явний безхатько й нероба чи, скажімо, прогульник або і бродяжник, попри всілякі сади з вибуялою в них щільною городиною, попри квітники з їхніми пахощами, садові дерева, квасолеві тички, обвиті гронами квасолі, попри високі жита, пшениці та вівси, попри дровітню з колодами й поліняками, попри соковиті трави і приязне джеркотіння води, малої річки або струмка, попри всіх людей, включно з милими продавчинями з ринку, попри оздоблений радісними прапорцями народний дім, як і попри інші корисні та добрі об’єкти на зразок тонкої феєподібної яблуні, як і Бог знає попри які ще можливі речі – наприклад, розквітлі полуничні кущики або – ще краще – достиглі червоні полуниці, тож поки я цілком добропорядно йшов попри все це, а в голові мені снувалися глибокі та приємні думки (адже під час прогулянки в нас буває проблискують і спалахують численні ідеї, дуже варті пізнішого якнайстараннішого опрацювання), назустріч мені звідкись узявся чолов’яга, потвора, дивовижа, що заступив мені вмить ледь не всю світлу дорогу – височезний зростом і здоровенний дядько, що його я, на жаль, знаю не так і погано, цього найвищою мірою монстра і велетня на ймення

Томцак.

Я сподівався б його зустріти в будь-якому іншому місці та на будь-якій іншій дорозі – лиш не на цій, мальовничій і лагідній. Його сповнена жахіть і смутку поява, як і його трагічне й потворне єство нагнали на мене страху, зруйнувавши і красу краєвиду, і всі мої радощі та веселощі. Томцак!

Правда ж, любий читачу, що й само вже ім’я відлунює понурістю й ляком? "Навіщо ти з’явився переді мною, навіщо заступив мені шлях, нещасливцю?" – закричав я на нього. Але Томцак не відповідав.

Він дивився на мене, великий – себто дивився на мене згори; він-бо суттєво переважав мене у зрості. Поруч із ним я уявляв себе якимось гномиком або малим, бідним і слабким дитинчам. Велетень міг запросто розчавити або розтоптати мене. Так, я знав, хто він. Спокою для нього не існувало. Розбурханий, ходив він білим світом.

Він ніколи не спав у м’якому ліжку й ніколи не жив у затишному зручному домі. Він мешкав повсюди й ніде. У нього не було батьківщини, тож і будь-яких законів над ним не було. Він мусив животіти без вітчизни і щастя, цілковито позбавлений любові та людської втіхи. Не цікавився нічим, від усього закритий, тож і ним ніхто не цікавився, його життям і поривами.

Минуле, теперішнє і майбутнє були для нього єдиною безмежною пустелею, а життя було затісне й завбоге. Ніщо не мало для нього значення, тож і він нічого ні для кого не означав. З його великих очей виблискувала надземна і підземна скорбота. Безкінечний біль читався в його втомлених млявих рухах. Він був не живий і не мертвий, не старий і не молодий.

Мені здавалося, що його вік налічує сотні тисяч років і що він мусить жити вічно, щоб вічно лишатися неживим. Він умирав щомиті, щоб не змогти померти зовсім. Для нього не існувало жодної заквітчаної могили. Прослизаючи повз нього, я промимрив собі під ніс: "Бувай здоров і на все добре тобі, друже Томцак."

Не озираючись більше на привида, чи то пак на жалюгідного колоса-надлюдину, до чого не мав ані найменшої охоти, я йшов далі. Невдовзі, спокійно крокуючи в м’якому й теплому повітрі та долаючи недобре враження, справлене химерною постаттю чолов’яги, а краще сказати велетня, я досягнув ялицевого лісу, що його протинала немов усміхнена, шельмувато-зміїста стежина, на яку я із задоволенням збочив. Стежка і лісова поверхня піді мною здавалися суцільним килимом, у лісовій товщі було тихо, мов у душі щасливця або у храмі, або в палаці чи зачарованому і приспаному казковому замку сплячої королеви, де все поснуло й замовкло ще довгі сотні років тому.

Я занурився глибше і – скажу так, хоч це і звучатиме надто красиво – почав здаватися собі самому золотоволосим принцом у бойовому спорядженні. Настрій лісу був такий урочистий, що вразливому перехожому неминуче навіялися всілякі гарні й дивовижні видіння. Скільки щастя принесли мені ця солодка лісова тиша і цей супокій! Від часу до часу в оцю милу відособленість і чарівливу темряву вдиралися ззовні якісь ледь чутні звуки, щось наче стукіт або свист, або щось іще, відлунюючи здалека, вони ще більш увиразнювали лісову безшелесність, яку я вдихав на повні груди, досхочу, і впливом якої я просто-таки впивався. Там і тут велике мовчання й тишу пронизував з потаємного і святого сховку радісний голос птаха.

Я зупинявся, вслухаючись, і раптом мене охопило невимовне відчуття світової всеприсутності, а слідом за ним мою душу переповнила вдячність. Ялиці стояли рівно, ніби свічки, увесь великий, тонко промальований ліс застиг без найменших порухів, переповнений і, здавалося, наскрізь пронизаний недочутими голосами.

До моїх вух не знати звідки продиралися звуки Прасвіту. "Отак я йшов би до кінця, щоб тут і померти, раз така мить однаково настане. В могилі мене втішатиме спогад, а вдячність оживлятиме й після смерті – за насолоди, радощі та захоплення; вдячність за це життя і за радощі понад радощами."

Згори, від ялицевих верховіть долітав тихий шемріт. "Кохання й цілунки в такому місці, мабуть, надзвичайно красиві", – сказав я собі. Само вже ходіння по зеленому килиму справляло насолоду, а спокій запалював молитву в чуйній душі.

"Бути тут мертвим, лежати незримо у прохолодному лісовому ґрунті – як це, мабуть, приємно! Ех, якби можна було по смерті відчувати, яка вона, смерть! Може, так і є. Було б чудово мати в лісі свою сумирну могилку. Напевно, я міг би слухати з неї пташиний спів, лісові шерехи. От чого мені хочеться." Колони сонячного проміння стояли поміж дубових стовбурів, і весь ліс постав мені прегарною зеленою гробницею. Невдовзі я все ж вийшов на залитий світлом простір і так повернувся до життя.