Пам’ятник поваленню пам’ятника

Кожна сучасна революція чи навіть рядовий громадянський протест живе за правилами медіа-культури, а отже потребує не тільки яскравої гаслової риторики, а й відповідних візуальних образів, найчастіше - перформативного характеру.

Для київського Євромайдану такими стали очищений від офіціозного пафосу лик Тараса Шевченка, запаморочливі конструкції барикад, катапульта на Грушевського, що її вже планує музеєфікувати НХМУ, та хвиля колективного повалення пам’ятників Леніну, названа в народі "ленінопад".

Те, з якою легкістю постать вождя Жовтневої революції було ідентифіковано у якості абсолютного ворога Євромайдану, є цілком зрозумілим з огляду на закони революційного часу, що нехтує фактами й причинно-наслідковими зв’язками, ототожнюючи комуністичні ідеї з пізнім Радянським Союзом, а образ Володимира Ілліча і того гірше - з Комуністичною партією України, про антикомуністичність якої неодноразово висловлювались українські ліві організації.

Повалення значного пам’ятника – це передусім яскравий жест, що переводить політичний сигнал в потужне візуальне повідомлення. Значні громадянські зрушення потребують свого виразного оформлення, складеного зі зрозумілих образів-подразників, що дозволяють масовій аудиторії легко зчитати ідейне забарвлення подій.

Таким яскравим і необхідним жестом свого часу було повалення пам’ятника Дзержинському в Москві в 1991 році після провалу ГКЧП. Таким жестом було повалення пам’ятника Леніну в грудні 2013 року.

Однак, на разі активісти Майдану звернули увагу й на інші монументи радянської епохи, знищення яких навряд чи є нагальною та першочерговою потребою громадського руху.

23 лютого в facebook з’явилась інформація про те, що група рішуче налаштованих осіб прямує у сквер на Либідській площі аби зности сумновідомий пам’ятник чекістам скульптора Василя Бородая, що вже неодноразово зазнавав нападів вандалів.

На заклик активістів зреагували не тільки охочі до революційного запалу, а й художники та мистецтвознавці, які цілком поділяють ідею демонтажу пам’яток тоталітарної доби, проте не погоджуються із відверто брутальними методами руйнівників.

У групі, що стала на захист монументу, були скульптори брати Микита та Єгор Зігури, Садан та Олексій Золотарьов. Останній, несподівано для себе, став однією з центральних фігур у конфлікті.

Зокрема, після тривалих перемовин з представниками "звичайних громадян" Олексій взяв на себе відповідальність за організацію демонтажу пам’ятника протягом наступного тижня.

Як зазначив у коментарі "Українській правді. Життя" Золотарьов, йому не вдалося вмовити офіційні установи, зокрема, Спілку художників України, забезпечити процес перенесення скульптури у безпечне місце.

Проте йому вдалося отримати дозвіл на перенесення пам’ятника у Київському науково-методичному центрі по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій. Кошторис демонтажу на разі прораховується.

Аби цивілізований спосіб демонтажу не лишився одиничним випадком та переріс у системний підхід до вирішення подібних питань, ініціативна група планує зібрати експертну комісію з мистецтвознавців, архітекторів, скульпторів та небайдужих киян.

Така комісія має розглянути усі встановлені за радянської доби пам’ятники та вирішити, які з них необхідно демонтувати та перемістити у сховища, а які варто залишити з огляду на художню цінність та значення для організації міського простору.

Так, Олексій Золотарьов вважає за необхідне залишити на своєму теперішньому місці пам’ятник Щорсу на бульварі Шевченка: "Цей пам’ятник було неодноразово визнано однією з найкращих кінних скульптур України. Прибравши його, ми також порушимо архітектурний ландшафт цієї ділянки, створений свого часу за продуманою містобудівною схемою".

Дозвіл на перенесення пам'ятника чекістам, виданий Управлінням охорони культурної спадщини

На разі спільнота небайдужих до долі радянського мистецтва гуртується навколо групи у facebook "За цивілізоване ставлення до пам’яток історії".

Серед активних противників радянського скульптурної спадщини популярним є аргумент, що вся вона без винятків має низьку художню якість (адже була створена за доби панування соцреалізму як офіційної художньої програми) та псує "обличчя" міста.

Однак в цьому контексті є більш значущі проблемні зони.

Сьогодні візуальний образ Києва (і не лише його) спотворений, в першу чергу, неконтрольованою присутністю так званих малих архітектурних форм та квадратними кілометрами носіїв зовнішньої реклами, яка не лише нищить міський ландшафт власними розмірами та формальною якістю, але й нерідко вносить небезпечний дисонанс в його робочий ритм (відволікає водіїв, наприклад).

Мозаїка на фасаді колишнього ресторану "Вітряк" авторства В. Зарецкого, А. Горскої та Б. Плаксія (фрагмент ліворуч від входу). Сьогодні закрита банером нового закладу. Фото - gloss.ua

Повертаючись до мистецько-ідеологічної спадщини радянської доби, варто також звернути увагу на безсистемне зникнення творів монументально-декоративного мистецтва, пов’язане з переходом окремих будівель чи територій до приватного бізнесу, керівники якого на власний розсуд закривають банерами чи просто знищують такі художні об’єкти.

Численні приклади оздоблення міського простору (мозаїки, фрески, керамічні панно тощо) також були своєрідною "рекламою" – уславленням утопічного соціалістичного устрою життя країни.

Проте, на відміну від сучасної реклами, радянські монументальні твори, здебільшого, виконувалася професійними художниками, серед яких далеко не всі воліли й мусили слідувати жорстким соцреалістичним принципам. Як і у випадку зі скульптурою, чимало виконавців офіційних художніх проектів в місті знаходили цікаві та оригінальні формальні рішення для ілюстрацій ідеологічних запитів.

До речі, влучні паралелі між заідеологізованими монументальними панно та рекламними банерами, такою собі сучасною консьюмеристською "пропагандою", провела Жанна Кадирова у своєму переможному проекті нещодавньої виставки премії PinchuckArtCentre.

Аби з’ясувати мистецьку цінність радянських монументів, чимало яких були виконані скульпторами, відомими не лише завдяки офіційно замовленим за часи СРСР творам, та поміркувати про можливе майбутнє цих пам’яток "Українська правда. Життя" звернулися за коментарем до Людмили Лисенко, знаного мистецтвознавця і фахівця з історії скульптури.

"Сьогодні як ніколи важливо пам’ятати, що є не тільки "вперед", але й "назад". Ми почали недалекоглядно знищувати радянську скульптуру ще задовго до сьогоднішніх подій. Таку скульптуру необхідно розглядати як частину історії, присвятити їй окремий проект, виділити свою територію. Наприклад, величезну територію колишньої ВДНГ з унікальною класичною радянською архітектурою її павільйонів, мозаїками, скульптурами.

Туди необхідно було б зібрати радянські пам’ятники з усієї України, дати кожній персоналії та кожній події об’єктивну анотацію, викласти біографії та перелік злочинів цих людей, проводити там екскурсії, уроки історії.

Не можна просто перекреслити історію, на ній треба вчитися. Ленін - це також наша історія. А як тоді щодо пам’ятнику кондот’єру Гатамелаті авторства Донатело в Падуї?

З точки зору історії, Гатамелату теж можна вважати мерзотником, проте цей дивовижний кінний монумент є символом міста та охороняє його.

Так само кінний монумент Щорсу охороняє Київ, як написав один із моїх студентів у своєму есе.

Багато колишніх країн радянського табору збирали радянські монументи у спеціально відведених парках. Це хоча й трагічна, але все ж частина їх національної історії. Такий парк є в Угорщині, Чехії. Два таких парки у Литві — Europas Sculpture Park та Grūtas Park – дуже вразили мене свого часу. Такий музей має бути і у нас."

Перед реконструкцією басейну "Водник" на Подолі під потреби мережевого спортклубу. Фото - Костянтин Стрілець

Створення подібного музею могло б стати одним з кроків на шляху осмислення українцями власної історичної пам’яті, яка сьогодні є вкрай фрагментованою та полярно ідеологізованою.

Цими днями, коли Верховна Рада і Громадський сектор Майдану почали працювати над реформами політичної системи, пріоритетом має бути аналітична робота з історією замість традиційної для України маніпуляції історичними подіями в публічному полі.

Інакше ми приречені повсякчас втілювати в життя первісне значення слова революція - рух по колу.