Кіно: протягом Євромайдану й далі. Частина 2

Читайте також "Кіно: протягом Євромайдану й далі. Документалістика"

Драматичні події бурхливої зими 2013-2014, які увійшли в історію України під назвою Євромайдан, розгорталися з неймовірною швидкістю. Та завдяки існуванню YouTube та Facebook, якими ми їх знаємо, спричинили справжній вибух документального кіно, яке часто робилося за схемою "день-ніч-день": знімаємо-монтуємо-показуємо.

Таким чином, документальні фільми стали не просто свідченнями про події, а й безпосередніми їх учасниками.

В ігровому кіно, анімації та відеоекспериментах, зі зрозумілих причин, така оперативність поки що залишається неможливою й незатребуваною. Хоча й тут є про що поговорити.

Ігрове кіно

Кіноконтекст

Зараз цікаво згадати, як ще задовго до того, як художнє кіно стало наслідком революції, воно було її матеріалом та засобом. В основному, це була традиційна закордонна продукція, яка інтерпретувалася та інтегрувалася в українські реалії.

Маріїнський парк, наповнений тітушками, почали називати Мордором, у мережі з'явилися відповідні відеонарізки з "Володаря кілець". Народні вмільці за допомогою субтитрів зобразили передпоразкового Гітлера з "Бункера" за Януковича.

А професіонали з телеканалу "1+1" патріотично підійшли до підготовки анонсів фільмів "Хоробре серце", "Втеча з Шовшенку", "Жанна Д`Арк" та інших, вирізавши звідти надихаючі промови героїв.

Та ще й доповнили їх упізнаваними "звуками Майдану", та навіть поставили французьких борців проти "загарбника, що проголошує себе визволителем" під український прапор.

Анонс "Аватара", 1+1

Рекламний щит фільму "Я, Франкенштейна" на Хрещатику спочатку обмалювали політичними лозунгами, а невдовзі він став частиною барикад. Зроблено це було не лише з метою самозахисту, а й через гнів на одного з інформаційних партнерів фільму, телеканалу "Інтер", який викликав певне незадоволення своїм специфічним висвітленням подій.

Для мене ж особисто, найвиразнішим прикладом став постер "Керрі" на кінотеатрі "Україна", який складався з великого плану закривавленого дівочого обличчя. Зображення було ніби дзеркальним до відомого плакату про побиття студентів, а напис "Скоро її ім'я дізнаються всі" – виявився пророчим.

Українське ігрове кіно

Такого скупчення жанрової різноманітності історій, які зібралися на Майдані – ще не бачила Україна, як і жоден голлівудський продюсер: від політичного трилера до мелодрами, від комедії й до одвертого горору, від бойовика до фарсу. А "для найменших" – кількадесят історій про героїчні пригоди цуценят.

Проте, для ігрового кіно передбачувано вбивчим виявився той факт, що всі ці історії не ховалися від камер документалістів. В ігровій реставрації подій, зрозуміло, не виникло потреби.

Відтак молоді ентузіасти, яким вистачало б рішучості знімати своє кіно в реальному часі, не мали матеріалу. А ті, хто, із часом, таки віднайшов оригінальну драматургічну основу для свого фільму, уже втратили можливість зафільмувати її в реальних "декораціях". Обнадійливим є той факт, що для бюджетного фільму відтворити більшість екстер'єрів не складе великих труднощів. Ну й, магію "зеленого екрану" ніхто не відміняв.

І, звісно, буду щасливим, якщо хтось мене здивує якісним і цінним ігровим фільмом, який зараз знаходиться на стадії постпродакшну.

Винятком, який уже відомий, є повнометражний фільм "Якось в Україні" харківського режисера Ігоря Парфьонова.

Ідеться про шістьох героїв, для яких Майдан став останньою можливістю добитися справедливості. Головна героїня Ніна – кримчанка, яка втекла від місцевих "перевертнів у погонах" після зґвалтування та вбивства її подруги. Проте трейлер не викликає однозначного захоплення й не змушує з нетерпінням чекати на фільм.

Трейлер "Якось в Україні"

У Криму, зі зрозумілих причин, значно менше подій потрапили до камер документалістів. Драматургія подій, можливо, через певну дистанційованість, значно чіткіша, а вираження людської героїки набуває дуже емоційних і сильних втілень. Тисячі людей не могли стримати сліз, дивлячись, як українські військові, співаючи гімн, йдуть на озброєного ворога.

Ці історії, при державній підтримці, принаймні дозволі знімати на українських човнах та у військових частинах, могли б знайти достойне кіновтілення й відкрити нову, а можливо і першу, сторінку героїки сучасного українського війська.

Як приклад, майбутні автори можуть взяти собі успішного серед фестивалів, критиків і глядачів британсько-американського режисера, майстра актуального кіно та любителя ручної камери, Пола Грінграсса. Бажано не забуваючи про слабкий бік цього автора – його політичну поверховість та ігнорування навіть очевидних фактів реальності, які не вписуються в обраний настрій фільму.

Грінграсс, звісно, згаданий не випадково.

Окрім недавнього "Капітана Філіпса" про захоплення торгового судна сомалійськими піратами, який може послугувати прикладом подачі героїв подій Криму, його "Кривава неділя", про розстріл мітингувальників в Ірландії в 1972 році, вражає подібністю сюжету.

Для тих, хто візьметься фільмувати про події на Майдані, буде корисно подивитися цю стрічку – принаймні, аби обійти слабкі місця й помилки британця.

Для простих глядачів "Кривава неділя" теж може бути цікавим, хоча й не обов'язково приємним, досвідом.

Трейлер "Кривавої неділі"

Сценарії

Деякі дні й ночі на Майдані дали – чи могли б дати – сценаристам у десятки разів більше ніж місячний курс сценарної майстерності. Таких типажів, таких людей, характерів і такого конфлікту, таких протиріч і таких оголених нервів можна не назбирати протягом усього життя.

Українській документальній літературі вже зараз є чим пишатися. А далі вже чимало діячів висловили своє бажання написати й видати відповідні книги. І, певно, ще більше цей задум не поспішають озвучувати.

Уже зараз відомо про ряд сценаріїв, написаних про події.

Богдан Жолдак може похвалитися цілим проектом "МАЙДАН. Історії", де вісім його студенток написали сценарії про справжні та вигадані історії з Євромайдану. Як відомо, ще кілька сценаріїв не увійшли до альманаху, серед них і текст еротичного змісту й самого майстра, пана Жолдака.

Деякі зі сценаріїв надміру потерпають від натуралізму, і при певній вдачі й наполегливості, могли б бути документальними фільмами. Схоже, не всі автори ставили собі за мету описати події, які не звикли ставатися перед камерами документалістів.

Реалізація подібних сюжетів могла б компенсуватися оригінальністю художнього втілення. Та, схоже, більшість із них не планує бути екранізованими, і залишаться виключно літературними творами.

Мені, у свій час, доречним здався сюжет оповідання знаного французького сюрреаліста Бориса Віана "Хороші учні", який я адаптував у одноіменний сценарій. Події відбуваються на часових і просторових околицях Євромайдану, йдеться про збочений "любовний трикутник" із людей, насильства й правоохоронних органів. Протягом подій у Києві, сценарій стверджувався у своїй актуальності. Проте зараз, маю особисту надію, безповоротно застарів в українських реаліях.

Раджу пошукати натхнення в оповіданні Віана, до речі, опублікованому ще в 1949-му році, російським колегам.

Персоніфіковані сюжети

Серед усіх історій є одна, яка приволікає до себе доволі сильну увагу. Зокрема, тому що основні її події були недосяжними для громадської уваги та ретельно приховувалися за високими фізичними та інформаційними стінами.

Ідеться про біографію Віктора Януковича.

Кримінально-політична сага масштабів "Хрещеного батька": літературного – Маріо Пюзо, і кіно – Френсіса Форда Копполи. Важке дитинство, хуліганське отроцтво, влиття в бандитську структуру й шлях до її верхівки, уявне всевладдя й крах вибудуваної імперії.

Перше, що з'явилося в моїй уяві при новині, що активісти увійшли в Межигір'я – прикінцева сцена з "Обличчя зі шрамом" Брайяна де Пальми, де Аль Пачіно відстрілюється з кулемета зі сходів свого маєтку...

Та реальне "Я нікуда нє убігал" – при вірному художньому осмисленні може бути ще цікавішим! Звісно, кінематографічність кінцівки своїми прес-конференціями Янукович доволі-таки підпсував. Проте ніхто не звинуватить авторів, якщо вони дозволять собі деякі розбіжності з такою реальністю.

До речі, киянка по народженню, пані голлівудська зірка Міла Йовович уже якось висловлювала свою готовність зіграти роль Юлії Тимошенко. У даному випадку, роль, можливо, і не головна, але, безумовно, дуже важлива.

Варта того, аби зіграти – бодай заради драматичної сцени вовчої самотності – де паралельним монтажем зображені Юлія Володимирівна й Віктор Федорович. Вона в тюремній камері, він – своєму кабінетові. Їх об'єднує любов до влади та самотність. Віктор Федорович, затятий гравець, відчуває себе одним однісіньким у всій Україні, бо своїми ж руками позбувся єдиного достойного суперника.

І вони разом дивляться на один і той само місяць за вікном та ґратами, відповідно...

Ще раз до цієї паралелі можна повернутися ближче до кінця, уже послідовним монтажем, один – утікає, інша – повертається. Якщо Юлію Тимошенко "тролили", що вона заслуговує на Оскара, то Міла могла б отримати свого, справжнього.

Єдина й найбільша небезпека, що за цю чотирьохтомну в друці й одинадцятигодинну на екрані кримінально-політичну епопею – з'являться нотки захоплення, чи співчуття головному героєві. Тож, може й на краще, що ніхто цього не робитиме, а якщо й спробує, то все одне вийде погано.

Проте є кілька інших облич, які просяться на екран.

Такий тиражований російськими ЗМІ Степан Бандера, ім'я якого приміряли на себе чимало українців, і про якого так мало відомо (Втім, Бандера вже був на екрані у фільмі "Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені" Олеся Янука та епізодично з’являвся у фільмі цього ж режисера у стрічці "Нескорений").

Запитав у знайомих українських трешмейкерів, а не документалістів – бо ж тема доведена до абсурду сучасною пропагандою, і, як видається, лише в цьому неоднозначному жанрові може знайти свого логічного втілення. Дехто з молодих кіношників-провокаторів відповів, що якраз про це думають.

У серйозному ж кіно значно актуальнішими стають історичні події 1918-1922-х років, зображені, зокрема, на сторінках "Холодного Яру" Юрія Горліс-Горського й "Чорного ворона" Василя Шкляра. В обох ідеться про героїчну боротьбу українського народу проти німецьких окупантів та загарбників із Росії.

Бодай до століття подій – було б приємно, нарешті, побачити достойне втілення цієї довгоігнорованої, зі зрозумілих причин, сторінки в історії України.

У російському кіно

А поки в українському кінематографі визрівають зручні умови для створення відповідних картин, російські кінематографісти вже оголосили про початок підготовки двох тематично-гострих проектів.

Авантюрно-політична стрічка на основі біографії Юлії Тимошенко. Сценаристка й продюсерка Анна Крутова зазначає, що фільм ґрунтуватиметься на реальних подіях, але образ героїні буде вигаданий. Окрім того, обіцяють додати виразну любовну лінію.

Ще одна картина – про протести на Манежній площі в Москві в 2010 році. Здавалося б, можна порадіти сміливості авторів і спробі налагодження толерантності між національностями, але слова голови комісії по патріотичному вихованню молоді, чию увагу в сценарії "приволікла деталь протистояння двох братів, один з яких був за скінгедів, а інший – його опонентом. Усвідомлення пагубності таких міжусобних конфліктів прийшло до одного в трагічну хвилину смерті іншого" – насторожують.

(В останній частині поговоримо про втілення образів Євромайдану в анімації, експериментальному кіно та за допомогою відео-арту)

Дмитро Бондарчук, спеціально для УП.Життя