Візії нової України - найкращі люди про те, як нам жити далі

Чи достатньо для справді ґрунтовних реформ лише набору тактичних кроків і гарячих законопроектів, бо цього вимагає час і суспільство? Чи все-таки для того, аби досягнути певної мети, слід її спочатку собі чітко поставити?

Саме зараз видається важливим усвідомлення того, що одне не можливе без іншого.

Саме тому Платформа стратегічних ініціатив "Культура-2025" вирішила рухатись обома шляхами одночасно. Поки проблеми культурного поля та шляхи їхнього розв’язання напрацьовуються у фокус групах за культурними секторами, експерти з різних середовищ збираються на круглі столи для обговоренення візії – ідеального майбутнього української культури.

Ці зустрічі не шукають консенсусу, радше навпаки – різних думок, з яким може оприявнитись складна і різноманітна картина "ідеального майбутнього".

Ми публікуємо ці думки, розуміючи їхню важливість для перетворень, які проходить і ще має пройти країна, та сподіваючись закласти підвалини для ширшого діалогу.

РОЛЬ КУЛЬТУРИ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА

Михайло Мінаков
(доктор філософії, публіцист, науковий секретар Кантівського товариства в Україні)

Мені здається, ми надто часто називаємо культуру "сектором". Я би продовжив думку про міжгенераційне спілкування, бо ми – суспільство, яке фрагментується, розпадається, тобто перериває спілкування і комунікацію. Але нагадаю, що таке політика, в тому числі культурна.

Ще Аристотель визначає її як спілкування заради спільного блага. Це не просто говоріння, це і боротьба, конкуренція. Але водночас це і створення того суспільного тіла, яке це загальне благо може собі уявити.

Коли я дивлюся на політичний вимір, я би виділяв секторальність, але також і забезпечення міжгенераційного спілкування. Сьогодні старше покоління виключено. Руйнування пам’ятників, - це ще й один із символів і способів спілкування покоління сьогоднішнього з тими, хто вже не впливає на рішення.

І судячи з усього, наші діти і онуки так само будуть ставитися до того, що робимо ми сьогодні. До цього треба бути готовим. Можливо, пам’ятник Небесній Сотні теж знесуть.

Треба розуміти: або ми влаштовуємо та перелаштовуємо політичний вимір культури на спілкування, або ми продовжуємо фрагментацію та ентропійні процеси. Я б хотів ще внести додатковий вимір в культурну політику.

Будь-яка політика має сприяти рівності.

Є дві великі школи рівності. Одна – індивідуальна, себто рівність індивідів перед законом, доступом до ресурсів. А ще свого часу було висунуто ідею про рівність традицій (в тому числі й у політиці). Для пострадянського простору ця ідея дуже цікава...

Робота і гра з ідентичностями, як ще один суб’єкт для комунікації. Тому варто не говорити про національно-патріотичне виховання, хоч як це не важко в умовах війни, а радше думати про ті способи підтримки комунікації, які забезпечують усім культурним групам їхній розвиток і можливості бути інтегрованими у так зване загальне українське суспільство.

Ірина Соловей
(президентка громадської організації Garage Gang, співзасновниця платформи соціальних інновацій Велика Ідея)

Вислів "сталий розвиток" у документі Несторівської групи досить вдало розшифрований – як ми використовуємо сьогоднішні ресурси, не ставлячи під загрозу те, що ми хочемо передати майбутнім поколінням.

Тому в таких розмовах є сенс бачити (уявляти) майбутнє покоління, але й не забувати про покоління старше.

Ірина Соловей. Фото Креативний простір "Часопис"

КУЛЬТУРА ЯК СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕГРАТОР

Олена Стяжкіна
(письменниця, журналістка, професор кафедри історії слов'ян Донецького національного університету)

Культура є місцем говоріння, місцем, де людина є, де вона є оприявленою, чи є вона митцем, чи ні. Ті зони країни, які були дуже піддані "совєтськості", завжди розвивалися як зони без говоріння, як місця мовчання. Це сталося не сьогодні і не 20 років тому.

Східний регіон – це люди, які втікали від власної біографії.

Є таке відчуття, що Донеччина, Луганщина – це місця без власної історії. Дійсно, майже не можна там водити екскурсії так, як Києвом чи Львовом. І це формує уявлення про неісторичність цих земель.

Але якщо культурний проект дозволить людям сказати про себе, то саме вони – люди - стануть пам’ятниками чи проектами, які будуть цікавими. Це можна зробити через усну історію.

Олена Стяжкіна. Фото Дмитра Ларіна

Говоріння робить кожного активістом культури. І якщо зробити проект "почути Донбас" - люди розкажуть такі історії, які зможуть стати частиною кінопроектів, частиною цікавезних книг. Адже приховані таємниці – як і чому вони там опинились, чому вони століття мовчали – це теж історія України і культура, якої ми не знаємо взагалі. Це таке собі людське "дике поле".

Якщо культура стане місцем говоріння Сходу, вона гратиме на інтеграцію не через збереження традиції ідентичності, а саме через перший підхід [згаданий Мінаковим] – через індивідуальність.

Іван Козленко
(генеральний директор Національного центру Олександра Довженка)

На мій погляд, тут ідеться насправді про міфотворчість, бо говоріння (яке спочатку ще треба активізувати) може бути порожнім. Бо завжди є що сказати, але в сенсі історичної тяглості це говоріння безпам’ятне. В міфологічному полі нам хочеться думати, що є якась наступність пам’яті історичної.

В Одесі я спостерігав перерваність багатьох концепцій пам’яті, і було цікаво, коли цей розрив відбувся. Ми пробували відновлювати цей зв’язок, працюючи зі старшими людьми, які жили в ситуації мультикультурності, але вона, треба сказати, у багатьох сенсах була радше бажаною, ніж дійсною.

Іван Козленко

Мені здається, що, окрім навчити говорити, треба спробувати, щоб людина змогла співвіднести своє місце у теперішньому часі з місцем в історії, намацати свій шлях у плані збереження пам’яті.

Йдеться про реконструкцію історичної індивідуальності. Тут культура могла б запропонувати способи співвіднесення саме з місцем, із якого можна було б себе розпочати.

Ірина Соловей
(президентка громадської організації Garage Gang, співзасновниця платформи Спільнокошт)

В цьому контексті важливо, щоб українці перейшли на новий тип стосунків з державою. Зараз я, як мама, залежу від прописки, а також від організації, в якій працюю. А коли ми говоримо про переселенців, то ці речі взагалі стають серйозними бар’єрами, – держава навіть коли хоче допомогти людям, не може цього зробити.

Потрібна можливість змінювати свою біографію, не ставлячи до відома державу. Крім того, це питання транзакційної ціни стосунків з державою. Мені здається, у суспільстві немає впевненості, що ці стосунки мають бути партнерськими.

І культура могла б допомогти прийти якщо не до консенсусу, то до кращого розуміння в цьому питанні.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРОСТІР

Аксінья Куріна

(журналіст, продюсер, громадський активіст)

Мы должны мыслить не только территорией Украины и, возможно, не только процессами, происходящими в Европе. Потому что любой художник или режиссер, который снимает фильм, конкурирует за внимание людей с Голливудом. Ведь когда у потребителя есть два часа свободного времени, большой вопрос, будет ли он смотреть украинский фильм или американский. Это нужно учитывать.

Аксінья Куріна

Мне бы хотелось, чтобы через десять лет Украина стала страной, которая рассказала бы свою историю не только собственным гражданам, но и всему миру. Диалог очень важен, граждане должны в него включаться.

Денис Іванов
(генеральний директор "Артхаус Трафік")

Анализируя исторические факты, у нас все время будет возникать комплекс жертвы, потому что мы все время будем вспоминать, как нас "катували", "пригнічували". Эти факты нужно знать, но опереться на этот опыт, к сожалению, нельзя. Нужно наоборот, оглянувшись назад, выбрать и акцентировать внимание на тех вещах, которые позволят модернизировать страну.

С другой стороны, важно разговаривать, потому что это психологический закон – мы не можем делать что-либо вместе, если мы не даем друг другу говорить и не слышим друг друга.

Теперь о том, что бы мне хотелось видеть через десять лет. Культура становится одной из базовых индустрий в сегодняшнем мире. Именно там потенциал креативности, который страна может реализовать, поддерживая с детского сада и школы креативность и сотрудничество.

Культура через десять лет может быть одним из крупнейших работодателей и базовых отраслей экономики.

Я бы еще сказал про добавленную стоимость. Я не обязательно имею в виду деньги, потому что есть разные виды капитала. Есть символический капитал, который страна может получать, делая нечто важное в культуре и завоевывая таким образом место в общемировом культурном пространстве.

Кроме того, мне видится, что через десять лет должна измениться парадигма взаимоотношений культуры и государства. Культура не является "прохачем"; государство поддерживает культурные проекты, но те, где есть добавленная стоимость – например, если фестиваль развивает не только киноискусство, но и туризм, семейный досуг и т.д.

Ірина Соловей
(президентка громадської організації Garage Gang, співзасновниця платформи соціальних інновацій Велика Ідея)

Важливо, що культура через десять років – це не тільки великий виробник культурного продукту і простір для зайнятості, а й "мозковий м’яз", де виробляються і тестуються моделі і механізми, які потім можуть бути застосовані у сферах, які не готові до такого рівня ризиків.

Тобто, це простір, де люди спроможні брати на себе ризики, де вони здатні до швидкого прототипування і аналізу успіхів та невдач. Це цінно для трансформування державного управління, бізнесу.

Себто - культура як лабораторія.

Темп змін є великим навантаженням для суспільства. Україна як учасник європейського процесу буде переживати дуже інтенсивні речі. Культура може допомогти впоратися з цим темпом.

Якщо говорити про зв'язок освіти, культури та креативних економік, то їх поєднує дизайнерське мислення. Його треба підсаджувати буквально скрізь, бо воно дає змогу трансформувати і податки, і бізнесові сервіси, і проекти, спрямовані на поглиблення пам’яті, а також допомагає уникати ідеологічних впливів. Бо уявлення про правильний підхід опирається на дослідження, збір актуальних даних, і тоді сама розробка базується не на уявленні ідеальному, а на контексті і наявних спроможностях.

І важливою в цьому плані є емпатія, її треба тренувати з шкільної лави для такого розвитку такого дизайнерського, проектного мислення.

Наталія Жеваго
(засновниця освітньої організації "Культурний проект")

Наталія Жеваго. Фото Креативний простір "Часопис"

Я бачу цю дискусію у вигляді систем рівнів, на перетині яких повинні створюватися конкретні проекти. Один рівень: пам'ять – індивідуальна і регіональна. Наступний рівень - пошук ідентичності (свобода вибору, конструювання ідентичності). Ще один – мультикультурність (цінностями тут є толерантність, відсутність монополії).

Наступний – культурний контекст (в нього мають бути вписані творчість, наука, професійна підготовка). І оця система у мене існує всередині іншої системи, в якій є сенсоутворююча площина.

Креативні індустрії забезпечують обмін сенсами і найбільше репрезентують культуру суспільству. Але оскільки суспільство неоднорідна річ, то молекула освіти, яка десь там вбудована, може виявитися настільки важливою, що зусилля саме в цьому напрямку матимуть найбільший вплив на культуру. Бракує спеціалістів, які використовували б творчий підхід до вирішення проблем у будь-якій галузі.

Представники сфери мистецтва можуть бути такими інженерами, які силою своєї креативності можуть вирішувати будь-які проблеми. Це унікальна компетенція – якщо "підсадити" її до кожної професії, розкриються нові горизонти.

КУЛЬТУРА ЯК ПРОСТІР ДІАЛОГУ І ВІДКРИТОГО ДОСТУПУ

Владислав Піоро
(голова правління ГО "Український центр розвитку музейної справи")

Важливо також утриматися від старих способів насадження візії нової України - не "виховувати українськість", українського громадянина іструментарієм авторитарним, притаманним для радянської епохи.

Особливо небезпечно спекулювати ідеологічними штампами.

Для мене у питанні про "українськість" ідеться про забезпечення тут свободи власного вибору – можливості вирішити, до чого це прив’язати, - до спільноти, до території чи ще до чогось.

А ще - ненав’язування штучно історичної пам’яті, що її ти не відчуваєш як свою. Це стосується і музейної галузі. Не можна музейні експозиції будувати за методичками, загальними для всієї країни. Музей має насамперед давати вибір, факти і розвивати критичне мислення, допомагати людині самостійно сформувати позицію щодо побаченого.

Пройшовши через зал із експозицією про радянську епоху, відвідувач не має ставати радянською людиною. Так само і після залу з експозицією про українську історію, людина не має ставати українцем. Штучні рамки можна нав’язати. Але від них доведеться рано чи пізно відмовлятися.

Денис Іванов
(генеральний директор "Артхаус Трафік")

Денис Іванов. Фото Arthouse Traffic

Мы сидим в музее книгопечатания, здесь печатные станки, которые придумали не украинцы, вокруг нас алфавит, который тоже придумали не украинцы. Но мы всем этим пользуемся.

В связи с этим я бы хотел сделать акцент на важности диалога с передовыми культурами. Даже сейчас, в ситуации войны мы видим, что Украина является источником драматичных ситуаций, которые по идее являются основой для любого фильма. Но катастрофически мало зарубежных режиссеров приезжают сюда снимать.

Когда шла война на Балканах, появилось десяток фильмов, снятых крупнейшими европейскими режиссерами, и они снимали их прямо там.

То есть надо не просто открыться миру, а создать систему открытого доступа для тех людей, которые представляют другие культуры. Сейчас европейские культурные фонды поддерживают создание и дистрибуцию неевропейских фильмов, открывают доступ к своей территории для других культур. Когда мы говорим об украинской культуре, почему-то возникает такая мысль, что мы должны выстроить тут какие-то заборчики: не пустить одних, вторых...

Наталія Шевченко
(театрознавець, наукова співробітниця Центру ім. Леся Курбаса)

Я хотіла б трохи звернути увагу на поняття діалогу. Про нього багато говориться і його начебто розуміють як інструмент, але є мало розуміння, що це таке. Можна вибудовувати прекрасні системи, які не будуть між собою кореспондувати через відсутність діалогу.

Я б вела мову не про діалог культур, а про культуру діалогів. Діалогу теж треба вчитися, це мистецтво. Як людина із театрального середовища, знаю, що у нас під діалогом часто розуміється два монологи.

Ще я б наголосила на навчанні процесуальності, адже дуже багато статики в культурі. А відкритість це і є процесуальність. Крім того, діалогу стосується і культура запитальності – довкола багато тверджень, вказівок.

Анастасія Чередниченко
(головна редакторка журналу "Музейний простір")

Нам дуже заважає дегуманізованість, характерна для радянських відносин між державою і громадянами, та й для радянської культури. Зараз ідеться про те, що, як у епоху Відродження, нині треба поставити людину на центральне місце. Людина, все для людини і все про людину.

Ще одне питання – перервана спадковість. Починаючи від браку пам’яті про минуле у родинах до відсутності історичної пам’яті на державному рівні, що виявляється, наприклад, у ставленні до спадщини. Третє – залучення усіх верств суспільства до процесів трансформації. Ведучи розмови про УПА чи радянських героїв, ми не намагаємося залучати всіх, а створюємо певні межі.

Наталія Жеваго
(засновниця освітньої організації "Культурний проект")

Має відбутися зрощення культури, освіти і науки як єдиного цілого. Адже ці сфери роз’єднані штучно. Можливо, раніше це було необхідно. Але тепер заради досягнення ефективності змін у нашій країні є велика необхідність поєднати їх знову, розуміти, що це одне ціле. Це стосується і наявних інституційних мереж. Інституції освіти, культури і науки (державні і недержавні) мають стати єдиною мережею.

Михайло Мінаков
(доктор філософії, публіцист, науковий секретар Кантівського товариства в Україні)

Михайло Мінаков (на фото ліворуч)

Збоку ми виглядаємо як група "анонімних толерастів", які бачать майбутнє України тільки в термінах модернізації. Насправді ж трагедія моменту в тому, що зараз виграє не модернізація, а інший бік.

І мене лякає, що якщо ми зберігаємо державні інструменти\інститути сталими, такими, якими вони є, то ліберали, модернізатори програють консерваторам-демодернізаторам в боротьбі за ці інститути і вмінні використовувати їх.

Навіть прориваючись у владу, ми ціннісно (у відстоюванні людини) програємо.

Я би подумав, чи варто нам залишати інструменти, які краще грають на консервативні цінності, і чи можемо ми втілювати модернізаційне майбутнє і бачити відкриту Україну з Мінкультом, з Академією наук і так званими ВНЗ, які чомусь претендують на роль університетів.

Олеся Островська-Люта
(експертка компанії Pro.Mova, член робочої групи "Кульутра-2025")

Наші міністерства вигадані як адміністративні центри, вони не є центрами політик. Центром політик в цій системі була комуністична партія у вигляді її інфраструктури. Саме там вироблялися політики, а усі міністерства були центрами, які реалізовували ці політики.

Олеся Островська-Люта

Тому за всього бажання міністерства нездатні виробляти політики, бо їхній внутрішній дизайн на це не налаштований.

Якби ми скасували Мінкульт, то цю нішу моментально зайняло б Міністерство фінансів та інші відомства. Ми нічого б не виграли в цій ситуації.

Ірина Соловей
(президентка громадської організації Garage Gang, співзасновниця платформи соціальних інновацій Велика Ідея)

Хочу додати, що якщо вже ми говорили про інтелектуальномісткість культури, то треба повернутись до сталого розвитку, зокрема й до екології. Якщо ми говоримо, що культура відіграє роль у тому, як формуються метрополії, куди будуть перетікати таланти, то таланти будуть вибирати місця, привабливі з точки зору сталого розвитку.

Якщо культура мислить себе такою, що може інформувати державу з точки зору розподілу ресурсів, зокрема розвитку талантів, то сталі технології тут близько стоять – в плані того, що вони потребують і освіти, і творчих рішень.

Довідково.

Перша експертна зустріч для обговорення "ідеального майбутнього" української культури відбулася 25 березня в Національному художньому музеї України. Участь взяли Ярослав Грицак, Олександр Ройтбурд, Ірина Подоляк, Василь Черепанин, Ірина Славінська, Влад Троїцький, Павло Гудімов, Денис Іванов, Андрій Халпахчі, Зеновій Мазурик, Володимир Єрмоленко, Катерина Чуєва, Марина Скирда, Микола Скиба, Олена Правило, Катерина Ботанова, Олеся Островська-Люта, Олександра Коваль, Олександра Бакланова (модератор).

Друга експертна зустріч відбулась 26 квітня у Музеї книги і друкарства, її учасники ґрунтувались на результатах першої зустрічі. Участь узяли: Ірина Соловей, Наталія Жеваго, Іван Козленко, Аксинія Куріна, Олена Стяжкіна, Наталія Шевченко, Владислав Піоро, Анастасія Чередниченко, Денис Іванов, Михайло Мінаков, Олеся Островська-Люта (модератор), Катерина Ботанова, Микола Скиба, Олена Правило, Катерина Чуєва, Юрій Рибачук

Текст підготували Катерина Ботанова, Юрій Рибачук (Платформа "Культура – 2025")