1000 кілометрів від Стрия до Азовського моря на катамарані. Частина 3. Ковбої.

Дивна споруда водонапорної станції під мостом у містечку Жидачів. Немолодий співробітник станції у вовняному костюмі та спортивній сорочці підходить до старого дискового телефону на стіні та питає у невідомого абонента: "Як залучити людей зніматися в нашому фільмі?".

Сьогодні останній робочий день цього чоловіка: завтра він виходить на пенсію та запрошує прибулих на катамарані мандрівників випити за це по чарці.

Так пройшла зйомка першої ігрової сцени для майбутнього художньо-документального фільму, що його створюють учасники проекту "1000 km view" під час тритижневої подорожі річками Стрий та Дністер.

[L]Важливою частиною подорожі є щовечірнє таборування, для якого необхідно знайти вдале місце до заходу сонця.

Критерії вибору місця наступні: зручний берег для паркування катамарану та розвантаження речей, під’їзд для машини супроводу, чиста, рівна та достатньо широка галявина для 8 наметів, відсутність великих трас у безпосередній близькості.

Оптимальний час для зупинки – 18–19.00. Якщо не зробити її вчасно, є ризик, що хороше місце не вдасться знайти ще довго (що і траплялося з командою два вечори поспіль) й розбивати табір доведеться в темряві. Суттєвим фактором є також можливість дійти пішки до найближчого села, аби поспілкуватися з його мешканцями та зняти нові епізоди для фільму.

Ландшафт уздовж Дністра постійно змінюється, і кожна нова стоянка не схожа на іншу. Просторі відкриті степи, круті високі береги, приховані лісові галявини, затишні закутки в каньйонах – щовечора у "відкритій галереї" експонyється новий пейзаж.

Для голандських спів-авторів "Відкритої галереї" тривалі подорожі не є чимось новим та незвичним, кожен із них регулярно подоружує з наметом.

Величезна перевага подорожей Україною, про яку ми насправді рідко замислюємося – це можливість розбити табір у будь-якому місці, що не є приватною або спеціально закритою територією, та безкоштовно проводити там стільки часу, скільки заманеться.

Такі умови подорожі неможливо уявити в більшості європейських країн, зокрема, в Нідерландах, де кемпінг є дуже популярним видом відпочинку і можливий лише на спеціально облаштованих для цього ділянках.

Такий формат приваблює тим, що гарантує безпеку, чистоту та наявність певної інфраструктури, проте фактично унеможливлює подібну вільну подорож та спонтанні, залежні лише від погоди та настрою команди зупинки.

Саме ця спонтанність найбільше приваблює у проекті одного з героїв сьогоднішньої історії, Йеспера Буурсінка:

- Мені подобається непередбачуваність цієї подорожі. Що станеться, те й станеться. Кожен день приносить щось нове й невідоме. Голандські художники зазвичай дуже організовані у своїх намірах, і завжди думають наперед про практичний бік реалізації своїх задумів. У цьому проекті мені подобається пливти за течією, у прямому й переносному сенсі.

Йеспер Буурсінк

Йеспер – незалежний radio maker. Слово, що не має прямого відповідника в українській мові, означає роботу з форматом радіо, проте не в структурі великих медіа-корпорацій, але як творчу практику. Формально вона відповідає всім канонам професії, проте є вмотивованою винятково особистими інтересами та завданнями автора поза кон’юнктурою інформаційного поля.

Деякі документальні сюжети Йеспера згодом отримують багатотисячну аудиторію національного радіо Нідерландів, інші лишаються почутими лише декількома сотнями його сусідів в Белмарі, найбільш мультикультурному районі Амстердама. Головним для його програм завжди є люди, їхні історії та ідентичність.

Йеспер Буурсінк та Артур ван Беек

Свої сюжети він намагається робити легкими та дотепними, навіть коли торкається серйозних або трагічних тем, таких як геноцид у Вірменії та Руанді, звідки він робив репортаж. Жага зустріти нових людей із невідомого раніше контексту і стала головною мотивацією для його участі в проекті.

Під час першої ознайомчої подорожі Західною Україною у травні голандські художники постійно фільмували те, що бачили навколо – з цікавості, але також з певної спантеличеності перед невідомою країною.

Коли Йеспер дізнався, що до команди подорожі річкою також долучилися два професійних оператора, він зрозумів, що неодмінно зніматиме фільм.

Але водночас йому хотілося відійти від звичного документального режиму й зробити фільм швидше ігровим, залучаючи жителів селищ на своєму шляху та пропонуючи кожному певні ролі.

З іншого боку Йеспера цікавить не лише взаємодія із зовнішнім світом, що "пропливає" повз, але й природа внутрішньої, майже цілодобової комунікації між учасниками подорожі, частиною якої є обговорення й суперечки навколо фінального художнього продукту за мотивами подорожі.

- Я б волів зробити не кінцевий художній твір, довершений й продуманий, але показати сам процес його творення з усіма непевностями, помилками та "брудом", які притаманні мистецькому світу, і які цей світ так старанно намагається приховати. Мистецький світ також сповнений балачок! Ми постійно дискутуємо про наш фільм, і це також треба показати!

Так народилася ідея занотовувати окремі фрази з робочих обговорень та писати на їх основі короткі монологи або діалоги, зіграти які художники просять зустрічних людей. Так, окрім згаданого в епілозі чоловіка з водонпаорної станції героями таких невеличких мізансцен стали: продавчиня сільського магазину з Нижніва, літнє подружжя з Журавенко, стильна сільська пані з Монастирка, мама з двома доньками з Долини, молодий рибалка на річці в Устечку.

Жагу до взаємодії з місцевими жителями поділяє й кураторка Ірина Лейфер. Її професійна практика пов’язана з так званим мистецтвом взаємодії, творення якого відбувається за участі різних спільнот людей, а продуктом є власне суспільні стосунки.

Кураторка Ірина Лейфер

Один із її останніх проектів, "Пересувний музей одягу", відбувся у тому таки амстердамському районі Белмер, в якому існує проблема комунікації між різними соціально-етнічними групами, і саме мистецтво може стати територією для зустрічі, діалогу та творчої співпраці. Досягненню такого результату, на думку кураторки, сприяє інтенсивне залучення людей до творення проекту – творення практичного, а не декоративного.

- Я хотіла би зробити цю безпечну відстань між мистецтвом і життям людей коротшою.

Під час подорожі Ірина завжди першою вирушає до найближчого населеного пункту та швидко вступає в діалог із мисцевими, розповідаючи про проект та невимушено вмовляючи взяти в ньому участь.

У проекті "1000-km view" для Ірини найбільш важливою частиною є саме ця можливість познайомитися з новими спільнотами, їхньої культурою та історією, побутовими звичаями та навіть повсякденною мовою (Ірина цікавиться та "колекціонує" прислів’я різних країн).

Мій підхід до спілкування з людьми простий, я би навіть сказала – просто людяний. Думаю, що мистецтво цікаве всім, нема таких людей, яким воно зовсім не потрібне. Тому, якщо все просто і зрозуміло пояснити, всі погоджуються взяти участь у співтворенні. Таких, що відмовляються, у моїй практиці 1 зі 100.

Важливим також є баланс між "віддати" та "взяти". Люди витрачають свій час на нас, а ми їм також розповідаємо щось нове, адже в цих місцях так мало чого відбувається. Також важливо слухати їхні історії, адже вони можливо не мають більше нікого, кому було б дійсно цікаво їх вислухати.

Тему "чужинця" розробляє третій учасник голандської групи — Артур ван Беек, що приєднався до групи останнім, а тому навмисне вирішив підкреслити свою інакшість на символічному рівні.

Артур ван Беек

У фільмі він грає роль ковбоя — дивного персонажа в дещо кітчевому тематичному одязі, що з’являється в різноманітних місцях: серед вигорілого степу, на кам’янистому березі біля покинутого іржавого трактора, за пластиковим столиком в придорожному кафе.

Іноді він є єдиною дієвою особою та ніби "оживляє" своєю мовчазною присутністю самотні пейзажі уздовж ріки. Іноді він розділяє кадр із випадковими "акторами" на шляху знімальної групи, проте жодним чином не взаємодіє з ними та лишається таким собі іншородним тілом у цілком буденних для цих людей ситуаціях.

Повна невідповідність цього персонажу навколишнім декораціям підкреслює певною мірою абсурдність усієї художньої подорожі та спроби її учасників "осягнути" простір цієї неосяжної за своєю природою галереї.

Як іронічно і влучно колега "ковбоя" Йеспер виразив цей дивний стан відчуженності учасників подорожі від реальних масштабів цього простору:

Ми всі тут не на своєму місці. Ми всі ковбої.