Поети нової ери: спогади про неокласиків

Війни і революції початку ХХ століття видобули до культурної праці в Україні людей, які за нормального життя, цілком імовірно, орали б поля чи сіяли жито. Добра частина культурних діячів "Розстріляного Відродження" мали, у порівнянні з Драгомановим, Франком чи Грушевським, дуже посередню освіту. Якщо мали її взагалі.

Але серед цього потоку малограмотних "нових сил" у Києві викристалізувалась група митців-поліглотів-науковців, які стали своєрідним містком між старою інтелектуальною елітою і хвилею "молодняку".

Це були неокласики – Зеров, Рильський, Клен, Филипович і Драй-Хмара.

Їхня думка перетворилась на своєрідне мірило естетичності. Тому саме завдяки ним українська культура підрадянської України не скотилась у банальність і невігластво.

Саме тому неокласиків, "арбітрів метру й еллінського хисту", одними із перших змела більшовицька система.

Детально про неокласиків розповість 14 листопада в рамках UPLectorium: Розстріляне відродження професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва.

"Українська правда.Культура", своєю чергою, пропонує читачам зануритись в атмосферу революційного Києва, прочитавши уривки зі спогадів близького до неокласиків Віктора Петрова (В. Домонтовича).

Болотяна Лукроза (Спогади. Уривки)

…Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. Мій співрозмовник, до якого було звернене це запитання, що могло здатися чисто реторичним, замислено зауважив: "Дуже багато!..". Він не розвинув своєї думки, мені перешкодили розпитати його. Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією.

Письменники-модерністи, з ґенерації 90-900 років, що, розриваючи з традиціями народництва в письменстві, модернізували українську літературу, були автодидакти.

На думку Євгена Маланюка, пишний півтораметровий бант химерної краватки, розлогий комір блузи, волосся довге, панама або солом'яний бриль, вибійчані штани, уся ця специфічна зовнішність поета покликані були в Миколі Вороному підкреслювати те, що бракувало йому як поетові. Було зневажливе пенсне, увічнене в епіграмі Зерова, і не було поета. Вони обидва не терпіли один одного. Микола Зеров — Вороного, й Вороний — Зерова.

За цієї доби — кінець 90, початок 900 років — поезія й наука, література й літературознавство, творчість і наполеглива кропітка праця в архівах і бібліотеках існували окремо. Свобода надхнення була приналежністю поетів, дисципліна розумової праці — приналежністю вчених, професорів Університету.

Це були два способи ставитись до письменства, чітко відокремлені один од одного. Поети творили, учені досліджували їх творчість. Професорові так само не годилося бути поетом, а вченому — писати романи, як єпископові — грати в футбол.

Іван Іванович Огієнко для своєї вступної лекції в Університеті вибрав тему: "Чи правильно поставлений наголос у „Полтаві" Ол. Пушкіна: „Молчит музыка боевая?"". Він навів сотні прикладів з незліченної кількости авторів. Це був плід ретельних студій. Здобуток бездоганної ерудиції. Потік імен, феєрверк найнесподіваніших цитацій. Авдиторія була потрясена ґрандіозністю скрупульозної праці, що її перевів автор.

Коли Іван Іванович Огієнко скінчив свою сорокахвилинну лекцію, ствердивши, що поставити наголос у слові музика на другому складі, а не на першому, то жаден огріх з боку поета, жадна його помилка, а, навпаки, стала традиція літературної мови, неодмінна приналежність мови барокового письменства, студенти в захопленні улаштували промовцеві гучну овацію.

Ще й досі в моїх ушах бренить відгук оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої авдиторії, вікно якого виходило на луговину Ботанічного саду, і я бачу за катедрою худорляву постать промовця з продовгастою борідкою, в форменному сурдуті гімназіального вченого. З несамовитим ентузіазмом ми, студенти, аплодували тоді новому доцентові Університету в ознаку щирого свого подиву й визнання.

Поза сумнівом, з усіх доцентських лекцій, виголошених у ті часи в Університеті, це була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний учений дотиком чарівної палички з дрібної теми здібний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діамант бездоганної ерудиції.

Уже наприкінці першого десятиліття 20 ст. починає накреслюватися злам. Поет стає ученим. Починалася ера вченої поезії. Поезія перетворювалася в науку. Поет ставав ученим. Поети нового покоління, що приходять на зміну ґенерації Чупринки-Вороного-Олеся, не знають поетів без освіти. Серед них ще були поповичі, але вже не було бурсаків.

У ці перші роки революції Зеров знаходить себе, він стає таким, яким був весь час, поки був живий: експансивний, рухливий, як живе срібло, надзвичайно чемний і коректний, людина високого й відкритого розуму і в жаднім разі не ідеолог і тим менше не ідеолог у гурті неокласиків, супроти твердження Святослава Гординського: "Зеров був ідеологом київської групи неокласиків". Метр, але не ідеолог. Бо метр і ідеолог — це не те саме.

Однаково закоханий в античність, в українське бароко і французький парнасизм Леконта де Ліля й Ередіа; бібліограф, швидше критик, ніж історик літератури, ніколи не "перціянець", ані "лободист". Людина оцінки, ґурман і естет, що вище над усе ставив мистецькі, естетичні цінності; провозвісник грецького ідеалу калокагатії: вроди-добра, ототожнених і злитих. Врода як добро, і добро як врода.

Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне.

В ці перші роки після революції, переїхавши з Златополя до Києва, Зеров редаґував "Книгаря". Можливо, що саме тут слід уже було б говорити про стиль роботи Зерова, про його увагу до деталів, де дрібне карбовано з однаковою чіткістю, як і поважне, перший план і задній виконувано з однаково графічною кресленою ревністю.

В праці для нього не було важливого й незначного: все було гідне праці. Зеров ніколи не передоручав роботи іншим: усе він робив сам. Він робив навіть те, що цілком міг би не робити. Контрастна протилежність стилю роботи Мих. Грушевського, який для себе лишав у роботі лише організаційні моменти.

Довершености Зеров прагнув в усьому: в роботі над віршем, в застругуванні олівця, правці коректи, заварці чаю, при виборі каракуля для комірця пальта або примірюванні у кравця костюма. Однак він і найменше не був педантом чи формалістом; у ньому не було жадної риси од "людини в футлярі"; джерелом було любовне ставлення до всього довко­ла. Зеров розкривав себе в ентузіазмі.

Попри все те, ніщо не заважало йому ходити в пальті з обірваними кишенями, — стиль Зерова, однаково, чи в ранніх згадках Павла Зайцева, чи моїх, чи кожного з нас, до яких би років ці згадки не відносилися.

Число "Книгаря", над яким у ті місяці працював Зеров, було останнім. На цьому числі видання "Книгаря" припинилося. Вмирало місто, вмирало культурне життя в місті, вмер "Книгар". Ніщо більше не зв'язувало Зерова з містом. Він міг виїхати на село.

Дуже характерно, що останнє число "Книгаря" присвячено Сковороді. Це випадковий збіг обставин, але симптоматичний!.. Сковородинська тема ставала наскрізною темою української інтеліґенції в першій половині 20-х років. У другій половині тих же років її заступила інша тема: Куліш; у цей час Куліш став провідною ідеологічною постаттю.

Бароко було для нас виключно архітектурою. Ми звикли розглядати його з переднього фасаду. Ми вчилися бачити його в урочистій і мальовничій пишності.

Поняття про бароко пов'язувалося для нас з уявленням про столичне, великоміське бароко: Софія, перебудована Петром Могилою, Межигірський Спас, Мазепинський Микола, білий мережаний сон воріт Рафаїла Заборовського репрезентували для нас мистецький образ "українського бароко" полковницьких, митрополичих і гетьманських фундацій. Ми іґнорували те, що не було "чистою формою".

Переїзд до Баришівки став для кожного з нас поворотом до старовини, втіленої в сучасність. З країни "естетичних переживань форми" ми потрапляли в країну реальної здійснености, де життя виступало в усій аморфній і терпкій наготі елементарного… Ми входили — краще сказати: примушені були обставинами ввійти! — в минуле не через муровану браму Заборовського, а через задні двері. Не з фасаду, а з бічного входу.

Досі ми знали старшинське бароко, тепер — посполите козацько-ремісниче. Не мрію, втілену в камінь мурів, а сувору щоденну працю. Ми оберталися в середовищі людей, які були такими самими, як і їх прадіди 300 років тому в 17 ст. Баришівка в недоторканій чистоті зберігала всі відміни 17 віку.

Але ж я не пишу споминів ні про Баришівку, ні про Зерова. Я просто роблю нотатки до спогадів Юрія Клена, пишу "з приводу", і це примушує мене дотримуватись авторового тексту. "У Баришівці я познайомився з Зеровим", — відзначає Ю. Клен: "Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з ним… Часами Зеров вечорами читав мені вірші, українські, російські, польські або свої переклади з римських поетів".

Істотні довідки. Вони якнайточніше ілюструють початковий етап творення групи неокласиків у Баришівці. У Києві вона ще не існувала. Вона склалася в Баришівці, — і це історики нашої літератури повинні взяти до уваги.

Історики літератури й критики, які звикли мислити літературний процес останніх десятиліть виключно в організаційних формах, пов'язуючи їх з формальною усталеністю організації, помиляються, коли уявляють собі групу "неокласиків" як літературну організацію. На жаль, у цьому їх важко переконати.

Я пригадую собі розмову в Швайнфурті в тогорічний зимовий вечір, коли ми приїхали влаштувати тут читання своїх творів, сиділи в теплій, добре напаленій кімнаті голови табору і темна ніч стерегла за вікном синій зимовий спокій. Я переглядав післямову до мурівського видання Кленового "Попелу імперій".

Звертаючись до автора післямови, який у чернетці своєї статті згадував про організацію і про сходини неокласиків, що в них, мовляв, брав участь Юрій Клен, я запротестував. Мені щастило: я мав слушну нагоду послатись на присутнього тут Ю. Клена, на прямого свідка.

"Ствердіть, будь ласка, Освальде Федоровичу, просив я його, що жадних сходин не було!".

"О, так, — згодився Клен, — жадних сходин не було!".

Так, ніколи ніяких "сходин" неокласиків не було. Не було "неокласичної організації". Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіуму й секретаріату. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була дружба , і поза цим не було нічого іншого. Зав'язувалась дружба з внутрішньої близькости, народжувалась духова одність.

Ще в Києві почалася співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслилися життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав'язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам'янця Мих. Драй-Хмара. З цим коло було завершене.

З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про "неокласиків" був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.