Юрій Андрухович: Антонич вибрав Велику Україну як дім буття

215
10 грудня 2015

В української культури постійно було досить проблем. Але є серед них такі, які з нею завжди. Це її амнезія, анемія і ще загальна апатія. Ми завжди легко і швидко забуваємо свої досягнення, виявляємо абсолютну немічність у просуванні свого і, що найстрашніше, нас абсолютно не хвилює ні перше, ні друге.

"UPLectorium: Розстріляне відродження" – це спроба поборотись із цими константами нашого культурного життя.

Нам хочеться не просто згадати незаслужено забуте і повернути втрачене, а й, нарешті, прописати в думках і розмовах культурних людей імена цілої плеяди першокласних митців, пам’ять про яких систематично відбирали передові інформтехнологи, котрих так рясно було у відповідних радянських установах.

12 грудня в рамках UPLectorium лекцію про Богдана-Ігоря Антонича прочитає один із найвідоміших письменників останньої чверті століття Юрій Андрухович.

І хоч, здавалося б, Антонич не був офіційно заборонений радянською цензурою, але сказати, що ми знаємо цього поета, теж не можна. А наші знання про його оточення, про ту частину світу, в якій він усвідомив себе як поета, і, найголовніше, про атмосферу міжвоєнної Галичини і зовсім бідні.

Богдан-Ігор Антонич

Це "довге" інтерв’ю в листуванні, яке тривало понад місяць, є своєрідним вступом до лекції про творчість Антонича, яка відбудеться 12 грудня у MediaHub’і.

 У 20-х роках молодий Антонич приїздить на студії до Львова. Але що це був за Львів? Що визначало культурне обличчя цього міста у той час? До кого воно дослухалось і на кого орієнтувалося? Чи був це ще Львів Франка? Чи чути ще десь ностальгійні розмови про ЗУНР? Чи польськість міста уже повернула колишні позиції?

— Так, Антонич з'являється у Львові у 20-х роках минулого століття, але, що суттєво, не на початку і не в середині 20-х, а наприкінці. Минуло ціле десятиліття від часу українсько-польських баталій за місто. Приблизно стільки ж часу — з моменту відновлення незалежної польської держави (Другої Речі Посполитої) і з моменту втрати української незалежності.

Зрозуміло, що з огляду на ці історичні обставини у Львові домінувала польськість. Домінували переможці.

Однак міжвоєнна Польща була державою доволі нестабільною. Від 1926 року внаслідок військового путчу, очоленого Пілсудським, країна з відносно демократичної перетворюється на суворо авторитарну. Це початок так званої санації, зрозумілішою нам мовою — жорсткого "закручування гайок".

Українство виявилося суттєво обмеженим. Люди Пілсудського відверто ламали свої ж постулати десятилітньої давності про багатоетнічну Польщу. 

Культурне обличчя Львова на той час повернуте в бік Варшави. Не Кракова, а Варшави, бо Львів традиційно почував себе важливішим і вагомішим від Кракова. А Варшава була таким своєрідним мірилом нового часу, таким собі "Парижем національного значення".

Звідси – і доволі відома львівсько-варшавська філософська школа, розквіт якої припадає саме на міжвоєнне двадцятиріччя.

Звичайно, український Львів не перестав існувати – були часописи, редакції, видавництва, театральні проекти та художні виставки. Хоч загалом український Львів так само був диференційований.

Ліві митці дивились у бік Радянської України, орієнтувалися на успішну, як їм здавалося, українізацію. Праві дивились із захопленням на Муссоліні, на австрійських фашистів, на Іспанію Франко. Згодом, ясна річ, на Гітлера та нацистів.

Загалом, український і польський Львів між собою майже не контактували. Мається на увазі, звичайно, не побутовий, а культурний і політичний виміри. Можна сказати, що то було взаємне бойкотування.

Нечисленні спроби порозумітись із "їхніми" з обидвох боків викликали гостре несприйняття і вважалися зрадою, а, скажімо, для "молодомузівця" Сидора Твердохліба чи педагога Івана Бабія закінчувалися замахами чи вбивством.

 Юрій Андрухович: "У 20-х роках український і польський Львів між собою майже не контактували"
Фото: Тетяна Давиденко

Слід уже тут і тепер віддати належне Антоничеві з його відвагою підтримувати контакти з деякими польськими колегами та навіть розвивати з ними спільні проекти. Втім це завжди були найпоміркованіші з поляків, найприхильніші до української культури, як, наприклад, середовище дещо лівуватого часопису Sygnały.

— А яким приїхав до Львова сам Антонич? У нього ж теж непростий бекграунд? Чим він був у плані поетичному і світоглядному, коли став львів'янином? Що він на той час уже встиг? 

 На той час, 1928 рік, йому щойно виповнювалося дев’ятнадцять, і він не встиг ще нічого. За ним була українська гімназія в Сяноку (невелике місто на південному сході Польщі).

Думаю, що з певністю можна казати про його український вибір. Бо визнавати себе лемком не обов’язково означало визнавати себе ще й українцем. Зрештою, й донині не обов’язково. Серед самих лемків є різні погляди на власну ідентичність. Проте Антонич обрав українство – напевно не без впливу батьків і ближчого оточення, професорів Сяноцької гімназії та інших.

Другий момент, який видається так само безсумнівним, – це передчуття в собі поета, захоплення літературою й бажання писати. Тому ще одним вибором Антонича стає філософський (а за теперішніми мірками радше філологічний) факультет Львівського університету. 

— Чому Антонич не обрав для себе польську ідентичність? Адже після провалу українського проекту в Західній Україні це був цілком реальний варіант. Він, як-не-як, був студентом польського університету підпольського Львова.

— Та він ще й був студентом польської філології! Але хвилинку – зараз я спробую до певної міри виправити те, що сказав раніше. Тобто про вибір. Про вибір Антонича. Вибір передбачає якусь раціональну операцію, розмірковування, порівняння можливостей, варіантів і прагматичну зупинку на одному з них.

Мені здається, що стосовно до польської ідентичності Антонич насправді вибору не робив, бо він його й не мав. Це сиділо глибше. У нього швидше за все це відбулось поза вибором як певна даність – родова й персональна: східний обряд, кириличне письмо, органічне відмежування себе від польського й латинського як від "іншого".

Вибір відбувся не на тому рівні: між малим, периферійним (лемківське) і великим, центральним (загальноукраїнське). Антонич обрав друге, і тому неправильно називати його лемківським поетом. Антонич обрав Тичину, Бажана, Влизька, Плужника й інших. Тобто ми цілком слушно розглядаємо його як частку Розстріляного відродження. Формально не розстріляну, але яка різниця.

— Чи мав Антонич буквальний зв'язок із Великою Україною: на рівні особистих контактів, творчих взорувань на когось із передрадянської і підрадянської України? Весь цей його космічний трагізм, він усе ж лемківський чи загальноукраїнський?

— Ні, особистих контактів з Великою Україною, як мені відомо, в Антонича не було. Причина, мабуть, у тому, що для будь-якого підрадянського громадянина такі контакти могли бути небезпечними. Ну, принаймні небажаними. Хіба що Антонич був би членом компартії, але він, дякувати Богу, ним не був.

 Юрій Андрухович: "Цілком слушно розглядати Антонича як частку Розстріляного відродження".
Фото: Rafał Komorowski

Із передрадянських великоукраїнців – передусім Шевченко. В Антонича є вірш, йому присвячений. Він, здається, публікувався лише в періодиці, поза збірками. Але Шевченко то таке, обов’язкова атрибутика, так би мовити.

Космічний трагізм? Я не цілком погоджуюся з другим словом. Трагізм, напевно, відчуваємо ми, пам’ятаючи про дуже коротке життя Антонича. Чи й сам Антонич відчував себе поетом трагічним? Не думаю. Але космізм – так, безперечно. Походженням десь із тичинівського космічного оркестру.

Проте не тільки – була ж і тогочасна польська поезія, і французька модерна, і загалом європейська, американська. Волт Вітмен, наприклад, для Антонича постать абсолютно важлива.

— Чи не з саможертовності проростає українськість Антонича? Йому ж нічого не заважало зробитися першорядним польським поетом, але він стає поетом культури, яка навряд чи спроможна була його зрозуміти, навряд чи була готова до такого чистого естета, захоплена своїми визвольними проблемами.

Чи не через цю "зайнятість" культури з Антонича до останнього часу ліпили дивакуватого відлюдька? І чи не може зараз Антонич стати за точку опори для перезавантаження сприйняття літератури того часу, її, сказати б, деполітизації та десоціологізації?

— Я тільки за! І все ж я не цілком погоджуюся з твоїм висловом, що Антоничеві нічого не заважало стати польським поетом. Заважало – і серйозно заважало. Таке рішення передусім мало би стати розривом – з батьками і загалом родиною, але й із дальшим оточенням. Антонич усе-таки людиною розриву, людиною конфлікту не був. Конфлікти він волів заминати.

Повторюся: питання вибору між польським і ні не стояло. Було питання вибору між провінційно-лемківським і загальноукраїнським. Тому я й не став би тут говорити про саможертовність: Антонич, навпаки, вибрав те, що сильніше й перспективніше. Так, він знав, що з українцями буде нелегко, бо їм у мистецтві потрібен перш усього патріотизм. Але він і не мав нічого принципового проти патріотизму в мистецтві. Він був проти надміру вузького, спрощеного і примітивного розуміння патріотизму.

Оці от "спрощенці" й почали ліпити з нього дивака, бо як до нього ще їм було поставитися? Як до ворога – ні, бо він же все-таки наш, український. Але й такий якийсь нетипово український. Значить, дивак.

— Яким чином Антоничеві вдалось уникнути класичного для українських поетів застрягання у громадянській патетиці і "любові до народу та країни"? Що дозволило йому не стати ще одним Богданом Лепким, який починав прекрасним модерністом, а закінчив таки "українським поетом"?

— Головним чином Антонич повинен завдячувати своїй передчасній смерті. Він прожив настільки мало, що його фактично ще не встигли поставити перед спокусою перетворення на "українського поета".

 Юрій Андрухович: "Антонич був проти надміру вузького, спрощеного і примітивного розуміння патріотизму".
Фото: Тетяна Давиденко

На нього вже, звісно, встигли покласти око – звідси й ці кілька літературних нагород, і якась грошова премія ледь не від особисто митрополита Шептицького. Але це були такі перші підступи, нічого серйозного.

Антонич помер ще до катаклізму: у липні 1937 року передчуття великого лиха були ще переважно передчуттями, а не реальністю. Дуже не хочеться спекулювати на темі, як повівся б Антонич після вересня 1939-го або в липні 1941-го.

Проте мені здається, що радянська влада постаралася б його використати, а згодом усе-таки репресувати. І таким чином силоміць таки зробила б його "українським поетом".

— Наскільки виправдана наша з вами спроба подивитись на Антонича у контексті Розстріляного відродження? Чого в цьому більше деякої провокації чи відновлення цілісності погляду на культуру?

— Другого не буває без першого. Провокація – така собі мати чи, як мінімум, старша сестра будь-якого оновлення.

Звичайно, якщо дивитися на справу формально і завужено, то Антонич з "розстріляними" має не так уже й багато спільного. Незрівнянно менше, ніж його, скажімо, краянин-комуніст Василь Бобинський, що виїхав був із Галичини у Радянську Україну, щоб там його "пустили в расход".

До речі, він наприкінці 1920-х дуже яскраво переклав "П’яний корабель" Жана Артюра Рембо, і Антонич не міг цим перекладом не надихáтися. Антонич натомість на Радянську Україну не виїздив, тож нічого його, здавалось би, примазувати до поетичних великомучеників.

Але нам із тобою важливіший широкий, тобто інклюзивний, погляд. І він полягає в тому, що Антонич вибрав Велику Україну, але не як місце проживання, а як дім буття, тобто як мову.

І це, своєю чергою, розташувало його в певній періодичній системі поетичних елементів. Антонич як поет не відбувся би передусім без двох головних річищ – без тогочасної польської та тогочасної української поезії, а цю другу ми значною мірою вписуємо у Розстріляне відродження.

Важливо й те, що Антонич-поет з’являється в момент, коли більшість "розстріляних" уже розстріляно, а кого ні, тих зламано живцем. І всі ці "розстріли", та й розстріли в дослівному сенсі, відбуваються в Антонича на очах.

І він наче виконує те, що "розстріляні" наказують йому виконувати далі за них.

powered by lun.ua