Фотографії, які могли б зупинити війну на Донбасі

437
22 грудня 2015
Село Логвинове (Донецька область), 13.02.2015. Фото Максима Авдєєва
Бійці батальйону "Київ-2" затримали проросійського бойовика, який за півгодини до цього вбив одного із солдатів батальйону (смт Чорнухине, Луганська область, 18.08.2014). Фото Олександра Ратушняка
Маріуполь, 09.06.2014. Фото Євгена Малолєтки
Лисичанськ, 22.05.2014. Фото Євгена Малолєтки
Дебальцеве, 22.01.2015. Фото Анастасії Власової
Донецьк, 20.12.2014. Фото Анастасії Власової
Меморіальний комплекс Другої світової війни на Савур-Могилі (Донецька область), 11.11.2014. Фото Ольги Морван

Війна на Донбасі триває вже півтора року. За цей час було видано чимало художніх і документальних книг, присвячених конфлікту на сході України, але фотоальбомів ще не видавали — донедавна.

Доки Школа фотографії Віктора Марущенка та видавництво "Основи" не презентували фотожурнал "Poo-tee-weet?".

До журналу ввійшли фотографії українських і російських фотожурналістів: Максима Левіна, Романа Пилипея, Олексія Фурмана, Сергія Полежаки, Анатолія Бойка, Михайла Палінчака, Максима Авдеєва, Євгена Фельдмана, Марії Турченкової, Ольги Морван, Євгена Малолєтки, Анастасії Власової, Олександра Ратушняка, а також бійця 93-ї бригади Сергія Назарова, чиї фото з мобільного телефону зроблені безпосередньо на лінії фронту під час бою.

"Ми почали передивлятися, що знімають військові АТО, тому що дуже багато бійців документують своє життя там. І ми такі жахи бачили на цих знімках, що порівняно з ними, наприклад, фотографії "бомжів" Бориса Михайлова (відома серія "Незакінчена історія хвороби".Авт.)  — це якась реклама найкращого життя", — каже фотограф Віктор Марущенко.

 Віктор Марущенко на презентації журналу "Poo-tee-weet?" у Центрі Довженка 26 листопада. Фото автора

Російських фотокореспондентів залучили, аби уникнути однобічного відображення війни у фотографіях. Крім того, за словами Марущенка, робота велася винятково з тими російськими журналістами, які знімають для міжнародних агенцій. Ці журналісти були акредитовані в Україні і мали можливість знімати війну з обох боків.

Мистецтвознавець Вікторія Мироненко написала для видання оглядову статтю про історію воєнної фотографії. Журналістка Катерина Сергацкова звернула увагу на інформаційну складову війни на Донбасі, оскільки люди дуже залежні від інформації про конфлікт, яку подавали з Росії. Головним редактором журналу виступила Ольга Костирко, а дизайн зробив художник Саша Курмаз.

ЯК ВИНИКАЮТЬ ВИДАВНИЧІ ПРОЕКТИ 

За словами Віктора Марущенка, спершу планувалося просто видати чергове число журналу "5,6", присвячене військовій фотографії, але потім до проекту долучилася директор "Основ" Богдана Павличко, запропонувавши видавати тематичні журнали, присвячені фотографії.

"Ми давно товаришуємо з Даною, у нас багато спільних знайомих. Разом із нею і планували від початку робити "5,6", а потім прийшла ідея друкувати книгу. Тому що у нас із фотографією взагалі видавництва не цікавляться. Дуже багато людей виробляють фотографії, але з ними далі ніхто не працює", —  розповів УП. Культура Віктор Марущенко.

Директор видавництва "Основи" Богдана Павличко на презентації журналу "Poo-tee-weet?" у Центрі Довженка. Фото втора

Своєю чергою, за словами Богдани Павличко, "Poo-tee-weet?" — це перше із низки запланованих видавництвом періодичних видань про сучасну українську фотографію.

"У цій книзі є унікальні знімки, яких ми більше ніде не побачимо. Але випуск не має якихось пропагандистських цілей — лише показати жах війни за допомогою об’єктивів російських та українських фотографів", — каже Павличко.

 Фотожурналісти Анатолій Бойко, Олександр Ратушняк та Макс Левін на презентації "Poo-tee-weet?". Фото автора 

 ВІЙНА ДЛЯ ВСІХ ОДНАКОВА 

Творці журналу відійшли відразу від кількох канонів фотожурналістики. По-перше, у цьому виданні ви не побачите ні імені автора фотографії, ні пояснення до неї. Перед вами тільки те, що є на знімку, а додаткову інформацію можна знайти в кінці видання — підписи до всіх фото там.

По-друге, фотографії солдат і армії обрані і зверстані без чіткого розподілу за сторонами конфлікту. Ви далеко не завжди можете сказати, дивлячись на світлину, хто на ній — сепаратист чи військовий АТО. Війна для всіх однакова.

Третій і найважливіший порушений канон публікацій у ЗМІ — показ наслідків насильства. У стрічках інформагенцій намагаються уникати публікацій відвертих фотографій убитих людей, але як інакше показати жахіття і непривабливість війни?

Журнал "Poo-tee-weet?" вийшов нестандартно великого формату. Фото автора

"Ми передивилися десятки тисяч фотографій. Основна проблема була з концептом — із цих зображень треба було скласти смисл. Тому що ми починали книгу з чистого папірця. А потім, коли передивилися, то зрозуміли, що все це абсурдно виглядає", — зізнається Віктор Марущенко.

У результаті всі відібрані фотографії розділили на чотири логічні частини — "Поле бою", "Солдати", "Міста" і "Мирні жителі". Вони побудовані як розповідь у фотографіях — із зав'язкою, кульмінацією, розв'язкою і постскриптумами.

Хоча "розв'язка" насправді всюди одна — смерть і руйнування, скелети будинків, зруйновані мости, покинуті оселі, тисячі загиблих. Це найважливіше, що залишає по собі будь-яка війна.

Назва видання є алюзією до антивоєнного роману Курта Воннегута "Бійня №5, або Хрестовий похід дітей". Саме цим "питанням" від птаха, яке чує головний герой книги Біллі Пілігрим у перший день після завершення Другої світової війни, і завершується роман.

Головний редактор Ольга Костирко, журналіст Катерина Сергацкова та фотограф Віктор Марущенко на презентації журналу "Poo-tee-weet?". Фото автора

"Ми хотіли показати, що основна мета цієї війни — вбити одне одного. В основі будь-якої війни лежить вбивство. Але ті, хто був особисто на фронті, казали, що ці всі фотографії — "дєтскій лєпєт" порівняно з тим, що вони бачили на Донбасі. Навіть фотографії не передають того, що було насправді", — говорить Марущенко.

ЧИ ПОТРІБНА УКРАЇНІ ВОЄННА ФОТОГРАФІЯ? 

Останньою фотографією, яка змогла реально вплинути на хід війни, вважається фото групи в’єтнамських дітей, які тікають після вибуху напалмової бомби під час війни США з В’єтнамом. Головна героїня фото — маленька дівчинка з обпеченою шкірою Кім Фук, яка разом зі своїми братами і сестрами втікає від бомбардування.

Публікація цього фото спричинила осуд В’єтнамської війни і подальше згортання військової операції США у цій країні. А фотограф Нік Ут пізніше отримав за це зображення Пулітцерівську премію.

Сьогодні все зовсім інакше. Фото загиблого трирічного сирійського біженця Айлана Курді облетіло весь світ і вже стало символом війни у Сирії, але воно не здатне зупинити цю війну.

Те саме стосується й України. Тоді кому і для чого потрібна сьогодні воєнна фотографія?

Під фотографіями в журналі "Poo-tee-weet?" не подаються імена фотографів і місце зйомки — перед читачем лише знімки 

"Якщо міркувати з позиції Сьюзен Зонтаґ (мистецтвознавець, автор збірника есе "Про фотографію". — Авт.), то фотографії насильства не лякають, а розважають людей. Кадри вбивств не можуть зупинити війну, вони швидше здатні, навпаки, цю війну розпалити. Це спосіб розділити людей", — говорить Катерина Сергацкова.

У передмові до "Poo-tee-weet?"  Катерина нагадала про те, що ЗМІ сьогодні переважно використовують як інструмент ведення війни, за допомогою телебачення та інтернету сіючи ненависть і дезінформуючи населення.

"Консолідують і примиряють інші речі — сльози, емоції щастя залишитися живим після бою або полону, обійми сімей, що возз'єдналися. Треба показувати те, чим прекрасний світ, після того, як показали жахи війни. Це повинно працювати в одній зв'язці, і тоді, можливо, ми зупинимо війну. Для журналістів це зараз великий виклик", — вважає журналістка.

На думку Сергацкової, професійний фоторепортаж в Україні сьогодні розвивається дуже повільно й важко, тому складно говорити про те, що фотографія може якось вплинути на суспільство.

  Розворот журналу "Poo-tee-weet?"

Причина цього в неготовності редакцій платити за гарні знімки нормальні гроші, через що найкращі роботи українських фотографів часто потрапляють передусім в іноземні ЗМІ.

На щастя, це неприємне правило має чимало винятків, але загалом тенденція така, що лише кілька українських видань постійно відправляють своїх фотокореспондентів на Донбас. Найчастіше ж фотографи самі організовують ці відрядження і самі забезпечують себе шоломами, бронежилетами, аптечками та іншими необхідними речами.

Все робиться на ентузіазмі і вірі в те, що привезений матеріал буде корисний для суспільства.

powered by lun.ua